Ефективна Верховна Рада VІ скликання з коаліцією чи без?

Появу Указу Президента № 911/2008 «Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України VІ скликання та призначення позачергових виборів» Віктором Ющенком було пояснено, з одного боку, відсутністю коаліції депутатських фракцій у парламенті, з другого — тим, що «з 2 вересня, по суті, розпочалася спроба демонтажу України і наших цінностей. Баланс влади. Національна безпека. Політичний курс. Мова. Це все стало мішенню спеціальних домовленостей» (з тексту телезвернення Президента України 8 жовтня 2008 р.).

Виходячи з цього, дозволю собі проаналізувати діяльність Верховної Ради України VІ скликання, приділивши окрему увагу подіям у «безкоаліційному парламенті» з 2 вересня до 9 жовтня та їх наслідкам.

Як відомо, в результаті довготривалих переговорів та позиції секретаріату Президента коаліція була сформована 29 листопада 2007 року у складі двох фракцій — БЮТ та «НУ—НС» — та налічувала 227 осіб при необхідних 226. Цілком очевидно, що така чисельність та наявність у складі коаліції групи з шістьох представників «Нашої України» (пізніше сформованої у партію «Єдиний центр») одразу поставила під сумнів її ефективність та успішність у законодавчій сфері.

Загалом діяльність Верховної Ради України VІ скликання умовно можна розділити на два періоди:

І період — від проголошення про створення демократичної коаліції БЮТ— «НУ—НС» та до її фактичного розвалу після оголошення Головою Верховної Ради про вихід зі складу цієї коаліції (не без допомоги секретаріату Президента) народних депутатів Ігоря Рибакова (БЮТ) та Юрія Бута («НУ—НС»). До речі, своєрідним «підперіодом» можна назвати час з 6 червня до 2 вересня, коли коаліція де-факто вже не існувала, оскільки не нараховувала 226 депутатів, але при цьому не була юридично розформована.

ІІ період — діяльність Верховної Ради з початку 3-ї сесії, тобто з 2 вересня 2008 р. до моменту опублікування Указу Президента про припинення її повноважень.

Пропонуємо детальніше проаналізувати результати її діяльності за кожен з цих періодів.

Так, за перший період діяльності (1 і 2 сесії) парламент VІ скликання провів 50 пленарних засідань за 8 місяців діяльності. За цей час було ухвалено 242 постанови ВР, прийнято 31 закон в цілому, 20 законів про ратифікацію та 27 законів за основу. Президентом було підписано 51 закон (з них 20 — про ратифікацію). (Див. додаток 1).

Особливістю цього періоду діяльності Верховної Ради було голосування за ухвалення законопроектів коаліційною більшістю у 226—227 голосів. Виняток становили законопроекти, до ухвалення яких долучався Блок Литвина, а також низка «СОТівських» законопроектів, які отримали підтримку усіх фракцій парламенту, окрім КПУ.

За другий період, тобто протягом 3-ї сесії парламенту до Указу Президента, відбулося 18 пленарних засідань — фактично три тижні активної законодавчої діяльності. За цей час було прийнято 185 Постанов Верховної Ради, 36 законів у цілому, 26 законів про ратифікацію, 22 закони за основу, подолано 3 вето Президента. З них: вже підписано Президентом 51 закон (26 — про ратифікацію), 5 законів перебувають на підписі у Президента та 1 закон готується на підпис Голови Верховної Ради. (Див. додаток 2)

Тобто — абсолютна більшість ухвалених «безкоаліційним» парламентом законопроектів підписана Президентом та набула чинності.

Переважна частина законопроектів у «безкоаліційній» Верховній Раді ухвалювалася за участю усіх п’яти фракцій парламенту — Партії регіонів, Блоку Юлії Тимошенко, Блоку Литвина, Комуністичною партією України та значною частиною «Нашої України— Народної самооборони». Виняток становили так звані політичні законопроекти, за які, в основному, не голосували Блок Литвина та більшість представників «НУ—НС».

Отже, порівнюючи діяльність Верховної Ради VІ скликання у перший та другий період за формальними ознаками, цілком очевидно, що робота парламенту у «безкоаліційному» форматі відзначалася більшою ефективністю (за кількістю прийнятих законопроектів) та парламентською легітимністю (за кількістю депутатів, які ухвалювали рішення).

Тому заяви Президента та його команди про те, що Верховна Рада «з 2 вересня прийняла чимало законів, значна частина яких були неконституційними, неукраїнськими та недемократичними» (з тексту телезвернення Президента України 8 жовтня 2008 р.), не відповідають дійсності.

Це підтверджує, зокрема, і змістовний аналіз підписаних Президентом законів, ухвалених у «безкоаліційному парламенті». Так, серед таких: — запропоновані на розгляд парламенту Віктором Ющенком (наприклад, щодо гарантування безпеки під час дорожнього руху, про підтримку усиновлення тощо); — принципових законопроектів, що стосуються бюджетної сфери (щодо підтримки вугільної галузі, про запровадження третього етапу єдиної тарифної сітки з 1 вересня 2008 р. тощо); — низка нових редакцій законопроектів (про оздоровлення та відпочинок дітей, про внесення змін до законів щодо сприяння будівництву, регулювання підприємницької діяльності, про перелік пам’яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації, про пільги для галузі книговидання тощо).

Більше того, авторство підписаних Президентом законів належить різноманітним політичним силам — уряду Віктора Януковича, уряду Юлії Тимошенко та представникам більшості фракцій парламенту.

Отже, навіть такий поверховий аналіз прийнятих законодавчих актів свідчить про те, що Верховна Рада протягом третьої сесії ухвалювала важливі закони, яких потребує українське суспільство і які через політичні протистояння в парламенті у попередній період з певних причин не могли бути ухвалені.

Звернімо увагу також на 8 ветованих Президентом законопроектів. Особливо три з них були предметом жорсткої критики як «антидемократичні, антинародні і такі, що демонтують наші цінності, цінності Майдану».

Перший серед таких законопроектів — «Про тимчасові слідчі комісії, спеціальну тимчасову слідчу комісію і тимчасові спеціальні комісії Верховної Ради України», що врегульовує процедуру парламентського контролю та узаконює імпічмент Президентові України.

Нагадаємо, що цей законопроект уперше з’явився в парламенті у 1999 році та активно дебатувався в період 2002—2004 рр. У Верховній Раді ІV скликання, в якій Віктор Ющенко був лідером фракції «Наша Україна», цей законопроект голосувався чотири рази: перший раз тодішній Президент Леонід Кучма хотів його відхилити, а ще три голосування стосувалися необхідності ВР ухвалити цей законопроект. Віктор Ющенко тоді мав принципову й чітку позицію — він не підтримував Леоніда Кучму і тричі голосував за те, щоб цей законопроект набув чинності.

Цікаво, що Віктор Ющенко не раз аргументував правильність такого підходу. Зокрема, у 2002 році він зазначав: «... Безумовно, є очевидним те, що в Україні, яка хоче себе іменувати демократичною, повинні бути відрегульовані всі процедури, включаючи імпічмент Президента. І це одна із позицій, яка у блоці політичних ініціатив якраз сформульована в «Угоді» як «Закон про Президента». Мета цих положень — дати юридичні інструменти, які дали б змогу не тільки обирати публічно, прозоро і всенародно президента, а й мати інструментарій при певних обставинах, коли відповідні функції виконуються неефективно, зробити зворотні висновки». (Інтерв’ю Віктора Ющенка «Німецькій хвилі» від 25 червня 2002 р.)

Тому щонайменше дивно зараз називати позицію конституційної більшості Верховної Ради VІ скликання «антидемократичною чи антиукраїнською», враховуючи позицію керівника фракції «Наша Україна» і кандидата у Президенти Віктора Ющенка щодо необхідності ухвалення цього законопроекту.

Другий ветований законопроект стосується дискусійної теми «балансу влади». Зокрема, йдеться про Закон «Про Кабінет Міністрів України» та, зокрема, місце секретаріату Президента у взаєминах з урядом, Верховною Радою та обласними адміністраціями. Як відомо, теза про самостійний уряд, у діяльність якого не втручається секретаріат Президента, була головною в політичній діяльності Віктора Ющенка як Прем’єр-міністра, потім — лідера фракції «Наша Україна» та кандидата на посаду Президента України.

У 2004 році Віктор Ющенко переконував: «Я вам даю слово, що адміністрація Президента віднині не буде ще одним урядом України. Вона повинна бути канцелярією й забезпечувати винятково умови діяльності Президента». (З інтерв’ю Віктора Ющенка «Україні молодій» 5 січня 2005 р.). Проте, як бачимо, прагнення Верховної Ради реалізувати передвиборчу обіцянку Віктора Ющенка про формування уряду, яким не будуть керувати «клерки чи сантехніки із секретаріату Президента», нинішній Президент відхилив.

Третій серед найбільш дебатованих законопроектів — «Про державну службу», ухвалений парламентом у першому читанні, а потім скасований. Варто зауважити, що під час першого читання ухвалюється лише концепція закону, яка під час наступних читань обговорюється та коригується. Основна дискусія навколо цього закону полягала у необхідності знання держслужбовцем російської мови.

Оскільки цій тезі кандидат у Президенти Віктор Ющенко свого часу присвятив спеціальну увагу, то процитуємо його думку стосовно цього питання: «Перед першим туром я завізував проект президентського указу, який гарантує громадянам ці права, зобов’язує чиновників спілкуватися російською мовою з російськомовними громадянами. У тих регіонах, де компактно проживає російськомовне населення, державна служба повинна використовувати цю мову як офіційну у діловодстві. Кожний чиновник має знати російську, відповідати нею на звернення громадян, проводити ділове листування». (Інтерв’ю Віктора Ющенка «Голосу України» від 21 грудня 2004 р.)

Тож, проаналізувавши роботу Верховної Ради VІ скликання у «коаліційному» та «безкоаліційному» форматі, можна дійти таких висновків: 1. Наявність коаліції у ВР не стала вирішальним чинником ефективної законодавчої діяльності в той час, як діяльність парламенту без коаліції була найпродуктивнішою за час VІ скликання. 2. Той факт, що абсолютна більшість ухвалених парламентом законопроектів підписана Президентом, свідчить по те, що подальша оцінка Віктора Ющенка щодо антиукраїнського характеру цих законів не відповідає дійсності. 3. Вочевидь, природа неадекватної реакції Президента України у вигляді дострокового припинення повноважень Верховної Ради носила винятково політичний характер та, скоріше, пов’язана з підготовкою до майбутньої президентської виборчої кампанії.

Микола ТОМЕНКО,заступник Голови Верховної Ради України.