Серпень починався у квітні

Пригадую, на початку цього року грузинський таксист, невпинний весельчак і балакун Сосо, прогавивши у зимових сутінках поворот на Гудаурі, ледь не завіз нас на територію Південної Осетії. «О, Боже! — злякано вигукнув він. — Там нам може бути «кришка»...» По-каскадерськи викручуючи кермо, Сосо розвертав своє авто на обледенілій дорозі. Він дуже образився на мої жарти з його переляку. До серпня залишалося ще вісім місяців...

Утім, і тоді жителі грузинських сіл розповідали, що проти них постійно здійснюють провокації: мовляв, не треба кепкувати, водій знав, чого він злякався. Розповідати — розповідали, та в етноконфліктах у кожної сторони — своя правда. І своє лукавство. Очевидно, й осетини могли б тоді розповісти щось дуже схоже, але з протилежним знаком. Розбиратися зі сторони, хто з них «аборигенніший» у цих горах, чий далекий прадід тут оселився першим — дуже невдячна справа. І непотрібна. Бо смерть, спричинена «п’ятою графою», — найбезглуздіша смерть, у ній немає ні ідеї, ні логіки — примітивне дикунство. Однак так само безглуздо — навіть з огляду на якусь «високу ідею» — звинувачувати Тбілісі в «остаточній і безповоротній» агресії проти Цхінвалі: не Росії це робити з її «внутрішньою справою — Чечнею».

Не грузини агресори й не осетини. Вони жертви цього конфлікту. Це сьогодні перші потрібні як вороги, другі як підопічні. Завтра і ті, і ті стануть «особами кавказької національності» — з усіма відомими наслідками...

Хто і для чого затягував «кавказький вузол»?

Квітень 2008 року — російський винищувач збиває у небі Грузії безпілотний літак грузинського МВС. Травень — Тбілісі посилає на зустріч з лідерами сепаратистів офіційного представника з мирною місією: провести прямі переговори для уникнення військового конфлікту; Росія тим часом нарощує військову присутність у бунтівних регіонах Грузії. Червень — Європарламент закликає до заміни російських військ у Південній Осетії та Абхазії, оскільки вони «втратили свою роль нейтрального і безстороннього миротворця. Липень — російські літаки знову порушують повітряний простір Грузії. Рада Безпеки ООН та ЄС засуджують цей факт. Початок серпня — завершується навчання ВМС РФ «Кавказ—2008». Значна частина кораблів ЧФ готова до бойового виходу. «На старті» й частини постійної готовності Сухопутних військ, ПДВ і морської піхоти. Залізничні війська закінчують в Абхазії ремонт залізничних колій, по яких у бік Західної Грузії перекидаються танки, важка техніка та спорядження для приблизно 10-тисячного угруповання.

У перших числах серпня російська армада дислокується біля грузинського кордону. Ще до наказу Михаїла Саакашвілі атакувати російські позиції в Цхінвалі на територію Південної Осетії входять 58-ма армія та 135-та мотострілецька дивізія (про це свідчать не лише очевидці та дані грузинської розвідки, а й інформація з Міноборони РФ). Факт превентивного вторгнення не миротворчих навіть, а регулярних частин чужого війська на територію Грузії — згідно з міжнародними нормами Південна Осетія була і є її невід’ємною частиною — підтверджує і перехоплена телефонна розмова двох південноосетинських прикордонників: «Так, бронетехніка і люди вже прибули», — доповів черговий біля Рокської ущелини начальнику в штабі на прізвище Гасієв. Між іншим, у Міноборони РФ так і не змогли спростувати цих даних грузинської розвідки. Апелювання, що людини з прізвищем Гасієв у штабі немає, завершилося конфузом. Саме ж командування за кілька тижнів наказом «просунуло» «неіснуючого» у посаді...

Оглядач російської «Новой газеты» Павло Фельгенгауер, який досліджував причини військового конфлікту на Кавказі не на політичній риториці, а на конкретних фактах, стверджує, що це «була не спонтанна, а спланована війна... Російське вторгнення в Грузію було завчасно сплановано, причому остаточне політичне рішення завершити підготовку і почати війну у серпні, схоже, було ухвалено ще у квітні. Й осетини спеціально провокували грузинів, і будь-яка відповідь, жорстка чи м’яка, була б використана як привід для нападу... Якщо війну заплановано, привід завжди знайдеться».

З цим твердженням погоджуються і мої співрозмовники — грузинські парламентарії, політологи, експерти, в яких я намагалася з’ясувати, чи все зробила влада для уникнення воєнного протистояння. «У неї не було важелів гальмування подій, не було вибору. Росія нам його не залишила», — пояснює свою думку лідер парламентської меншості Гія Тортладзе. До речі, на час «миротворчої» зачистки грузинської території опозиція оголосила мораторій на критику президента. Такої позиції мій співрозмовник категорично не сприймає: «Мораторій оголошують, коли з чимось не згодний, але до часу не висловлюєш свою незгоду. А в цій ситуації у нас, парламентської опозиції, немає претензій ні до дій глави держави, ні до уряду. Відвернути війну могла б тільки Росія, якби, звісно, у Кремлі відмовилися від своїх планів. Грузія змушена була відповісти на вогонь, адже обстріл наших сіл почався 6—7 серпня. Ми своєю операцією зупинили їх на декілька днів. Події на Кавказі таким чином стали відомими всьому світу. Гостре засудження їх зупинило російських агресорів».

Уже згадуваний вище журналіст Павло Фельгенгауер пише, що відбірні частини російського війська, з підрозділами спецпризначення ПДВ включно, справді, два дні не могли вибити грузинів із Цхінвалі. Вони навіть командувача 58-ї армії генерала Хрулєва, який взявся особисто рятувати ситуацію, поранили. Тож усі розмови, як «ми дали слабакам грузинам у зуби» — частина солдафонського епосу, а не правда. Грузинські регулярні війська відступили тільки під наказом свого політичного керівництва.

Команда на... поразку

І тут постає найпринциповіше запитання — для чого цьому керівництву було видавати два «перехресні» накази: на вогонь і його припинення? І як похідне від нього — чому відступ здійснювався хаотично, в результаті чого військова техніка й озброєння у великій кількості потрапили в руки супротивника? Чи це справді пояснюється «слабкими нервами» грузинського президента, як дехто доводить, чи є потаємніші причини саме такого сценарію? Офіційна позиція Тбілісі відома — Грузія змушена була відповісти на обстріл і ескалацію російських частин на її території. Однак «слабка ланка» такої позиції — чому ж тоді пролунала «команда на поразку»? — так і залишається слабкою. Принаймні доти, доки Саакашвілі не виконає свою обіцянку — дати публічні відповіді на всі запитання до нього у зв’язку із серпневими подіями.

Є й альтернативні варіанти пояснення ситуації. Наприклад, досить популярна думка, що воєнний конфлікт на Кавказі — хоча б короткочасний — був вигідний Сполученим Штатам: для легалізації своєї присутності у цьому важливому геополітичному регіоні, який досі контролювала Москва. І Росія, і Грузія в цій ситуації рівнозначні жертви, що необачно піддалися на провокації Вашингтона. Якщо це так, тоді незрозуміло, чому Москва почала «піддаватися на американські провокації» ще 18 років тому, коли вперше — уже в новітній історії — висипала з рукава «цхінвальську карту». А згодом і «абхазьку». Чому принаймні з квітня цього року так специфічно готувалася «підіграти» намірам США?

Тут цікава деталь. У липні МЗС РФ у офіційній заяві визнав, що чотири російські військові літаки «цілком свідомо» перебували у повітряному просторі Грузії. Невже російські дипломати такі бездарні або всім штатом завербувалися в агенти ЦРУ, що дозволили собі таке, як сказав голова грузинського парламенту Давид Бакрадзе, «безпрецедентне нахабство»? Могли б послатися на аварійну ситуацію, технічні неполадки чи людський фактор, але принципово цього не зробили. Якщо Америка й плекала якісь плани на Грузію, то Росія, судячи з її ж дій, точно не була жертвою серпневої провокації.

До речі, активним спростовувачем «американської» версії виступила екс-спікер парламенту Грузії Ніно Бурджанадзе: до пролиття крові підштовхнув не Вашингтон, переконує вона. Навпаки, звідти неодноразово і прямо попереджали не піддаватися на російські провокації: «Наші американські друзі нам завжди на всіх зустрічах говорили, щоб ми зробили все для уникнення війни...» Звичайно, слова друзів не завжди відповідають ділу, але й діло інших «друзів», як уже сказано, перекреслює їхні слова про надзвичайну миролюбність намірів «показати Грузії, хто на Кавказі господар».

Ще одна версія маловідома. І, як на мене, зовсім фантастична. У ній розглядається не американський, а... ізраїльський слід. Мовляв, одержавши від США «табу» на використання баз в Іраку, в Тель-Авіві «поставили» на альтернативних союзників для контролю «помислів» Ірану. Під воєнний шумок начебто ізраїльські бази обладнають на грузинській території. Враховуючи розміри цієї території, навряд чи це можна зробити таємно. І знову ж таки, в Москві, напевно, не витрачалися б «на ремонт залізничних колій» заради псування дружби з Тегераном.

Яструб війни у пір’ї голуба миру

Чому російські миротворці не відвернули війну, чого, за великим рахунком, і вимагав їхній статус та заявлена мета перебування в Абхазії та Південній Осетії? Адже «буферна зона» — це не зона спалених і пограбованих сіл, а територія, на якій розводять протиборчі сторони. Відповідь, напевно, проста: перед вояками з нашивками «МС» російське командування ніколи й не ставило завдання не допустити на Кавказі конфлікту. Про це, можливо, й не відверто, а дипломатичними натяками ділився з автором цих рядків чотирнадцять років тому тодішній лідер Абхазії Владислав Ардзинба. Ось цитата з того давнього інтерв’ю: «Що стосується лідерів Росії — не приховуватиму, є сили, зацікавлені в підтриманні напруженості в Абхазії» (див. «Голос України» від 4.06.1994 р.).

Часи змінюються. А російські «голуби миру», як показали події, були й залишаються збройним загоном цих сил.

Утім, нині Росія й не дуже маскує свої далекосяжні плани на підтримку напруженості. Як недавно пояснив журналістам глава МЗС РФ Сергій Лавров, план Саркозі-Медведєва про виведення російських військ із Грузії стосується «лише так званого (і справді так званого. — Авт.) миротворчого контингенту, а регулярні війська — вісім тисяч особового складу — й надалі перебуватимуть в Абхазії та Південній Осетії, бо вони прибули туди «на запрошення урядів цих республік».

Можна було б знову таки провести цікаву аналогію з будь-яким суб’єктом Федерації. Уявіть собі, що дружні до його керівництва країни припхалися б своїм військом «на постій». Та Москва влаштувала б таке «наведення конституційного ладу», що кров річками лилася б!

«Стримування режиму Саакашвілі» аргументують тисячами його жертв серед цивільного населення Південної Осетії. До того ж ці «тисячі» мають властивість то зменшуватися, то роздуватися у масштабах, що підштовхує до закономірної підозри: маніпулювання цифрами — це елемент інформаційної війни, пропагандистський трюк. (Це те саме, що нав’язування «нерозумним» грузинам думки, якого президента їм треба було обирати). Чим, власне, займалася спеціально створена для встановлення кількості жертв група слідчих та прокурорів-криміналістів, якщо, за даними з різних джерел, діапазон втрат коливається від чотирьох тисяч до двох, а то й менше, сотень? І з цієї невстановленої кількості більшість — не цивільні люди, а військові (до того ж цхінвальці були жертвами не тільки грузинського обстрілу, а й «визвольних» ракетно-бомбових ударів російської авіації та російських установок залпового вогню. «Звільнення» міста від «грузинських агресорів», як стверджують очевидці, зокрема місцеві журналісти, відбувалося за тим само принципом, що й «визволення» заручників у Беслані). Наперед запевняючи, що кожна безневинна смерть — це трагедія, все-таки не втримаюся від запитання: про який геноцид нам кажуть? Чому масові зачистки в Чечні, які призвели до загибелі сотні тисяч мирних людей, — це «цивілізоване навернення в лоно Федерації», яке не підпадає під дію Конвенції ООН про покарання злочинів геноциду і не потребує створення слідчих груп, а «внутрішня справа Грузії» безапеляційно трактується як агресія і геноцид?

Водночас з грузинського боку, за даними Служби національної безпеки, загинуло 326 осіб, з них 182 — військові. Поранено 2 234, безвісти зникло 14 осіб. Територія країни 75 разів піддавалася бомбардуванню. У результаті воєнних дій зареєстровано 127 499 вимушено переміщених осіб. До речі, президент Південної Осетії Едуард Кокойти (це чи не єдиний осетин у керівництві анклаву. Всі ключові пости тут обіймають зібрані з просторів Росії або чекістські, або військові кадри: з суто «осетинськими» прізвищами — Баранов, Баранкевич, Морозов...) в інтерв’ю одній з російських газет не приховував успіхів у знищенні грузинських сіл у регіоні: «Ми там практично вирівняли все. Встановили кордон Південної Осетії...» Щоправда, встановлений кордон не перешкоджав і, як засвідчують свіжі факти, не перешкоджає російській авіації порушувати повітряний простір Грузії вже після офіційного оголошення про припинення конфлікту. «Миролюбні» яструби не заспокоюються...

Тбілісі—Київ.

Фото з архіву парламенту Грузії.

Далі буде.