Роздуми народного депутата України, віце-президента НАН України, академіка НАН України Володимира ЛИТВИНА з приводу святкування 90-річчя Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка 22 жовтня 2008 року

Двадцять другого жовтня 2008 року виповнилося 90 років з дня заснування Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка.

Сімнадцятого жовтня такий само високий ювілей відзначали в іншому кінці нашої держави, в Дніпропетровському національному університеті імені Олеся Гончара.

На перший погляд, часовий збіг у відзначенні цих справді знаменних дат — звичайна випадковість, але уважлива проекція на вихідні біографічні точки уславлених вузів висвітлює обставини особливої символіки, надто промовистої у її нинішньому сприйнятті.

Вона навертає нашу увагу на один з найзвитяжніших і водночас найскладніших періодів української історії.

Діяли як справжні державники

Доба Української національної революції 1917—1920 років викарбувалася на її сторінках не лише безприкладним вивільненням енергії мас, небувалим піднесенням національної свідомості, але й часом дієвого утвердження духовних засад нації.

Знаменно, що серед виру війни, у лихолітні дні випробувань за надзвичайно суперечливих внутрішніх і зовнішніх умов відбувалося здійснення відвічної і найзаповітнішої мрії нашого народу — постання української державності.

Політичні, військові, суспільно-громадські чинники консолідувалися навколо цієї національної ідеї, сприяючи поширенню її у все глибші пласти свідомості нації й, у свою чергу, наснажувалися від того все ширшим зворотним нуртом творення.

Особливо промовистим у цьому контексті є те, що саме в цей час відбувалося неймовірне піднесення та активність у розбудові власне духовного сегменту суспільства.

За надзвичайно короткі строки було засновано фундаментальні інституції: Українську Академію наук, Український державний архів, Національну галерею мистецтв, Український історичний музей, Українську національну бібліотеку, Український національний театр, відкрито 150 українських гімназій; розпочато роботу Українського державного університету в Києві.

Започатковано діяльність десятків установ, покликаних сприяти відродженню української культури. Окрім того, на черзі було відкриття українських університетів у Харкові, Катеринославі, Одесі.

Наочним виявом духовного державного будівництва стало постання Кам’янець-Подільського державного університету, одного з найперших національних українських вузів.

Це тільки найприкметніша, але дуже незначна частина з того, що було здійснено провідниками української державності в буремні роки Української революції.

Натхненником, організатором і будівничим цих творчих процесів виступала інтелектуальна еліта нації.

Керманичі УНР дуже добре усвідомлювали місце і роль цієї потужної сили в житті суспільства, а тому покладали на неї особливі, вирішальні надії.

Величні стратегічні цілі, означені перед революційною Україною, розпочиналися практично й розвивалися на конкретних заходах такої ж масштабності.

Цінності нової доби повинні були артикулюватися новими людьми, по-новому й за нових обставин — як свідчить історія, принаймні в задумах у провідників української державності з цього приводу і в цьому контексті не було ніяких невідповідностей.

Вони з самого початку намагалися діяти як справжні державники, а не як дрібні торговці державністю.

Успішне здійснення багатьох починань того періоду вкотре незаперечно засвідчило: історичні перемоги завжди забезпечуються єднанням навколо визначальних суспільних запитів та беззастережною опорою на власні сили.

До речі, підтвердження тому знаходимо й на прикладі національної революції середини ХVІІ століття.

Допоки Б. Хмельницький орієнтування на власний народ, козацько-селянське військо здобувало блискучі перемоги.

Пошук допомоги поза межами країни, розрахунок на зовнішніх покровителів призвів до того, що Україна перетворилася на об’єкт кривавих зіткнень інтересів найбільших держав Європи.

Та сама ситуація фактично повторилася й на початку ХХ століття.

Проте, окрім зазначених причин, ці дві спроби національного відродження зазнали невдач значною мірою ще й тому, що українське суспільство не мало достатнього ідейного насичення, а відтак — і відповідного креативного наснаження для повноцінних державотворчих дій.

Для України нестача національних лідерів та насамперед провідників ідейного просвітництва виявилася надто драматичною.

Найбільшим же, справді доленосним здобутком українства того періоду було те, що нація відчула смак власної державності.

Зерна тривалої, історичної роботи впали на уже достатньо підготовлений і оброблений ґрунт.

Сходи цього зерна проявили себе в нинішніх поколіннях реальною й продуктивною спадщиною.

Події тих далеких часів нині є цінними ще й тому, що унаочнюють приклад практичної дієвості в ім’я народу й держави — у подвижництві заради вищих інтересів національного життя нерозривно поєднувалися політика, наука, мораль.

На жаль, енергійний творчий запал цієї революції тривав недовго: нові реалії змушені були поступитися перед натиском старих обставин.

Недозрілість багатьох її чинників, нездатність у стислі терміни виробити й запропонувати об’єднавчу, нагальну й зрозумілу загальносуспільну творчу ідею поступу, неготовність до взаємних компромісів і поступок між її очільниками та учасниками, традиційні безплідні й знесилюючі змагання за «гетьманство», зрештою, визначили її незавидну історичну долю. Проте разом з поразкою у цій боротьбі розпочався і черговий етап змагань за національне самоутвердження.

Значний внесок у цю визначальну суспільну місію зроблено українськими класичними університетами.

З дня підписання гетьманом Павлом Скоропадським закону про заснування Кам’янець-Подільського державного українського університету в 1918 році і до дня сьогоднішнього ваш вуз — як, до речі, й усі інші навчальні заклади такого рівня - відіграє значну роль у громадському житті України, водночас, являючи собою своєрідне віддзеркалення суспільства, його збірний ментальний та інтелектуальний портрет.

Не боятися класти відповідальність на власні рамена

З цього приводу згадуються слова Івана Огієнка, сказані ним стосовно роботи в Кам’янці-Подільському. «Перлина Поділля» означена ним як місто, де «була пророблена велика українізаційна робота, бо там осівся Український державний університет».

Генеруючи духовну потугу нації, університети завжди були виразниками її заповітних устремлінь і прагнень, готували шляхи їх справдження, гуртували інтелектуальну еліту, вигранювали ідейно-духовні засади.

Сьогоднішню можливість спілкування з вами сприймаю як нагоду для спільного розмірковування над історичними аналогіями, що стосуються державотворчих місій, визначальними рушійними чинниками суспільних трансформацій, значенням та роллю в тих процесах інтелектуальної еліти, а ще ширше — інтелігенції.

Потреба осмислення цих реалій диктується не просто нагальністю моменту, а всеосяжністю та фундаментальністю їхньої суспільної природи.

У цьому сенсі навіть побіжний погляд на події 20-х років ХХ століття вирізняє немало спільного з реаліями сьогодення.

Порівняння доби Української національної революції і нинішнього етапу розбудови Української Незалежної Держави, уважне аналізування загальносуспільних трансформаційних перетворень висвітлює показові основоположні моменти їхнього буття.

Насамперед не можна не зупинитися на промовистому чиннику: як тоді, так і тепер, хоча вже й утвердившись як держава, Україна так і не спромоглася на чітке означення стратегічних орієнтирів свого поступу, витворити концептуальні та привабливі креативні ідеї, здатні мобілізувати не тільки українську спільноту, а й творчо зацікавити широке коло інших народів.

На політичному порядку денному продовжують тривати безплідні дискусії й тертя стосовно концепцій розвитку України.

Зазвичай вони більш ніж добротні, науково аргументовані й професійно вивірені, але при тому, як правило, всі з чужого плеча.

Нас до цього часу все ще міцно тримає підсвідома прив’язка до запозичених смислів, запопадливість перед сюзеренами, гарячкова готовність рівнятися в державних справах на інших й водночас боязнь перекласти всю повноту відповідальності на власні рамена.

Безперечно, все це прямо чи опосередковано ставить під сумнів можливості вітчизняної креативної думки, не сприяє вигартовуванню національної еліти, а відтак, органічно породжує й іншу проблему — проблему з пошуками свого шляху, визначенням власних координат і параметрів, формулюванням мети й інтересів.

Роз’єднаність, надмірна політизованість суспільства є однією з причин розбалансованості й неконсолідованості вітчизняної еліти.

Здорові сили його позбавлені нормальних умов і можливостей шляхом творчих дискусій переорієнтувати різні ідеї в єдину здорову тенденцію розвитку держави і народу.

Зазначу, що взаємопов’язаність і взаємозалежність суспільства й еліти — повна і нерозривна.

Головним суспільним викликом для еліти сьогодні є питання її готовності й здатності до продукування креативних ідей та управління ними в процесі здійснення.

Хоча завданням завдань українського соціуму є створення власне програми національного розвитку.

Вихідним моментом цього діяння є формування таких устоїв, які були б засновані на засадах моралі й духовності, на традиційних цінностях, на спадковості історичної пам’яті.

Суспільству зараз вкрай необхідні доволі об’єктивні, прості й зрозумілі установки, які передбачали б насамперед принцип розвитку й перспективи, а не застою та консервації.

Установки, які б артикулювалися моральними авторитетами (при умові, що головним критерієм моральності будь-якого суспільно-політичного діяча є його відповідальність).

Наявність такого проекту дозволила б Україні повною мірою мобілізувати творчий потенціал спільноти, вирішити фундаментальні й найбільш нагальні завдання, що стоять перед країною й суспільністю на порозі сучасної інформаційної епохи.

На певному етапі розвитку ця програма могла б відігравати найбільш консолідуючу суспільну роль, до деякої міри навіть уособлюючи собою національну ідею.

Ще одним немаловажним моментом реалізації цього проекту стала б нагода точного діагностування творчих спроможностей нації, реальних можливостей її еліти, справжності й життєздатності програмних положень та установок політичних партій і сил.

У середині ХІХ століття на буржуазно-ринкове перелицювання Європи європейська інтелектуальна еліта відповіла неймовірним духовним піднесенням, злетом культури, науки, літератури, філософії.

Матеріальним інтересам і стимулам природно й адекватно було протиставлено морально-духовні відповідники.

Найпекучіша проблема — виживання, а не розумування

А реалії нашого сьогодення такі, що можна сказати: українське суспільство лише боляче спіткнулося на проблемі дієвого іспитування своєї ідентифікації.

Взагалі-то, існують базові питання, відповіді на які завжди спонукають до осмисленої поведінки та наділяють чи то особистість, чи всю націю мотивацією і творчою енергією, переконаним спрямуванням своєї потуги та впевненістю при просуванні в майбутнє — хто ми? звідки? смисл існування? мета? прагнення?

Достеменні відповіді на ці запити можна отримати, лише маючи про них хоча б певну суму знань, щоб вони могли стати внутрішньою переконаністю, яка, в свою чергу, перетворилася б на правоту й віру для конструктивної діяльності.

На жаль, ні правляча еліта, ні державні службовці, ні науково-мистецький загал, ні інтелігенція сучасної України так і не змогли оформити чіткий екзистенціальний запит, у суспільному здійсненні якого була б і якнайповніша відповідь стосовно того, хто ми, що ми будуємо й куди рухаємося.

Відсутність у нації консолідуючої як програми, так і пасіонарної ідеї абсолютно логічно оформлює питання власне її статусності, потенційних можливостей та спроможностей.

Брак суспільно-політичної еліти, яскравих особистостей-лідерів позбавляє український загал перспективи, робить його заручником обставин, почасти змушує йти на принизливі компроміси та приставати на кабальні умови.

Задавненість цієї «хвороби», перманентний болісний перебіг її симптомів особливо гостро позначається на нашому соціальному самопочутті сьогодні.

Зрозуміло, що національна ідея не може творитися на замовлення, її не можна нав’язати громаді у вигляді постулатів і догм.

За великим рахунком, суспільство само виношує її в часі у вигляді найширшого спектру своїх майже інтуїтивних ідеалів, уявлень, ідей.

Це є своєрідний солідарний духовний продукт переважної більшості населення країни, навколо якого збігаються інтереси й устремління всієї нації.

Знову повертаючись до наших реалій, мусимо з гіркотою констатувати: для українців сьогодні, на жаль, найпекучішими залишаються проблеми виживання, а не розумування.

Тут не до раціонального осмислення і не до інтуїтивних осягань дійсності.

Але якщо це суспільство живе, то воно не може існувати без внутрішнього розвитку, без творчих рушіїв і подвижників.

Тому історичну відповідальність за долю суспільства повинна взяти на себе національна еліта, соціально об’єднавши його.

І знову ж таки, вихідним моментом цих дій неодмінно має стати своєрідне зобов’язання продукування елітою глобальних стратегій розвитку спільноти, що, зрештою, є необхідною передумовою існування будь-якої держави, й України в тому числі.

У цьому сенсі роль еліт, без перебільшення, — визначальна й подвижницька.

Стосовно України, то цьому немало сприяють і особливості її політичного ландшафту. В усьому світі представники політичного бомонду — люди з найкращою освітою. Наша держава в цьому порівнянні, на жаль, може виступати лиш антиподом тієї констатації.

Саме тому українське суспільство мало не в усьому позбавлене визначальної концептуальності.

На різних щаблях влади, в багатьох сферах діяли й продовжують діяти не фахівці, а розпорядники, які в силу історичних обставин отримали владні повноваження.

Звертаючись, у цьому контексті, до більш ніж актуальної сьогодні теми грошової девальвації, гадаю, не менш доречним і нагальним була б вести мову про ці процеси і в сенсі духовності, моралі, законності.

З дуже багатьох параметрів планка девальвації вже сягнула відмітки дефіциту.

Тому нині, як і на попередніх переломних етапах, потрібні творці національної історії без самозакоханого, самовдоволеного нехтування долею країни на користь особистого успіху.

Можливо, як ніколи болісно, саме тепер дається взнаки брак загальнонаціональних моральних лідерів, відповідальних політиків справді державного рівня, здатних виступити у важливий момент історії організуючим масштабним началом, консолідуючою силою для всього суспільства.

Повернути українському суспільству віру у великі ідеї, звільнити історичну пам’ять від комплексів, стереотипів і помилок минулого, вказати правильний шлях у майбутнє — ось домінуючий виклик і завдання, що ставиться самою історією перед спільнотою загалом і перед університетами зокрема.

«...Інтелігенція мусить зідентифікуватися, злитися з народом, повинна стати серед нього як брат, як свій...; інтелігенція повинна жити з народом, і між народом не як окрема верства, але як невідлучна часть народу; вона повинна пройняти весь організм народу і привести його до живішого руху, до поступового росту», — писав Великий Каменяр Іван Франко.

Повертаючись до часів Української національної революції, зауважимо ще раз — на чому ж саме зосереджували свої суспільні зусилля її керманичі?

Вони спрямували їх на сферу одухотворення суспільства.

Час підтвердив — їхні справи, здійснювані з думою про Україну, не пропали даремно.

Збирати врожай і користуватися плодами того державницького засіву довелося нинішньому поколінню українців.

З того ужинку, на жаль, залишаються лише невивченими уроки щодо широкої, неухильної й безперервної роботи на ниві духовної звитяги, над дбайливим вирощуванням посівів «розумного, доброго, вічного», над практичним і повсюдним утвердженням верховенства цінностей моралі та права, цінностей, які є суттю національного державотворення.

Тут мимоволі з’являється риторичне питання: «Яким же буде в цьому сенсі для нащадків наш доробок?!»

Переконаний, університет, що одним із перших в Україні постав з волі української державної влади, й далі з честю нестиме крізь віки свою високу націєтворчу місію!