Із досьє «Голосу України»

Варфалюк Володимир Олександрович (на знімку) — керівник «Агрокорпорації «Крупець», що в селі Крупець Радивилівського району на Рівненщині. Кавалер орденів «За заслуги ІІ ступеня» та «Знак пошани», заслужений працівник сільського господарства України, депутат Рівненської обласної ради, голова постійної комісії облради з питань аграрної політики, земельних відносин та розвитку села. Освіта — вища.

— Володимире Олександровичу, очолюване вами господарство економічно міцно стоїть на ногах — дає третину надходжень до бюджету Радивилівського району і десять відсотків валової сільгосппродукції області. І все ж, чи зможете на рівних конкурувати із зарубіжними товаровиробниками в умовах, коли Україна вступила до СОТ?

— Зможемо. Ще в 1990 році, коли проходило реформування в АПК, я почав готувати себе і господарство до такої конкуренції, бо знав, що рано чи пізно Україна вступить до СОТ. Сам навчався у школі фермерів у Німеччині, переймав усе передове, прогресивне ще й у Голландії, Польщі, щоб господарювати так, як у європейських країнах. На це налаштував і своїх фахівців.

Ми взяли на облік кожен гектар, запровадили новітні технології, закупили таке ж обладнання, як у Європі. Тому, як ви сказали, господарство міцно стоїть на ногах, може скласти гідну конкуренцію європейським виробникам курячого м’яса та яєць, іншої сільгосппродукції. Тим паче, що попри постійне подорожчання енергоносіїв, вони поки що в Україні дешевші, ніж у Європі. Дешевша в нас і робоча сила. До того ж ми сплачуємо єдиний (фіксований) податок, є й інші пільги для села. Відтак собівартість виробленої продукції у нас нижча, ніж у країнах ЄС.

— Ваша агрокорпорація — велика, маєте тисячі гектарів угідь, опанували передові технології. А чи, на вашу думку, витримають таку конкуренцію дрібні фермери?

— Їм, звичайно, буде складніше (на невеликих площах особливо не розвернешся) скласти конкуренцію не лише зарубіжним, а й великим вітчизняним сільгоспвиробникам. Я це бачу на прикладі дрібних птахофабрик.

Та й ми, якби десять років тому не відмовились від високозатратних технологій, що були за Радянського Союзу, якби не перейняли передові світові технології, не придбали під них насіння та відповідну сільгосптехніку й обладнання, теж, мабуть, не змогли б конкурувати на ринку. А так ми одержуємо високі врожаї, за три роки доведемо поголів’я птиці до мільйона. Тим часом, маленькі птахофабрики, які цього не зробили, тепер практично вийшли з гри.

— І це попри те, як ви сказали, що село має певну підтримку від держави?

— Ця підтримка — у вигляді дотації на кілограм виробленого м’яса, а також по 100 гривень допомоги на гектар посівів пшениці. Але сьогодні це не ті кошти, які могли б врятувати ситуацію в цілому у сільському господарстві. Адже не у всіх вона така благополучна, як у нас. Тож щоб поставити справи на селі на європейський рівень, ще багато потрібно попрацювати — і селянам, і державі.

— Володимире Олександровичу, а конкретніше?

— Будь ласка. На мою думку, держава повинна запровадити квоти для сільгоспвиробника, щоб він вирощував стільки тієї чи іншої продукції, скільки її потрібно для України. Щоб селянин був впевнений, що він вигідно і для держави, і для себе продасть вирощене. За нормальними цінами.

А то що виходить? Через перевиробництво цукру багато господарств області цьогоріч зменшили площі під буряками. І все тому, що 170 гривень — вартість тонни буряків торішнього врожаю не створює зацікавленості у селян в його вирощуванні. Бо така ціна дає нульову рентабельність, тоді як виробник мусить мати хоча б 20 відсотків прибутку, щоб вижити, покрити затрати та ще й треба враховувати нинішній високий рівень інфляції. Ця проблема, на мою думку, була б знята, якби за тонну цукристих платили хоча б 220—240 гривень.

Тому я глибоко переконаний у потребі квотування державою всієї сільгосппродукції. Ринок, на мою думку, не повинен бути таким стихійним, як сьогодні. Все має бути розплановане, як у ЄС. Там кожен фермер на кожну сільгоспкультуру має квоту і ціну.

— Ваша агрокорпорація щороку бере в оренду дедалі більше паїв. Який зиск мають від того їхні власники?

— Шістдесят відсотків усіх наших угідь (тобто 5,5 тисячі гектарів) — це паї за договорами оренди. Кожен власник паю одержить по тонні зерна.

— А чи гідну зарплату отримують працівники агрокорпорації, сімдесят відсотків яких — це люди віком до тридцяти років?

— Зарплата — непогана. Скажімо, механізатор під час польових робіт чи збирання врожаю щодня заробляє по 200 і більше гривень. Стимулюємо також спеціалістів за старання й інтелектуальний внесок. Відверто кажучи, з впровадженням новітніх технологій ми могли б вдатися до скорочення працівників, а відтак — підвищити зарплату іншим. Але зробити це не дозволяє совість: ми даємо змогу доробити до пенсії людям, які багато років гідно і сумлінно трудилися в агрокорпорації.

Нині ж ми прискіпливо ставимось до підбору кадрів — щоб вони могли працювати в умовах новітніх технологій і складної техніки. Люди йдуть до нас охоче. І не лише за зарплату, а й за хороші умови праці. Ми дотуємо обіди наших працівників, які обходяться кожному лише по дві гривні. А для механізаторів у гарячу пору жнив чи польових робіт двічі на день організовуємо гаряче харчування прямо в полі. Та й взагалі, якщо, не дай Боже, у наших працівників трапиться якась біда (на жаль, у житті і таке буває), він може розраховувати на допомогу і підтримку і від нашої агрокорпорації, і від мене — як депутата.

Записала Олександра ЮРКОВА.

Рівне.

Фото автора.