Останні загінки старенького комбайна

Переглядаю газети. Частіше іншого око затримується на матеріалах про село. Пишуть здебільшого про те саме, що й десять, двадцять, тридцять років тому. Мучиться, бідує, страждає село. Врешті, занепадає, вироджується, зникає. Вже й колгоспів-радгоспів нема, а легше не стало. Це не я так кажу — у різних газетах про це пишуть. І в журналах. І по телевізору показують, і по радіо розповідають. Ось навмання око вихоплює з тексту: «Шкода, що держава не підтримує селян належним чином. Приміром, в Іспанії фермери отримують дотації по 400 євро на гектар, а наші господарства навіть обіцяні урядом 100 гривень поки що не бачать». Що й казати, тяжко кривдить влада своїх годувальників, не дає їм жити. Інша газета пише: «Колгоспне майно чиновники так «розпаювали», що далеко не в кожного селянина є бодай сівалка — не те, що трактор». Авжеж, не по совісті це. Треба було так поділити колгоспне майно, щоб кожному попало і по сівалці, і по трактору, і по комбайну. Але чиновники, певне, неуважно читали газети, от тепер і «маємо те, що маємо».

Раніше, за колгоспів-радгоспів, людські городи упорували за допомогою тракторів МТЗ і ЮМЗ, зернові латки викошували старенькими «Нивами», але з часом та техніка зовсім вийшла з ладу, та й надто громіздка вона для маленьких селянських нивок. Тому в села почали завозити 30—40-річні зернозбиральні комбайни різних марок, як ось цей, що на знімку — «Клаас-Європа». Таких з 1958-го по 1968 рік було випущено 25 тисяч штук. Отже, цьому пішов п’ятий десяток, хоча його ще навіть не перефарбовували.

Відкритий ринок — це таки добре. Європейські фермери, оновлюючи свій технічний парк, збувають старий непотріб і мають на цьому якісь гроші. Все краще, ніж платити за його утилізацію. Перевізники на цьому мають своє, митники — своє.

Але, власне, навіщо старий комбайн в оновленому українському селі? Маю на увазі таки оновлені, котрі в приміських зонах, де ситуація дуже відрізняється від тієї, що склалася у віддалених селах.

Як видно з фото, маленькому комбайнові тіснувато поміж новобудов. Спробуймо поміркувати, яка й кому з нього користь і яка його, так би мовити, господарсько-виробнича функція. І що лишається хліборобові-землевласнику «в сухому залишку» після затрат на оранку, посів, комбайнування? До речі, не на кожну ділянку може заїхати навіть цей міні-комбайн. Тоді збіжжя скошують косою, виносять на вулицю, де комбайн його обмолочує. Так от, середній «зерновий клин» у нашому селі (не називаю його, бо хочу говорити про явище, а не про факт) має площу 8—10 соток, зрідка 15—20. Оранка такої ниви коштує по 10 гривень за сотку. Насіння для посіву — ще 10 гривень. Заволочити після посіву ще 10 гривень за сотку. Комбайнування — 150 гривень із заїзду. Валовий врожай з такого «клину» становить 200 — 300 кілограмів зерна, що коштує на базарі приблизно 400 гривень. Таким чином, селянинові-землевласникові лишається «навар», як у старому анекдоті про бізнес на варених яйцях. Та ще власна праця, турботи й хвилювання. Все. Крапка. Хлібороб, як завжди, в збитках. І тут його прибутки менші за виробничі затрати. Про таке можете прочитати в першій-ліпшій газеті. І це селянам, ясна річ, кривдно. То чому б не дати селянам хоча б по 400 євро на гектар? Якщо врахувати, що в більшості селян, крім присадибних ділянок, є ще й паї, це було б для них зовсім не зле. Але ще раз придивимося до картинки.

Комбайн, бачимо, ледь протискається поміж новобудовами. То міщани-приходьки купили в селян землю й будуються на ній. Будинки виростають швидше, ніж посіяне поруч жито. Ціна землі, що на знімку, — від десяти тисяч доларів за сотку. Поки що не кожен селянин встиг продати всю землю, дехто лиш частину. На іншій, поки власній, частині займається рільництвом. Наче собі на збиток? Рахуймо: десять соток коштує приблизно сто тисяч доларів. Якщо десять соток продати й покласти гроші на депозит, то з десяти соток щороку набігатиме десять тисяч доларів. Чому ж селянин не продає землю й не отримує добрі гроші просто так? Може, тому що нерозторопний, погано орієнтується в нових ринкових реаліях? Не розуміє, що десять тисяч доларів — надійно, не прикладаючи жодних зусиль — це більше, ніж «сухий залишок» з трьох центнерів ячменю? Чи, може, селянин аж так до нестями любить землю, що працює на ній собі на збиток? Далебі... Землю — ділянку й пай — селянин продає, як правило, частинами. По потребі й ситуації. Уже й діток забезпечив квартирою в столиці, авто гарненьке й диплома про вищу освіту купив, а ще по знайомству влаштував синочка працювати охоронником при банку. Відтак, знає, що гроші в банку — це не набагато надійніше, ніж зберігати їх у погребі в банці. У ліпшому разі, наросте десять відсотків. А на землі, крім жита чи ячменю, наростає значно більше, а саме: за останні п’ять років ціна землі зросла вп’ятеро. Отже, більше виграв той, хто не поспішав продавати землю. Тепер самі поміркуйте, що надійніше: продавати землю чи притримати. Можна б землю й зовсім не обробляти, так бур’яни ж потім виростають такі, що хати не видно. Їх тоді доводиться вирубувати, викорчовувати або випалювати на корені. А це небезпечно, навкруг будівлі, різне майно. Продавати ділянку забур’яненою також невигідно, вона втрачає в ціні. Тому доводиться засівати.

Вернімося ще раз до газет, до їх плачів з приводу селянських бід. Отже, не кожному селянинові припало по сівалці, трактору й комбайну. Але ті машини, що були в радгоспі, лишилися й зовсім без ужитку. Вони виявились просто не потрібними. Селяни, отримавши землю у власність, зовсім перестали її обробляти. В околицях села розпайовано приблизно 600 га ріллі й стільки ж придеснянського лугу. Так от, жоден (!) гектар ріллі з того часу не використовується за призначенням. Луг викошують окремими латками (у селі лишилося кількадесят корів, дехто має козу або кролі). Частково випасають. А трави ж які! Читачу, чи знаєш ти, як пахло сіно з придеснянського лугу? Навряд чи... Зараз трави стоять, доки зовсім не висохнуть. Як і бур’яни на колишній ріллі. Тоді ці сухостої, коли дозволяє погода, випалюють. Займаються цим ради забави старшокласники або молоді охоронці, котрі працюють через три доби на четверту, й не знають, як убити час.

Отож старенький, майже іграшковий комбайн не так допомагає селянам, як імітує селянську працю. Навкруг села — широкі поля, де можна б і сіяти, і садити, і збирати врожай. Глибина чорноземного шару тут сягає метра. Поруч ненаситний мегаполіс, ринок тобто. Посух практично не буває. В разі потреби — скільки завгодно води в природних водоймах. Але, знову-таки, для якогось турка чи корейця наближеність до ринку — це стимул для ділової й виробничої активності, а для нас — навпаки. Навіщо, мовляв, морочитися з городиною, коли близько ринок, на якому повно привізних овочів і фруктів? Навіщо мучити себе й землю, коли можна готове купити, адже гроші з собою на той світ не забереш...

Що ж буде далі з комбайном, якому за сорок? Хлібні нивки, де він нині працює, скоро розпродадуть, і там постануть будинки. Паї, котрі за селом, також уже розпродують. Нові господарі, зрозуміло, купують їх не для того, щоб сіяти там ячмінь і гречку. Коли не стане роботи для комбайна, його ще раз продадуть або здадуть у брухт. Але не про старого комбайна журба.

...Вечоріло. Я вимкнув комп’ютер, прив’язав до велосипеда вудку й подався на Десну посмикати бичків. Перед самою річкою, колись зачарованою, а тепер привласненою (різницю в словах уже починаємо розуміти) гарненький дубняк. Зупинився, никаю поміж дубками. Може, думаю, грибочка знайду, придасться до юшки з бичків. Зненацька підходять до мене два дебелі хлопи. Мовляв, хто такий і що шукаю. А вам що до цього? — перепитую. Хлопам нічого, просто попереджують, що дубняк той — приватна власність, а вони його стережуть, щоб хтось шкоди не зробив. А гриби збирати та бички смикати ще можна. І загороджений прибережний гайок поки лише кольоровою стрічкою, не парканом. Дядьки ж — один з Вінниччини, а другий з Львівщини. У них нині сутужно з роботою. То вони тут підробляють вахтовим методом.

...Продають землю селяни. Всю продадуть. Бо навіщо вона їм? І все поволі облаштується. Хтось піде в сторожі, хтось будуватиме котеджі. А кому роботи тут не знайдеться, той гайне до Росії, Португалії або й в Ріо-де-Жанейро. Світ широкий, воля. Відстані ж скоротилися. Земля, врешті, знайде такого господаря, котрий умітиме не тільки без жалю її випалювати. А пам’ять про старих хазяїв поволі розвіється по світу, як попіл від спаленого бур’яну.

Фото автора.