Ціновий обвал

Віктор Приказюк, керівник господарства тільки плечима знизує: «Що далі робити? За соняшник пропонують не більш як 1,4 тисячі гривень за тонну. І це тільки тоді, коли висушиш, сам завезеш на олійню, та ще й декілька днів у черзі простоїш, поки приймуть». І робив би це все, але що отримаєш? Собівартість тонни соняшнику стала господарству приблизно в 1,3 тисячі гривень. Усе, як у старому анекдоті, коли господаря запитують, як картопля вродила. А він у відповідь: жодна не пропала — скільки посадив, рівно стільки ж і зібрав.

Два роки тому Приказюк уже вніс у чорний список культур, котрими не буде займатись, цукровий буряк. Мінімальна ціна на сировину, проблеми з розрахунками цукроварів — усе це призвело до того, що буряк приніс лише клопоти і збитки.

Але в господарстві руки не склали, почали думати, як викрутитись, як вижити. У Летичівському районі сьогодні не обробляється майже 40 відсотків орної землі. Місцевим господарствам, доведеним якщо не до банкрутства, то до злиднів, уже не під силу ні орати, ні сіяти. У більшості випадків чекають багатого інвестора, готового вкинути в їхню землю чималі гроші.

Голосківське ж господарство — одне з небагатьох, яке бореться і з бідністю, і з кризами, і з дикими викликами аграрного ринку. Але якою ціною дається така боротьба? Від напруження й жили можуть полопатись. А що це дає? Ну відмовились від буряку. Тепер носяться із соняшником — куди подіти? А на черзі до чорного списку ще довга низка культур. Такого ще не було, щоб жодна не приносила прибутку.

— Голова обертом іде. Хоч як рахую, хоч як аналізую, а зрозуміти не можу, чому так сталось, — не заспокоюється Віктор Броніславович. — Тільки й чуєш, скільки людей у світі голодує, скільки потерпає від продовольчої кризи. А ми сидимо на голодному пайку на мішках, повних золотого збіжжя.

700 пишемо, 100 на думку пішло

Слухаючи це, пригадала не таку вже й давню розмову в колі кращих господарників краю. Тоді більшість із них казали, що не може бути збиткових культур. Якщо вже вдалося посадити та ще й зібрати врожай, виростити порося, надоїти молока, ні бідним, ні голодним не будеш. «Та ні, будеш», — сьогодні майже одностайні керівники, і самі віри не ймуть, як таке могло статись.

Голосківське господарство ще на коні, бо встигло продати ріпак по 2,4 тисячі гривень за тонну. Ті ж, хто думав тиждень-другий зачекати, тепер тільки потилиці чухають. Мало того, що більш як 1,9 тисячі вже ніхто не дає, то ще й зайняли ріпаком зерносховища. Цю делікатну і вибагливу до зберігання культуру у хліві не вбережеш — потрібні і склади, і температурні умови. Але хто і коли за все це заплатить?

Натомість ламай голову, де пшеницю притулити. Десять тисяч тонн, зібраних у голосківському господарстві, — небувалий урожай і... небувалі проблеми. З крісла керівника господарства ніяк не зрозуміти, чому її «тупо не купують». Не знають цього і районні очільники. На рівні області вже активно мусується думка з підручника з теорії капіталістичної економіки про кризу зернового перевиробництва. Але це теж так, лише здогадки. Зате на державному рівні — повне мовчання. Жодних прогнозів, жодних можливих варіантів розвитку подій, а головне, не дай, Боже, жодних порад, як бути далі і Приказюку, і тисячам інших господарств, що опинились у патовій ситуації.

Господарство змушене віддавати пшеницю по 700 гривень за тонну, бо ходять чутки, що ціна впаде до 650. Усе це нагадує події п’яти-шестилітньої давності, коли на зерновому ринку справді були такі ціни. Але відтоді вартість пального, добрив, техніки, врешті-решт, усього без винятку, підвищилась у рази. Тепер, аби виростити тонну збіжжя, потрібно витратити не менш як 800 гривень. А щоб не згноїти золотий урожай — продати його по 700. Так і заробляє селянин: 700 гривень пише, 100 — на думку йде, щоб хоч на нульовий варіант вийти. Чи потрібні тут ще якісь коментарі?

А тим часом «достигає» ще одна проблема — п’ятсотгектарне кукурудзяне поле. Нині за кукурудзу пропонують не більш як 580 гривень за тонну. Порівняно з минулим роком це майже втричі менше.

«А як же біржі, заставні фонди, котрі повинні підтримати сільгоспвиробника», — допитуюсь. У відповідь лише безнадійний помах руки. Заставний фонд і справді готовий платити на сотню гривень більше, ніж пропонує ринок. Але додати до цього вісім відсотків річних за зберігання та ще й суму за обов’язкове страхування — от і вийде те саме, що без усіляких клопотів із транспортуванням пропонують закупівельники. Хоч як крути, а гроші не йдуть до селянської кишені.

Забрали корову — беріть і теля

За таких запасів зернових, здавалося б, чи треба шукати ще потужнішої кормової бази для тваринництва? Вже і свинина, і яловичина, і молоко мають зростати як на дріжджах. Але все це звучить просто як насмішка на тлі порожніючих ферм. У Голоскові ціла трагедія — збувають свою молочну череду. А вона ж чимала — майже півтори тисячі голів.

До останнього часу тримали, витягували ферму, рівних якій важко знайти не те що в районі — в області. Коли районне та обласне начальство дізналось, що в Голоскові продають племінну худобу, давай свої аргументи наводити: молоко ж — це живі гроші. Ні на чому не заробиш копійку щодня, як на ньому. Так, але яка та копійка?

Торік, коли молоко продавали по 2,5 гривні за літр, щомісяця ферма і справді приносила до півмільйона гривень прибутку. За рік сума набігала чимала. Але ж гроші не стікали просто у відро разом із молоком. Щоб утримувати череду, засівалось під корми 1,2 тисячі гектарів.

Тепер нова арифметика. Закупівельна вартість молока практично вдвічі нижча. А було засій те саме поле кукурудзою чи ріпаком — заробили б у півтора разу більше. А головне — наробилися б менше. Бо ж не зрівняєш трудові затрати на ріпаковому полі і на фермі.

Ніхто так, як господар, не зрозуміє, що значить виводити із хліва корову на продаж. А що говорити про череду, котру доглядали, ростили, збільшували не один рік. Тепер від неї залишилось три з половиною сотні голів.

Тільки протягом останнього тижня закупівельні ціни на м’ясо впали на дві гривні і тепер не перевищують десяти гривень за кілограм живої ваги. У такій ситуації, здавалося б, пускати худобу під ніж — безумство. Але ще більше безумство тримати худобу, котра приносить збитки. В умовах жорсткої кризи таку розкіш ніхто не може собі дозволити.

Що далі?

— А що? Сіятимемо, — каже Приказюк. — І пшеницю, і кукурудзу, і ріпак. А доживемо до весни — соняшник.

На землі не можна інакше: прийшла пора — сій, настане час — збирай урожай. Закони природи діють чітко і невідворотно. Ось так би ще й економічним, фінансовим, політичним законам...

Голосківське господарство навряд чи вже назвеш типовим для Поділля. Воно належить до тих виняткових, котрі на пальцях однієї руки полічити можна. Не на чужих інвестиціях — на своїх мозолях, стараннях багатьох поколінь хліборобів, кмітливості своїх керівників тримаються. Вірніше, тримались. Криза завдала по них серйозного, а для декого, можливо, й непоправного удару. Попри виняткове вміння таких господарств виживати в найскладніших умовах, молох важких і типових проблем нашої економіки затягує й їх. Залишається сподіватись, що лише гіпотетичний потенціал цьогорічного врожаю допоможе їм пережити ще одну посівну. Що буде далі — вже ніхто прогнозувати не береться.

Хмельницька область.