Нав’язаний війною мир

Один з недавніх телесюжетів — російські війська покидають «буферну зону» в Грузії. Офіцер демонструє, як солдати прибирають блокпости, закидають окопи, розрівнюють землю. «Ось так, — каже він, — залишаємо все, як було раніше...»

Як було раніше, вже ніколи не буде. Можна засипати за собою окопи, вирви від бомб, сліди танків. Можна очистити землю від шрамів війни до «первозданності». Тільки яким інструментом прибрати рубці з людських сердець, що стискалися від неймовірного жаху по два боки окопів? Хто поверне загиблих? Хто відродить спалені у «буфері» села?

У ще по-літньому зелений пейзаж дорогою на Горі — хвилин за двадцять їзди від Тбілісі — несподівано врізається чорна барва. «Ось до цього місця дійшли російські танки, — помічає мій погляд водій. — Бачите, як вони творили мир довкола?» Обабіч дороги — обвуглені кущі та дерева. Який стратегічний об’єкт вони становили, що також стали жертвами вогню? Місцеві мешканці розповідають: так солдати з нашивками «МС» — «Миротворчі сили» — розважалися на дозвіллі. З нудьги — в очікуванні наказу: чи вперед їм рушати, чи назад. Повернути — повернули, та потворна облямівка шляху залишилась, як чорна мітка про специфічний спосіб «примусу до миру» — термін з лексикону кремлівських стратегів.

Ми бачили, як палають наші оселі

Вулиці Горі наприкінці вересня нагадували мурашник. Відбудова уражених «мирними» бомбами кварталів триває прискореними темпами. Закінчується ремонт міської станції швидкої допомоги — саме її, продемонструвавши дивовижну «гуманність», першою атакували з неба залізні яструби (! — Авт.), чотирьох багатоквартирних будинків, де жили родини грузинських військовиків. На центральній площі латають асфальт, подзьобаний касетними бомбами. «Музей війни просто неба» зберігся повністю лише на території військової частини: те, що колись для грузинських військовослужбовців було казармами, після відходу з них квартирантів-миротворців перетворилося на згарище. Відеокамера, до речі, зафіксувала, як російський контингент освоював зайняті приміщення і присвоював залишені там попередниками речі. Переможці, як відомо, не бояться суду. Це країна мала б боятися таких своїх переможців і перш ніж захищати закордонних власників «двоголового» паспорта, подбати про своїх співвітчизників у камуфляжі...

— Я ховалася в лісі. Вісім діб провела там без хліба і води. Боялася вийти. Дуже боялася. Я бачила крізь віття, як горить мій будинок, як солдат розстрілює моїх корів. А потім пролунали постріли в хаті сусідів, вони не хотіли ховатися, бо боялися залишити майно. Я бачила, як те майно витягали на вулицю, а потім облили хату бензином. Господарі залишилися всередині вогняної могили... — з розповіді Лєни Чихладзе, біженки з села Ванаті.

Про масовість застосування такої схеми «примусу до миру» свідчать розповіді біженців з грузинських сіл Цхінвальського регіону та тих населених пунктів Горійського району, які потрапили у «буферну зону», контрольовану російськими миротворцями. «Російські солдати були голодні. Вони вимагали, щоб ми їх нагодували, дали чачу і вино, — кажуть жінки із села Курта. — Що ми мали робити? Дали. Напившись, затіяли стрілянину. По худобі, просто по кущах. Ось цьому чоловікові збиралися відрубати голову, вже на камінь поклали, навіть сокиру занесли. Сміялися: «Що, діду, штани вже мокрі?» Ледве відкупили сусіда чачею...» Цією найконвертованішою в ті дні «валютою» був оплачений і гуманізм російського військового, який погодився вивести нажаханих людей із села під прикриттям БТР. У кущах, згадують, вони провели ніч. Страшну літню ніч, осяяну не природним явищем, а загравою від пожеж: хати, господарські будівлі — все, що десятиліттями зводили, наживали, димом розтануло у повітрі. В Курта жило півтисячі родин. Тепер не живе ніхто.

— Калбатоно (шанобливе звертання до жінки. — Авт.), — торкає мене за плече чоловік, — я хочу, щоб українці знали: не грузини винні у війні, не осетини. Ми десятиліттями жили добрими сусідами, ділили чурек і сіль. Це з Москви нацьковують нас одне на одного, зіштовхують лобами, роблять тваринами...

Він плаче. Вбили його брата. Вони не встигли поховати тіло, воно так і лишилося лежати на подвір’ї. Каже, таких непохованих за православним звичаєм тільки в їхньому селі було дванадцять чоловік. Немає могил, немає села. «Розумієте, мертвим не байдуже. Все-таки дуже важливо, щоб тебе поклали в рідну землю, — витирає чоловік шкарубкою долонею очі. — Вибачте за мої сльози, чоловікам негоже плакати...»

А ця жінка майже не реагує на мої запитання. «Даріко оглухла, дуже близько впала бомба, — пояснює її чоловік. — Ми останніми вийшли з окупованого вже села. У дружини поламана нога, я не міг її залишити». Вахтанг Аскилашвілі з Ередві клянеться, що бачив на власні очі, як миротворці господарювали на їхній вулиці. «Зайшли на подвір’я до сусіда-фермера. Забрали трактор, машину. Все забрали, а що було старе — полили бензином і підпалили. Вони тягли з будинків килими, побутову техніку, навіть покривала на ліжка. А потім знову бензин...»

До розмови приєднується донька Вахтанга — «двічі біженка». Колись вона жила у Цхінвалі. Під час «першої війни» втекла до батьків у Ередві. Тепер ось знову змушена рятувати життя. Майна не залишилося — все втратила: побігла, в чому була, навіть взутися не встигла.

Рідні оселі їм сняться в коротких тривожних снах. «Мені не хочеться прокидатися, — каже 50-річна Манана. — Наяву я знаю, що від мого дому не залишилося навіть каменю. Недалеко від Горі для нас будують села. Скоро я переїду у новий будинок. Він зручний, але з його вікон не видно мого подвір’я, мого саду, моєї улюбленої груші. Його стіни не пам’ятають мого весілля, перших слів моїх дітей. Я занадто стара, щоб цей будинок став мені домівкою...»

Запитую у людей, чи змогли б вони заради майбутнього — як сама розумію, доволі гіпотетичного — повернення в рідні місця простити своїм сусідам-осетинам і вибачитися самим перед ними за всі «вільні й невільні» гріховні дії і помисли? Чи знайдуть в собі сили, щоб переступити через пролиту кров, біль втрат, загашені бензином затишні домашні вогнища і почати життя з нової сторінки?

— У нас є старе прислів’я: «Кров не змивається кров’ю». Воно свідчить: грузини вміють прощати, може, цим і користуються наші вороги, але ми вміємо. Розумієте, нам особливо образливо чути, коли Грузію називають агресором. Тут майже всі свідки, що з боку Цхінвалі стріляли по наших селах ще задовго до сьомого серпня. Ми довго терпіли. Ми хотіли і хочемо миру. Що нам ділити? Можна битися за п’ядь землі, а як ділити дітей від змішаних шлюбів? Жеребок тягнути, хто з них осетин, а хто грузин? Ми простимо. Я особисто — так...

Тут мовчазна досі Даріко Пуаєва — контужена дружина Вахтанга несподівано перебила своїх земляків. «Ні! — ледве встигали мені перекладати її емоційну мову, — ніколи не прощу своїй нації звірства, ніколи не прощу крові...» «Про яку націю вона каже?» — спантеличено питаю я. «Даріко — осетинка, — пояснює моя перекладачка. — Вона має право так казати»...

До речі, 18 років тому, коли вперше спалахнув у цьому регіоні спровокований конфлікт або, як його називають, «перша війна», багато змішаних шлюбів розпалися через «несумісність національностей». Що може бути жахливіше за прокладену через людські серця лінію фронту?

«Зайти ви можете. А вийти — навряд»

Так «мило» пожартував російський офіцер у відповідь на моє прохання пропустити через блокпост у село Каралеті Горійського району. Грузинське село на грузинській території.

Російські пости — це особлива тема. Могло б навіть здатися, що я бачила цих офіцерів у Чечні: такий самий скляний погляд холодних очей, така само «дотепність» у репліках — чи їх там викроюють за одним лекалом чи спеціально вишколюють для спілкування з журналістами в «гарячих точках»? Щоправда, один з нинішніх співрозмовників галантніший від лейтенанта «Серьоги» з-під Ножай-юрта. Принаймні не ріже «правду-матку у вічі»: «Розіб’ємо гадів тут — за хохлів візьмемося». Він надає перевагу натякам: «Буде наказ — і на Україні зустрінемося». Він узагалі до біса галантний, цей російський офіцер з «польським корінням». По-перше, безплатно і популярно, причому без допомоги «вставних» слів, дає українській журналістці урок з історії... України. По-друге, за незгоду з цим уроком великодушно не дає відмашки снайперу із затерплим від тривалого обміну історичними даними пальцем. По-третє, ділиться особистим враженням про сприятливий для його організму клімат Грузії: після Далекого Сходу тут райське життя. Диспозиція в буфері — як додаткова відпустка: тепло, фрукти, вино. По-четверте, зізнається, як миротворці примітивним емпіричним способом встановлювали, чому «екіпажі танків були українськими»: «при багатьох трупах виявили українські документи». І не гнівається, що піймала його на відвертій «далекосхідній пурзі»: найманці, навіть якби вони й були, ніколи не мають при собі опізнавальних паперів — військові не можуть не знати цього правила. Правило знають, але брехня потрібна політикам у камуфляжі. І, нарешті, по-п’яте, офіцер спочатку дав утягнути себе в повчальну розмову і лише на прощання заявив, що не уповноважений на інтерв’ю. Яке вже тут інтерв’ю, коли «ми можемо зустрітися і на Україні»?

На жаль, не ризикнули провезти мене в глибину «буфера» і біженці. З тієї простої причини, що й самі не знали, чи повернуться вони з поїздки на кілька годин додому живі й здорові. Чоловіки невеликими групками заїжджають, аби зібрати у своїх садах трохи врожаю — Горійський район славиться в Грузії яблуками і грушами. «Ми працюємо лише біля будинків, у сад чи город не наважуємося заглиблюватися, хоч овочі гниють, кукурудза пропадає. Залишаємо село ще до настання сутінок, бо далі — просто страшно, на полювання виходять мародери», — розповіли мені біженці з Тквеяві. «Хто ці мародери: осетини?» — «Здебільшого російські солдати. Все прибирають до рук, навіть труби із землі виривають. Навіть огорожі з могил. Ніколи не думали, що можна й кладовище обікрасти, пограбувати мертвих...»

Щоправда, інколи миротворці згадують про свій статус і оточують турботою живих. У Тквеяві залишилося кілька старих людей. Днями, розповідає мені водій машини «звідти», росіяни заходили до них, питали, чи не потрібні пігулки від головного болю. Ця зворушлива «опіка» на тлі попелищ і нічних вояжів чужими домівками, очевидно, дала підстави російському керівництву стверджувати, що «миротворці надають допомогу цивільному населенню».