За бажання з безвиході знайдеться вихід

Очільник Сумщини Микола Лаврик, який повернувся із дворічного «відрядження» на Чернігівщину, на одній з обласних нарад у Сумах із болем у серці констатував майже повний занепад економіки Середино-Будського району — північної перлини Сумської області. Промовець повідомив, що в районі нині обробляється заледве п’ята частина наявних сільськогосподарських угідь, а двійко-трійко тамтешніх промислових підприємств уже навіть перестали здригатися в передсмертних економічних корчах...

«Еволюція» по-українськи...

Лиховісні економічні «здобутки» серединобудців, оприлюднені на нараді, не давали спокою навіть у відпустці. Ніяк не міг уторопати, що за пошесть пройшлася над північчю області й перетворила унікальний за своїми географічним розташуванням і природним ландшафтом район на забутий Богом і людьми закутень, який ще донедавна, чим серединобудці дуже пишалися, стояв на шляху «з варяг у греки» — на півдорозі між Києвом і Москвою, з чого отримував неабиякий економічний зиск і непогані дивіденди. Знаю це не з оповідей. Ще коли працював в обласній газеті, фактично «прописався» в районі, висвітлюючи здобутки тамтешніх трудівників. У середині 80-х у них і справді на всю широчінь були розправлені крила. Попри бідність поліської землі — за бальною системою втричі біднішою за південні чорноземи Сумщини, — серединобудська нива радувала нечуваною врожайністю.

Непідробною гордістю й області, й України залишався в ті часи і найбільший у тодішній державі Середино-Будський завод металургійного обладнання, який спеціалізувався на випуску унікального устаткування для металургійної, передусім алюмінієвої, промисловості, на виробництві якого було зайнято близько семисот осіб. Між іншим, продукція підприємства була знана в багатьох країнах, зокрема в Югославії, Туреччині, Кубі, Чилі, Малі...

Про негаразди, які останніми роками, мов зі скрині Пандори, висипалися на мешканців півночі області, також знав не з чуток: два роки тому на власні очі довелося побачити деякі з цих «принад» дикого українського «капіталізму». Однак у тому відрядженні журналістська увага була прикута зовсім до інших проблем, тому поодинокі епізоди розвалу не давали можливості скласти цілісну картину загального економічного занепаду району. А відтак навіть після тієї обласної наради не вірилося, що всі попередні здобутки і багаторічні напрацювання тисяч людей упродовж декількох років пішли за вітром. Учинити таке, скоцюрбити в конвульсіях цілий район і виставити повним банкрутом під силу хіба що нечистій силі з армією підручних.

Насправді ситуація на місці виявилася набагато гнітючіша, ніж в оповіді обласного очільника. Паростки загального «розквіту» і «благоденства» впадають в око майже одразу при в’їзді до району: невеликі шматки доладованої землі межують з величезними масивами, до пояса забур’яненими чорториєм, ковилою та двометровими берізками. Жах та й годі.

— Такої «цілини» і «перелогових» земель на початку нинішньої осені в нашому районі «квітло» більш як 21 тисяча гектарів (!), — сумно зітхає мій гід, керівник апарату Середино-Будської райдержадміністрації Іван Якушев. — Та завдяки зусиллям Миколи Лаврика та Володимира Ніколаєва віз удалося таки зрушити з місця, і на сьогодні «цілинними» залишаються лише 9 тисяч гектарів.

— Невже до цього не росло?

— Зростало, тільки практично нікому і нічим було доглядати за землею-годувальницею... Працездатних людей — кіт наплакав, сільськогосподарський реманент і техніка — ще в більшому дефіциті. А наявною берізок з полів не викорчуєш. Зрештою, як було колись, вам краще розкажуть селяни, хоча б у Чернацькому, де всі проблеми серединобудських хліборобів сфокусовані мов у дзеркалі.

Між державним молотом і тим самим ковадлом...

Вибір Чернацького був не випадковий. Місцевий радгосп під претензійною назвою «Великий Октябрь» колись був справжнім маяком, який слугував виробничим камертоном для всієї округи. Середні врожаї зернових тоді тут «зашкалювали» під 25 центнерів з гектара, на свинокомплексі нагулювали сало понад 7500 свиней, а на луках випасалася півторатисячна дійна череда.

Одне слово, у тутешніх селян був хліб і до хліба всього вдосталь. Закінчилася для них Масляна в середині 90-х, коли інфекційна болячка практично під ніж викосила поросяче стадо і наскрізь просякнула своїми бацилами весь тваринницький комплекс. На відновлення поголів’я і капітальний ремонт заражених будівель потрібні були величезні кошти. Взяти кредити у пріснопам’ятного комерційного банку «Україна» під 15 відсотків допоміг тодішній патрон господарства — «Укрм’ясопром». Зраділі, за відновлення свинячого потенціалу взялися всім миром. Не встигли. За декілька місяців сільський «благодійник» щосили тюкнув позичальника по тім’ячку: без погодження самочинно підвищив кредитну ставку до астрономічних вершин: спочатку до 150, а невдовзі й до 300 (!) відсотків річних. Нокаут не був смертельний, але з ніг звалив. Утім, господарство могло б і встояти, якби не попередній, не менш вправний аперкот, завданий два роки до того тими-таки державними «аксакалами», які з «великої любові» експропріювали 1500 (!) гектарів радгоспного лісу в «державну власність». За наявності такого багатства черначчани власними силами могли відродити всі господарства району. Однак не склалося. До речі, саме під час цього нокауту столичні мужі у три горлянки переймалися прийняттям закону про «державний захист вітчизняного сільгоспвиробника». Подібні приклади нахабного цинізму навряд чи відшукаються в історії України з часів Київської Русі. Зрештою, в Чернацькому люди не стали чекати обіцяної манни. Трохи оговтавшись від нав’язаної їм «любові», поволі зіп’ялися на ноги і знову взялися за відбудову господарства. І десь на початку 2001-го, коли до мети залишалося якихось півроку, наступний нищівний удар відправив у черговий, цього разу вже смертельний, нокаут. «Саме тоді, — переконаний нинішній голова Чернацького сільськогосподарського виробничого кооперативу Михайло Кондратенко, — силоміць забравши у хліборобів колись заборговані ними кошти, держава прибила українське селянство як клас. Однак цього їй здалося замало і на додачу, за вказівкою з області, буцімто за борги, знеструмили всі діючі виробництва. Так від найпотужнішого в районі господарства залишився великий «пшик»...».

Після того, як колишній маяк остаточно погасив проблисковий ліхтар, переважна більшість місцевої молоді в пошуках кращої долі чимдуж дременула хто куди: до Києва, Сум, Шостки, Москви і в далеке зарубіжжя. «А ті, хто зостався, — згадує голова сільради Микола Тельпухов, — так запили по-чорному, що кожного тижня двоє-троє поминок в селі відбувалося».

Сьогодні про колишню славу Чернацького нагадують півсотні свиней, стільки ж корів і майже півтори тисячі гектарів колишньої ріллі, давно порослої бур’янами та передвісниками майбутніх гаїв — молодими березовими паростками. А вищезгаданий кооператив на чолі з Михайлом Кондратенком, надриваючи жили, обробляє заледве 900 гектарів. Подужати більше трьом десяткам досить-таки «підтоптаних» кооператорів не під силу.

За аналогічним сценарієм «державники» по черзі пригріли на своїх «батьківських» грудях і решту тутешніх господарств. Як результат, паралельно з рослинництвом уперед ногами винесли тваринницьку галузь: поголів’я великої рогатої худоби зменшилося майже в 10 разів — з 33 тисяч до 3,5 тисячі голів. Після цих «обіймів» через масову міграцію молоді чисельність населення в районі скоротилася ще майже на 12 відсотків. Трохи згодом місцева громада справила пишні поминки, спочатку по льонопереробному заводу, а торік, після визнання банкрутом, й по колишній вітчизняній гордості — ВАТ «СЗМО».

Щоб хоч якось вберегти район від «державницької» напасті та врятувати від банкрутства і повного занепаду село, місцева влада два роки тому в авральному порядку реформувала більш як 80 відсотків господарств (загалом 19. — Авт.) у сільськогосподарські виробничі кооперативи. Падіння зупинили, але, як вже згадувалося, майже на самому дні прірви, всіяної піками.

— У нашому випадку кооперативи, з урахуванням менталітету населення, більшість якого ще й досі на дух не сприймає приватної власності, були мало не єдиним рятівним колом, спроможним хоча б тимчасово відстрочити близьку катастрофу, — каже перший заступник голови Середино-Будської райдержадміністрації Володимир Лазуткін. — У нинішній ситуації та за того непідйомного оберемку проблем, зумисне нав’язаних нам можновладцями, розраховувати, що лише одні кооперативи кардинально переломлять ситуацію в сільському господарстві на краще — справжнісінька утопія. Через відсутність органіки, торфокомпостів, без постійного залуження полів середня врожайність зернових і технічних культур впала на 20—40 відсотків.

Якщо совість не потьмяніла, то пам’ять не зрадить...

— Тим часом агропромисловий комплекс усіх розвинених країн якраз і виживає за рахунок бюджетних вливань, — узяв слово очільник «депресивного» району Володимир Ніколаєв. — Свого часу держава дотувала районних сільгоспвиробників на 90 відсотків, тому і нива рясно родила, і тваринницька галузь посідала передові позиції в області, і статки були солідні. Тепер замість дотацій — лише запевняння в безмежній любові до селянства. Та скажіть мені, хто-небудь коли-небудь ставав ситніший і щасливіший від пустопорожніх розмов. Кооперативи — це, так би мовити, хліборобська відповідь простих серединобудців Чемберлену та надія повернути свідомо загнаний в закуток депресивний район на попереднє географічне місцезнаходження: на шляху між двома європейськими столицями. Кооперативи стали тією віддушиною, яка давала змогу перевести подих, спокійно і всебічно оцінити ситуацію і шукати альтернативні шляхи виходу з кризи...

У словах голови Середино-Будської райдержадміністрації, як у кожного турботливого сина, відчувалася і непідробний біль, і невимовний сором перед пам’яттю прадідів, а заодно і справжня злість за сплюндрований рідний край.

Злоститися на державних «опікунів» і Ніколаєву, і його землякам є за що, якщо згадати, що за часів царату понад 80 відсотків місцевого населення, якого, до речі, тут тоді проживало вдвічі більше, було заможним. Підвалини їхнього багатства становили льон, цукристі, картопля, конопляна олія, а також три склозаводи, півдюжини виробництв з переробки льону та дюжина, за тодішніми мірками, сучасних столярних міні-підприємств. Нині все це розпорошено за вітром, а нащадки колишніх заможників сумно сидять біля розбитого корита. У цьому мінорно-заупокійному «хорі» з чужого голосу «співало» й чимало місцевих підголосків з начальницького складу, які, страхаючи населення «недалеким зникненням району», сіяли в людських душах непевність та апатію. Ніколаєва найменше хвилює, буде район самостійним чи реформується в іншу структурну одиницю, адже він сповідує принцип: будь-яка територія повинна жити достойно і розвиватися.

І він не одинокий у своєму переконанні. Серед великої когорти однодумців і нинішній керівник Сумщини Микола Лаврик. Либонь, відчув і пройнявся цим болем і тривогою, коли у 2005 році простягнув руку допомоги з одночасною рекомендацією Ніколаєва на нинішню посаду. Останній знехтував власним бізнесом і беззастережно прийняв її після ознайомлення зі стратегією соціально-економічного розвитку області на майбутнє десятиріччя, викладеною Миколою Лавриком. Її квінтесенція — відродження Сумщини розпочнеться з північних територій.

— І відтоді жодного разу не пожалкував про свій вчинок, — переконливо каже мій співрозмовник. — Дехто пише програми лише для власного пабліситі, мовляв, дивіться, який я розумник, а після цього хоч трава не рости.

На відміну від інших, нинішній очільник області — хазяїн власного слова. І як уродженцю Сумщини йому не менше душа болить за батьківський край, який набув статусу депресивного.

Як відомо, з пісні слів не викинеш: Микола Лаврик не помилився у своєму протеже, як і підлеглий у своєму патроні.

— Після пуску опалювального об’єкта в Середина-Буді хворих лікують холодом лише за приписом лікарів, — жартує Володимир Миколайович.

Північ стає на крило

Не менш глибинні процеси почали відбуватися і в економіці району. Рік тому разом із місцевими кооперативами до сільськогосподарського виробництва долучилися три потужні інвестиційні компанії. Цієї осені вони вже засіяли озимими культурами декілька тисяч гектарів недавньої «цілини». Наступного року ця площа щонайменше буде подвоєна, а ще за два — гуртом сподіваються здійснити сівозміну на решті нинішніх бур’янових і березових «гаїв». Чи не бояться серединобудці підступу з боку прибульців. Аніяк. Щоб уберегти інвесторів від спокуси уникнути сплати податків за місцем «проживання», Володимир Ніколаєв віднайшов досить ефективні «ліки»: зобов’язав кожного інвестора офіційно зареєструвати свої фірми в районі.

Утім, голова райдержадміністрації, як і його обласний наставник, вважають ці перші зрушення лише передумовою до майбутнього зльоту. І, судячи з перспектив, які очікують район найближчим часом, політ обіцяє бути орлиним. Наступного року, і це питання вже не підлягає сумніву, завдяки інвесторам відновлює роботу ВАТ «Середино-Будський завод металургійного обладнання». Вихід на проектну потужність відбудеться за два роки. Однак і ця реанімація стане лише початковою фазою польоту. У портфелі Володимира Ніколаєва — декілька нових економічних проектів, від яких по-справжньому дух перехоплює. Суттєво те, що співавтором кожного є керівник області Микола Лаврик. Першим у цьому ряду стоїть будівництво цементного заводу потужністю 2 мільйони тонн цементу на рік. Запасів сировини, за оцінками геологів, які здійснювали розвідку надр за ініціативи того-таки Лаврика, вистачить на 130 (!) років. Інвестор — потужний дніпропетровський концерн — уже взявся за складання графіка будівництва, яке має розпочатися за три роки. За найскромнішими підрахунками, на новому виробництві працюватимуть понад тисяча людей. Тисяча плюс сімсот на металургійному — і проблема зайнятості місцевого населення практично вирішена. На переконання Володимира Ніколаєва, не за горами реанімація Зноб-Новгородського льонопереробного заводу. А це ще 250—300 додаткових робочих місць у районі. Затримка за невеликим — якомога швидше вийти на міжнародні ринку збуту полотна. Завдання, звісно, не з простих, але керівник району переконаний: цьогорічний вступ України до СОТ значно прискорить розв’язання цього непростого ребуса. Складовою відродження промислового потенціалу району стала формула, спільно виведена обласним і районним начальниками: живу в селі — працюю в місті. На думку обох, розвиток промисловості прискорить зворотну міграцію молоді до батьківських хат.

Однак і це аж ніяк не всі «сюрпризи», якими думає здивувати українських псевдореформаторів керівний тандем. Уже фактично узгоджено з керівництвом Брянської області (знову-таки за ініціативи Миколи Лаврика. — Авт.) спорудження на україно-російському кордоні безпосередньо в Середина-Буді потужного міжнародного автомобільного пропускного пункту. За попередніми підрахунками, загальна вартість проекту оцінюється в мільярд гривень. Ним передбачено спорудження міжнародної траси Глухів—Середина-Буда, будівництво в місті і вздовж траси готельних комплексів, ресторанів, кемпінгів, кафе, потужних перевалочних складів у прикордонних зонах обох країн. Зацікавлені російські бізнесмени хоч сьогодні готові розпочати реалізацію проекту й пообіцяли найближчим часом добитися згоди на його реалізацію у федеральної влади. З його втіленням надходження до місцевого бюджету очікуються просто-таки астрономічні. Щоб, бува, не зурочити, очільник району навіть подумки боїться озвучувати цю цифру.

Не менше дивідендів принесе «зелений» туризм. Чого варта хоча б одна з найчистіших і найпрозоріших туристичних перлин України, розташована на березі мальовничої Десни — «Деснянсько- Старогутський національний природний парк» загальною площею понад 16,2 тисячі гектарів. Такого відпочинку, як у цій оазі, навіть у Швейцарії не знайдеш. Окрім неї, на мандрівників чекають незліченні мисливські угіддя, десяток озер з водою унікальної прозорості, а ще незаймані смарагдові луки та гаї. Саме в цій казці ще за царських часів розташовувалися маєтки найбагатших російських і українських вельмож, зокрема графа Розумовського.

Безперечно, з наскоку останній проект не подужати. Тут потрібен державницький підхід. Але в нашій країні справжніх державників — одиниці. Решта й досі Україну ніяк не поділять між собою. Тому і доводиться Миколі Лаврику і Володимиру Ніколаєву займатися вирішенням по суті загальнонаціональної проблеми самотужки. Нічого не вдієш. Важко повірити, але ці зусилля починають приносити плоди. На території парку вже діють дві туристичні бази — «Деснянка» та «Боровичанка», розпочалося будівництво мисливського містечка, розроблено інвестиційний проект вартістю 2,8 мільйона гривень для майбутнього облаштування цивілізованих баз відпочинку за світовими стандартами. Проблема в одному: де їх узяти? Приїздили, правда, нещодавно на оглядини бізнесмени з кількох зарубіжних країн. Грошовиті. Тепер роздумують: встрявати в проект чи ні? Надто бояться нашої нестабільності та нескінченних політичних міжусобиць українських сановних «демократів» з їхньою непередбачуваністю. Вітчизняні магнати також не бідні, та в них на добру справу снігу взимку не випросиш.

Ложка дьогтю в бочку меду, або Семеро з ложкою вже на підхваті...

І все-таки за підтримки Миколи Лаврика Володимир Ніколаєв поступово виводить батьківський край із депресивного стану в стабільно-економічний. Переміни на цьому шляху земляки бачать майже на кожному кроці. На жаль, не тільки вони. Помітили їх і любителі дармівщини. Чимало хто з них хоч сьогодні готовий узяти під «опіку» донедавна «депресивний» край, який незабаром нестиме державі золоті «яйця»...