Донецька область є найбільшою з областей України за чисельністю населення. Тут проживає 4,58 мільйона осіб (10 відсотків населення країни). Густота населення становить 173 особи на 1 квадратний кілометр, 90,4 відсотка населення мешкає в містах.
Промисловий потенціал області є основою господарського комплексу регіону й посідає важливе місце в економіці України. Область володіє майже п’ятою частиною основних промислово-виробничих фондів країни, забезпечує майже 20 відсотків загальнодержавного обсягу реалізованої промислової продукції, займає перші та провідні місця з випуску багатьох видів промислової та сільськогосподарської продукції.
Наявність в області власних паливно-енергетичних і мінерально-сировинних ресурсів, близькість залізорудних родовищ Криворізького басейну, вихід до моря зумовили формування потужного промислового комплексу з високою концентрацією галузей важкої промисловості, створення достатньо розвиненої виробничої, наукової та соціальної інфраструктури, високий ступінь урбанізації.

На початку вересня у Краматорську сталася трагедія на межі фарсу. В одній із квартир виявили літню жінку, яка померла десять років тому. Всі десять років її тіло пролежало в коридорі за щільно зачиненими дверима. Незважаючи на те, що бабусю вважали зниклою безвісти, на її адресу справно приходили рахунки за комунальні послуги. Тривогу забила сусідка знизу, в котрої залило квартиру. Комунальники, до яких звернулася мешканка, вдалися до кардинальних заходів — перекрили воду всьому під’їзду. І лише через три тижні представники ЖЕКу разом із міліціонерами з’явилися відчиняти аварійну квартиру. Цікаво, що на питання, як можна десять років жити поруч із трупом і не відчути запаху, сусіди знизували плечима: мовляв, у нашому під’їзді стоїть такий запах, створюваний сміттєпроводом та алкоголіками, які полюбляють справляти нужду на сходах, що ми вже звикли. До того ж у квартирі старенької весь час була відчинена кватирка, що створювало ефект природного провітрювання...
Цей моторошний випадок є чудовою ілюстрацією відстані, яка подекуди виникає між місцевими чиновниками й звичайними мешканцями області. Про «оперативність» комунальників годі й казати. Якщо покійниці десять років носили квитанції, чому ніхто не поцікавився причиною заборгованості? І наскільки тоді правдивими є суми боргів, що ними комунальники аргументують чергове підвищення тарифів? Пізніше з’ясувалося, що в базі даних Пенсійного фонду пенсіонерки немає, у соцзабезі — також. Коли на початку 2000-х передавали справи й підтверджували пільги, старенька, звичайно, з’явитися не могла. А немає папірця — немає людини.
Тезу про те, що Донеччина, де мешкає 10 відсотків населення України, виробляє п’яту частину загальнонаціонального валового продукту, люблять повторювати керівники області. Транснаціональні й великі вітчизняні компанії вважають регіон одним із ключових, відкриваючи тут свої представництва. У Донецькій області непогано робити кар’єру з прицілом на перспективу: широкий вибір навчальних закладів, попит на фахівців із боку великих підприємств та фірм, висока густота населення, що визначає місткий ринок товарів та послуг. Все це — переваги індустріальної густонаселеної області. Та індустріальність і густонаселеність зовсім не означають кращої якості життя. Чому, працюючи важко, мешканці регіону не живуть краще? Спробуємо розібратися в цьому парадоксі.

Колективи завмерли в очікуванні скорочення штатів і зарплати


У краю, який називають шахтарським, останні півтора десятка років провідну роль відіграє металургія — галузь, що забезпечує приблизно половину надходжень до бюджету й три чверті експорту регіону. З одного боку, потужні металургійні підприємства — це робочі місця, досить висока зарплата, відрахування до місцевого бюджету й додаткова допомога робітничим містам і селищам. З другого — залежність від кон’юнктури світового ринку металу, коли найменші коливання позначаються на фінансовому становищі підприємств. Зокрема, останні місяці демонструють несприятливу для металургів тенденцію: світові ціни на металопродукцію падають, тоді як внутрішні ціни на сировину зростають. Якщо після вступу країни до Світової організації торгівлі виробничники сподівалися на полегшення експортних процедур і збільшення прибутків, то сьогодні оцінки, м’яко кажучи, суперечливі. У вересні область втратила приблизно 8 відсотків обсягу виробництва, а за прогнозами, за підсумками року приріст становитиме нуль відсотків і піде «в мінус». Причина — криза та скорочення обсягів виробництва в чорній металургії.
За останні роки металургійні підприємства області розгорнули масштабну реконструкцію, викликану насамперед подорожчанням газу та сировини. На заводах у Донецьку, Єнакієвому, Маріуполі споруджено доменні печі, які можуть використовувати технологію пиловугільного вдування: це дає змогу суттєво скоротити витрати природного газу, а дорогий кокс замінити дешевшими марками вугілля. До речі, свого часу цю технологію було винайдено на Донецькому металургійному заводі, але знадобилося майже чотири десятиліття, щоб ідея, яку використовують по всьому світу, була масово підхоплена вітчизняними металургами.
На другому етапі реконструкції більшість підприємств ставлять завдання відмовитися від мартенівських печей і перейти на інші способи виробництва сталі: конвертерний та електросталеплавильний. І тут головним стимулом є ціна російського газу: мартенівський спосіб надзвичайно витратний. Закриття печей допомогло б виробничникам витримати ціновий удар і чергове (не останнє) підвищення вартості блакитного палива. Однак цей етап модернізації розпочався в умовах несприятливої для металургів кон’юнктури ринку. І оскільки кредити вже взято, обладнання замовлене й зупинити процес неможливо, у скрутні часи власники металургійних активів можуть обрати непопулярні кроки. У колективах завмерли в очікуванні скорочення штатів та урізання зарплати. Все це, безумовно, позначиться й на стані місцевого бюджету.
Утім, небагато хто із виробничників уголос говорить про проблеми. Наприклад, про ймовірний дефіцит металобрухту після вступу України до СОТ і зняття обмежень на експорт брухту. За кордоном він дорожчий, а тому не виключено, що вітчизняні металурги залишаться без сировини.
Генеральний директор ЗАТ «Донецьксталь — металургійний завод» Олександр Риженков, відповідаючи на запитання кореспондента «Голосу України», заявив так: «Повірте, не буде металобрухту — ми все одно не зупинимося. Сьогодні більшість металургів уже працюють над темою прямого відновлення заліза із руди. А залізною рудою Україна забезпечена повністю».
Якщо говорити про інші ключові для регіону галузі, то поки що найбільші темпи зростання демонструють машинобудівники. Не в останню чергу це пов’язано з обсягами реконструкції на металургійних підприємствах. Якщо вітчизняні металурги скоротять замовлення, невеликі машинобудівні підприємства, які працюють виключно на внутрішньому ринку, можуть опинитися на межі банкрутства. Тоді як у велетів — «Азовмашу» та Новокраматорського машинобудівного заводу, приміром, — вистачить запасу міцності.

Вугільна галузь відіграє в області не так економічну, як соціальну роль


«Гвардійці праці», як колись називали шахтарів, за останні п’ять—вісім років зазнали класового розшарування. Одну групу становлять успішні приватні підприємства, як-от ВАТ «Вугільна компанія «Шахта «Красноармійська-Західна №1» (нині входить до складу ВАТ «Шахтоуправління «Покровське» і контролюється концерном «Енерго»), ВАТ «Шахта «Комсомолець Донбасу» (входить до складу Донбаської паливно-енергетичної компанії й контролюється компанією СКМ), орендне підприємство «Шахта імені Засядька», а також низка шахт недержавної форми власності. Вони видобувають приблизно третину донецького вугілля. До цієї ж групи можна віднести такі успішні державні шахти, як шахтоуправління «Донбас» чи державне підприємство «Вугільна компанія «Краснолиманська». До другої категорії належить більшість державних шахт. Третя група — так звані малі вугільні підприємства, тобто приватні шахти, організовані на місці колись закритих.
Кожній із груп притаманні свої, особливі, проблеми, але загальним висновком є те, що держава так і не стала ефективним власником шахт. Бюджетне фінансування галузі з року в рік збільшується, тоді як результати роботи погіршуються. Приватні вугільні підприємства мають в 2-3 рази вищу продуктивність праці, ніж середня по галузі, і відповідно — вищу зарплату для працівників. Попри це, всі шахти, і найкращі також, відчувають більшою чи меншою мірою брак кваліфікованих кадрів.
Не заперечую проти підвищення зарплати вугільникам. Але неможливо збудувати «комунізм» в одній окремо взятій галузі. Потрібна комплексна реформа оплати праці. Адже робоча сила в нас недооцінена. Запам’ятався випадок, коли один із керівників області, виступаючи перед іноземною делегацією із європейської країни, закликав вкладати гроші в різноманітні підприємства на території Донеччини, аргументуючи це... дешевою робочою силою. Хоч би як там не було, але навряд чи цим варто пишатися. Та все ж основним критерієм рівня зарплати повинна бути таки кваліфікація та кращі результати роботи. А не приналежність до шахтарів (хіміків, медиків тощо).

Двигун торгівлі — не реклама, а домовленості з чиновниками


Економісти передрікають важкі часи для промисловості найближчими роками. Для Донеччини, добробут якої прямо залежить від низки галузей індустрії, криза буде особливо відчутною. Що могло б пом’якшити удар? Безумовно, розвиток дрібного приватного підприємництва.  За статистикою, малі підприємства дають трохи менше 3 відсотків загального обсягу виробництва в області. Здавалося б, краплина в морі. Але водночас вони забезпечують зайнятість 13 відсотків працюючих. Наприклад, наприкінці 90-х років минулого століття у Слов’янську після банкрутства низки великих підприємств стали масово створюватися майстерні з виробництва кераміки. Там працювали звільнені з заводів робітники. Сьогодні близько двох сотень підприємців у місті пов’язані з керамічним бізнесом, який вносить суттєву частку доходу до місцевого бюджету.
Утім, повторити нині досвід 15-річної давності, тобто розпочати власну справу з нуля, не вдасться. Так, процедура реєстрації нових підприємств через «єдине вікно» максимально спрощена. Але проблеми починаються вже за «вікном». Підприємці скаржаться на відсутність стартового капіталу, доступних офісних і виробничих приміщень, на законодавство, яке не сприяє приватній ініціативі.
Людмила Валентинова, директор приватного підприємства «Обліково-інформаційний центр», голова депутатської комісії з питань економічної політики, бюджету й фінансів Слов’янської міської ради: «У більшості своїй підприємець безсилий перед сваволею чиновників. Через незнання своїх прав підприємець змушений приймати ті правила, які йому нав’язують чиновники. А вони часто забувають, хто для кого перебуває на службі. Якщо з боку підприємця допущене найменше порушення закону, він відповість з усіма наслідками, які звідси випливають: штрафи, пені тощо. Але чи часто ми стикаємося з ситуаціями, коли чиновник несе відповідальність за непрофесійні дії, наслідком яких стали матеріальні й моральні втрати у підприємця? Не кажу вже про такі «дрібниці», як порушення режиму роботи, неетична поведінка із клієнтом, нехтування своїми службовими обов’язками, приховане й навіть пряме вимагання».
І ще одна особливість бізнесу по-донецьки: відсутність у багатьох випадках конкурентного середовища. Не торкатимемося теми виділення земельних ділянок під спорудження різноманітних об’єктів: дії влади інколи взагалі не піддаються логіці. Конфлікти навколо новобудов систематично спалахують у різних містах області, і в цьому є певна користь. Забудовники потроху вчаться працювати з населенням, наводять лад на прилеглій території, а в деяких випадках — і змінюють плани після дуже активних протестів. Щоправда, гласності у процесі планування населених пунктів так і немає. Але це, схоже, загальноукраїнська проблема місцевої влади. А ось суто донецька прикмета — відсутність регіонального ділового видання. Символічно, що перша місцева ділова газета «Негоціант», яка протягом багатьох років відбивала процес становлення ринкової економіки, в умовах донецького ринку нещодавно припинила своє існування.

Регіон-лідер виявився аутсайдером за якістю життя


У 2008 році в лексиконі керівництва області вперше з'явилося словосполучення «індекс людського розвитку». За традицією, успішність регіону вимірюють у мільйонах тонн, мегаватах і кілометрах, мільярдах гривень і сотнях мільйонів доларів. І лише сторонній погляд помічає невідповідність: чому шахтар, який так важко працює під землею, після зміни повертається до квартири, де вода з’являється дві години на добу? Чому металург, відстоявши зміну в «гарячому цеху», удома не може відчинити вікно й подихати свіжим повітрям — через дим, що тягнеться з рідного заводу? Чому селянин повинен діставатися на прийом до лікаря за 40—50 кілометрів? Саме якість життя і є мірилом привабливості того чи іншого регіону.
Протягом останніх семи років Донецька область посідає найнижчі (26—27) місця у загальнонаціональному рейтингу індексу людського розвитку. Регіон — лідер в економіці виявився аутсайдером у придатності для життя. В основу індексу людського розвитку покладено довголіття як результат здорового способу життя, доступ до знань і гідний рівень життя.
Вирішальну роль у низьких рейтингах Донеччини відіграв стан навколишнього природного середовища, який впливає на показники здоров’я населення й демографію. Показники материнської смертності та смертності немовлят в області вищі від загальноукраїнських, відповідно — менша й середня тривалість життя. Високий показник смертності від алкоголізму, куріння, травматизму — і виробничого, і побутового, дорожньо-транспортних пригод. Крім того, значна частина мешканців області працює в умовах важких і шкідливих виробництв, що також не додає здоров’я. Не дивно, що за показниками демографічного розвитку та охорони здоров’я область посідає 23-є місце в Україні.
За даними Донецької облради, регіон має і одні з найнижчих показників охоплення дітей середньою освітою: початковою — 84 відсотки, базовою середньою — 88 відсотків, повною середньою — 42 відсотки. Як підсумок — 26-те місце в рейтингу з освіти. Голова облради звернув увагу на парадокс: Донеччина майже щороку за обсягом фінансування соціальних програм посідає п’яте—сьоме місце серед регіонів України. А за переважною більшістю профільних індексів (освіта, охорона здоров’я тощо) перебуває нижче 22 місця. Що змушує замислитися: а чи правильно, чи раціонально витрачаються фінансові ресурси? Чи відчувають ефект рядові мешканці? Таким аналізом нині заклопотані в облраді. На жаль, мислення більшості керівників на місцях залишається на рівні тонно-кілометро-мільйонів, коли на нестачу фінансів можна списати все: від заторів на дорогах до відсутності води в лікарнях.
Звичайно, варто враховувати, що якісні послуги — від комунальних до транспортних — не можуть коштувати дешево. І вода 24 години на добу, і гарячі батареї, і автобус, який ходить за розкладом, і туалети на пляжах. Але перекладати на плечі громадян вирішення абсолютно всіх комунальних проблем, як це намагається зробити місцева влада, несправедливо. Жоден гаманець не витримає неефективного господарювання: із неутепленими будинками, дірявими трубами, підвалами, залитими водою. Крім того, надто відчутна різниця між благополучними містами і так званими депресивними. Мешканці останніх сплачують за комунальні послуги навіть більше, ніж мешканці обласного центру. А ось якість цих послуг залишає бажати кращого.
У словесний конфлікт між керівниками Донецька й Макіївки переросло питання про формування нового генерального плану розвитку обласного центру. На думку міського голови Донецька Олександра Лук’янченка, частина Червоногвардійського району Макіївки, яка перебуває в межах об’їзного шляху, має бути приєднана до шахтарської столиці. «Батько» сусіднього міста Олександр Мальцев категорично заявив, що «не дасть розірвати місто». І запропонував донеччанам насамперед відремонтувати житло й дороги для мешканців околичного району. Остаточне вирішення питання — у компетенції Верховної Ради. Не секрет, що Донецьк хоче отримати нові землі для забудови та бізнес-проектів, Макіївка не бажає позбутися району з великими платниками податків. Чиє лобі візьме гору, невідомо. «Крайніми» виявляються мешканці Червоногвардійки: деякі будинки від обласного центру відділяє лише вулиця, але за цією межею — «велика земля»: газ, вода, асфальт...
Це тільки поодинокий приклад «уваги» чиновників до проблем «маленьких людей». Зрозуміло, бізнес розвивається за своїми законами, і було б наївно вимагати від інвесторів дбати насамперед про інтереси мешканців території. Але місцева влада повинна це робити. Хорошим прикладом поєднання інтересів стала ліквідація старого терикона, на місці якого збудують торгівельний центр. І підприємцям прибуток, і мешканцям радість.

«Не пийте воду з крана — вона огидна...»

Наведу цитату, взяту з відгуку американського туриста із Флориди, який побував торік у Маріуполі — відвідував наречену за листуванням. Ось що він написав на англомовному туристичному інтернет-форумі: «Хочу сказати: якщо ви плануєте зупинятися на квартирі, ви не будете задоволені. Квартири навіть гірші, ніж у нас у бідних районах США. Я зупинявся в готелі «Спартак». Це дуже близько до центру міста, його можна порівняти з «Holіday Іnn» у США. Там дуже люб’язний персонал і багато хто розмовляє англійською. Якщо ви — любитель кави, будьте готові, що найкраща кава в місті — розчинна Нескафе, і вони роблять її міцною та в маленьких чашечках. Не пийте води в цьому місті, вона огидна (це речення в тексті виділено великими літерами, — Авт.). Металургійний завод забруднює все в цьому місті. Якщо ви звикли дихати чистим повітрям, ви маєте взяти з собою якийсь засіб проти набряку, бо у вас з’явиться кашель від брудного повітря. Ви прогулюватиметеся вулицею, і все буде гаразд, але повернете за ріг — і потрапите на 50 років назад. У цьому місті не дуже багато такого, на  що варто подивитися, хоча тут чимало чарівних леді. Усі люди були дуже люб’язні, навіть якщо вони не могли розмовляти англійською, і знаходили для мене когось, хто міг. Не втрачайте здоровий глузд і залишайтеся на головних вулицях». «Не носіть вульгарний і блискучий одяг, усі чоловіки одягнені в темне, — підхоплює тему ще один турист. — Але в цілому це безпечна країна, ви будете приємно вражені».
У когось ці подорожні нотатки викличуть посмішку, у когось — обурення. Та заперечити іноземцеві важко. Ну не переконувати ж його в тому, що металургійні підприємства Маріуполя дають левову частку бюджетних надходжень в області. Сторонній погляд найперше звертає увагу на якість життя: повітря, воду, чистоту та освітленість вулиць... Чи готові чиновники оцінювати досягнення і недоліки під таким кутом зору? На жаль, поки що ні. Слухаючи звіти керівників міст і районів, помічаю одну спільну деталь: розмова точиться навколо того, скільки коштів виділено й наскільки ця сума стала більшою порівняно з минулими роками. А де ефект? Хіба поліпшилося здоров’я мешканців від того, що більше профінансували лікарні, але практично 90 відсотків грошей пішло на зарплату, оплату тепла, води та електроенергії? Зрозуміло, що ні. Тому й існують влада і народ у різних системах вимірів. В одній системі цифри свідчать, що грошей стало більше. «Зате жити важче», — уперто стверджує друга система.

Ліна КУЩ.

За даними обласного управління статистики, середня заробітна плата в області у серпні 2008 року дорівнювала 2151 гривні. Порівняно з серпнем 2007-го середній рівень зарплати номінально підвищився на 36 відсотків, реально (з урахуванням податків та рівня інфляції) — на 6,5 відсотка.
Перше місце за рівнем заробітної плати посідають працівники морського транспорту (4724 гривні), друге — авіатори (4036 гривень), третє — працівники фінансових установ (3476 гривень), четверте — працівники вугільної промисловості (3058 гривень), п’яте — металурги (2928 гривень). Більше за середню зарплату по області отримують працівники підприємств із виробництва коксу й продуктів нафтопереробки (2684 гривні), державні службовці (2621 гривню), залізничники (2506 гривень) та деякі інші. Найнижчий рівень оплати праці — у галузі охорони здоров’я (1150 гривень), культури й мистецтва (1139 гривень) та легкої промисловості (1137 гривень).
Заборгованість мешканців Донецької області за житлово-комунальні послуги становить майже 1,5 мільярда гривень, що дорівнює сумі нарахувань за сім місяців. Рівень оплати населенням послуг — 96,5 відсотка.
Правом на отримання житлових субсидій скористалися 40 тисяч сімей, або 2,3 відсотка від загальної кількості сімей у регіоні. Середньомісячний розмір субсидії — 131 гривня 40 копійок.