Цукру вистачить, але життя — не посолодшає

Справді, «солодка тема» ось уже декілька років поспіль не є актуальною для споживача. Цей продукт виявився настільки стабільним, що про нього наче забули. Коли, здавалось, вже не знайдеш нічого, що не подорожчало б протягом останнього року, ціни на солодкий пісок наче завмерли. Але чи так буде завжди?

Пригадується минулорічна «біда» хмельницьких цукроварів — перевиробництво, котре змусило підприємства віддавати свою продукцію коли з мінімальним прибутком, коли просто по собівартості, а коли і у збиток. Покупець цьому лише радів: кілограм технологічно складного для виготовлення продукту вартує як дві пляшки мінералки!

Подібне відбулось і в інших областях. Відсутність зваженої загальнодержавної політики у галузі призвела до того, що «біла валюта» пішла на внутрішній ринок за мінімальними цінами. Це і стало початком цукрової інфляції. Бо ж про те, щоб вийти із своїм продуктом на зовнішні ринки, і мови не велось. Натомість сільський дядько, сидячи на своєму возі з буряками, почув чимало розумних фраз про те, що місця на світових цукрових ринках вже давно зайняті, і йому туди ніяк не пробитись. Та хто ж би потикався зробити це самотужки, коли держава не подбала про свої «солодкі» інтереси?

А ті залишки лежать у заводських сховищах ще й дотепер. Стара приказка, що запас не може тягнути кишеню, не спрацювала. До початку нинішнього сезону цукроваріння на підприємствах області збереглось понад 30 тисяч тонн перехідного запасу. Він і заклав бомбу сповільненої дії і потягнув назад не просто окремі підприємства, а й всю галузь. Та й не тільки він. Цукровий обвал, про який говорилось вже добрий десяток літ, здається, добігає своєї критичної точки.

Ні, пити чай без цукру ми не будемо. Поки що. Адже за всіма прогнозами очікується, що в області все-таки буде цукру вдвічі більше від згаданої норми споживання. Але навіть така оптимістична цифра не знімає гостроти проблеми для фахівців. Цукрова галузь, яка була віками традиційною для краю, згасає на очах. І все йде до того, що сільгоспвиробники не хочуть, а переробники не можуть жити по-старому. Чи, може, навпаки? Ситуація складається так, що обидві сторони цукрового процесу не задоволені партнерством і вбачають причини кризи один в одному. Але шукати відповіді на запитання, що було раніше: знищені цукрові заводи чи зменшені бурякові поля — все одно, що розгадати загадку про те, що було спочатку — курка чи яйце.

Одинадцять пишемо, п’ять — працює

Часи, коли на території краю працювало 17 цукрозаводів, вже давно стали історією. З кожним роком до чорного списку тих, що не підлягають відновленню, додавалось по кілька колись успішних і прибуткових підприємств. Пригадується, як ще пару років тому обласна влада із гордістю говорила, що їй все-таки вдалось відстояти Маківський цукрозавод. Тоді місцеві мешканці, вдавшись до страйків та мітингів, не дали порізати завод на металобрухт. А влада гордилась, мовляв, вговорила нового власника взяти під своє крило це підприємство.

На жаль, перемогу святкували недовго. Відновити цукроваріння на підприємстві так і не вдалось. Як і створити на ньому прорекламоване виробництво з переробки ріпаку. Отож, швидше за все, і цей завод відійде до списку невідновних.

Офіційно на Хмельниччині залишається одинадцять цукрозаводів. Хмельницький, Городоцький, Вишнівчицький, Клембівський, Старокостянтинівський працювали ще торік. Але нинішньої осені вони вже не розпочинатимуть свою роботу. Картину намагаються представити так, що підприємства просто законсервовані до кращих часів. Але після сумного досвіду галузі, кого ще потрібно переконувати в тому, що пропущені сезони — це майже несхибний шлях до повного краху?

Отож із колишньої когорти в робочому стані залишилось лише п’ять заводів. Але і їх аж ніяк не всіх назвеш успішними. Багаторічна боротьба між власниками не додала сили Теофіпольському цукровому, одному із найпотужніших не тільки в області, а й в державі. Серйозно попрацювати із товаровиробниками доведеться всім заводам, щоб забезпечити свої потужності сировиною.

Поки що запрацював лише один Шепетівський цукрокомбінат. Мовчання інших пояснюється тим, що накопичується сировина для переробки. Але процес цей, порівняно із минулими роками, вже затягнувся більш як на місяць. Тож і турбує, коли, а головне — з якими результатами він закінчиться.

Оптимістичні прогнози песимістичного поля

Поки що ситуацію із цукром можна оцінювати так, як оцінює неповну склянку з водою оптиміст та песиміст. Один вважає її напівповною, інший — напівпорожньою. Якщо врахувати, що із торішніх 41 тисячі гектарів буряків нинішнього року залишилось лише 25 тисяч — радіти нічому. Третина районів просто ліквідувала на своїх територіях бурякові лани.

До того ж бурякове поле «дорожчає». Ще торік, щоб виростити буряк на одному гектарі, потрібно було вкласти сім тисяч гривень. Тепер господарі ледве втискаються в десять тисяч. Зрозуміло, невеликому господарству із малими статками така культура стає фінансово непосильною. Не виручає і державна дотація у розмірі 750 гривень за гектар посівів. Вона не встигає за постійним зростанням цін практично на всі складові собівартості посіву.

Тож ціна у 175 гривень за тонну сировини не спонукає селянина до збільшення посівів. Сподівання на те, що нестача сировини змусить цукроварів підняти закупівельні ціни, не справджуються: заводи не працюють, конкуренція не підштовхує до боротьби за постачальника коренів.

Цукристі — це вже культура не для слабких. «Витягувати» бурякові показники області вдається за рахунок кількох потужних компаній, котрі і володіють цукрозаводами. Три із п’яти працюючих належать саме тим корпораціям, котрі все менше залежать від масового постачальника сировини. Вони самостійно сіють і забезпечують себе коренями. Можливо, для переробника, котрий все менше і менше залежить від товаровиробника, це і на краще.

А для селянина? Інакшого заробітку, як від урожаю, йому просто не вигадати. А тягнутись за потужними компаніями вже давно не під силу. Отож де працюватиме, на які кошти житиме завтра, відповісти важко.

Тепер про оптимізм. Він насамперед у тому, що сучасні технології дають змогу досягати високої врожайності. Якщо минулого вересня біологічна врожайність буряків становила 414 центнерів з гектара, то тепер вона сягає 479. Найвища врожайність вже зафіксована в Ізяславському районі — 643 центнери з гектара, у Красилівському сподіваються мати середній показник не менш як 520.

При таких коренях валовий збір очікується не меншим 960 тисяч тонн, а звідси вихід цукру має перевищити 100 тисяч тонн. Якщо згадати наведені спочатку норми споживання, то області для солодкого життя вистачить 60 тисяч тонн цукру. Це для того, щоб з’їсти. А для того, щоб вижити агроформуванням? Щоб заробити? Щоб мати перспективу на майбутнє?

Хмельницька область.