Оказія, про яку розповів мені голова Луцької райдержадміністрації Володимир Демчук, трапилася років двадцять тому. Йшов пленум Луцького райкому партії. На трибуну для доповіді піднявся перший секретар райкому Петро Маховиков.
— Товариші, комуністи нашого району, натхненні рішеннями...
Та раптом патетику промовця перервав дикий, сповнений болю поросячий вереск. На одному із дворів приватних садиб, в оточенні яких був райком, хтось саме різав кабанчика. Секретар замовк, зробивши промовисту паузу. Затихло й порося.
— Товариші, комуністи...
Цієї миті з вікна знову почувся пронизливий, довго нестихаючий свинячий зойк.
— Петре Андрійовичу, а можна я допоможу господарям заколоти кабанчика? Бо замучать тварину, — захвилювався один із учасників пленуму.
— Сиди, — різко обірвав добровольця секретар. — Без тебе впораються. Продовжую нашу доповідь: «Комуністи нашого району, натхненні...». Та крик кабана ще раз обірвав промовця.
— Ну то йди вже, — нарешті не витримав секретар.
Увесь пленум уважно прислухався до зойків тварини, що наповнювали зал. Хвилин за п’ять вони припинилися. І лише болісне «кві-кві» і тиша після нього сповістили, що свою справу комуніст виконав з честю, ще раз довівши, що члени партії навіть у такій побутовій справі є прикладом. Саме про це говорив багатозначний погляд секретаря, яким він обвів зал, перш ніж продовжити: «Комуністи нашого району, натхненні рішеннями...». Та увагу комуністів у той момент було прикуто до забійника, який, поправляючи на ходу піджак і галстук, саме повернувся в зал. «Я того кабанчика спочатку заспокоїв, почухав, а потім як завалив...», — почувся його схвильований шепіт. Того дня хід пленуму обговорювали в усіх партійних організаціях району. Дії доброчинника повсюдно отримали схвальну оцінку — і товаришів-комуністів, і простих сільських дядьків. Бо й справді вчинив він, як справжній господар, — врятував тварину від страждань.
Микола ЯКИМЕНКО.
Волинська область.
