Дорога додому

За частоколом офіціозів, високих посад, звань і нагород ми не бачимо глибинної сутності людини, не знаємо витоків її життєвого вибору. Тим часом корені роду завжди повідають, на якому ґрунті вона виростала, що взяла з собою від дідів-прадідів, передала своїм дітям і онукам. У цьому ще раз переконалася, коли у сільраді села Бузівки Жашківського району з гордістю поділилися, що відомий «на всю столицю» президент компанії «Київміськбуд» Петро Шилюк — земляк та ще й очолює у Києві громадську організацію Черкаське земляцтво.

Петро Степанович, казали, працьовитого, совісного, селянського роду, котрий поважають у селі споконвік. У Бузівці мешкають його батьки, Любов Михайлівна та Степан Іванович. У мирі та взаєморозумінні прожили вони спільно 60 років, виростили гарного сина, добрих онуків. Кажуть навіть більше, Шилюки — приклад родинної злагоди і підтримки, подружньої вірності та доброти.

І юність пройшла, і дитинство пробігло

За вікном бубонить осінній дощ. То сіється ледь чутно мжичкою, то барабанить у шибку. О такій порі тільки й погомоніти, перегорнути старі сімейні альбоми, послухати спогади про пережите і передумане.

— У травні повернуло мені на 82-ге літо, — загортається у теплу кофтину Любов Михайлівна, і з усмішкою додає: — А я ніби й не жила... Згадаю дитинство, недитячі поневіряння і жалі, то нібито давно-давно те спливло, вкрилося вже туманом та югою. Вже сорок зим, як немає моєї неньки, великої, невтомної трудівниці. А батька свого (очі ховає в хустинку) ледь пам’ятаю. Помер він, бідолашний, після голоду, у тридцять четвертому...

У кімнаті стає тихо і сумно. Тільки лопотить по віконному склу дощ, стікаючи, як жіноча сльоза.

— Зосталось нас у матері троє, — продовжує Любов Михайлівна. —Я та двоє братиків. Старшому Феді було дев’ять, мені — сім, а молодшому Вані — два рочки. Скільки довелося набідуватися нашій матінці-вдові! Як тій чайці при битій дорозі. Після колективізації не залишилося ані худоби, ані реманенту — геть усе забрали в колгосп. Хоч Трифон Приймак, мамин батько і мій дід, нізащо не хотів віддавати нажите тяжкою працею. Його тягали-мучили комнезами та всякі активісти, аж доки не добилися свого. Після голоду в хаті стало зовсім пусто і голо. Ночами пряла мати, щоб виткати полотна бодай на якусь одежину. Вдень бігла на колгоспний двір, аби заробити жменю зерна, зварити нам кулішу чи кандьору. Коли пішов до школи Федя, мені також закортіло вчитися. А взутися не було в що. Ненька накрутила на ноги онучі і я, щаслива, гайда до школи. А на перерві мої онучі розмоталися. Я сховалася у куток з думкою перемотати собі «чобітки», як це робила матуся, та сил і вміння не вистачило. Босоніж по крижаній мерзлій землі бігла я з онучами в руках додому. Того року я до школи більше не пішла. А наступного вже стала першою материною помічницею: вправлялася і з гребенем, і з кужелем, і з веретеном. У тринадцять була у ланці, сапала колгоспні буряки нарівні з дорослими. А ще за рік розпочалася війна...

Прийшла неволя у п’ятнадцять

— Як німці почали забирати нашу молодь у неволю, — тчеться її нитка спогадів, — мені набігло п’ятнадцять. Та чиясь лиха рука взяла і написала, що я вісімнадцятирічна. Плакала мати, просила не забирати мене, малолітню, з дому. Та хто пожаліє вдову?! Повезли мене разом зі старшими дівчатами на каторжні роботи. Три роки тліло материне серце. Воно не знало де я, чи жива, чи повернусь, чи поховають мене у чужій землі. А я потрапила на сільськогосподарські роботи до бауера. Це був наче колгосп: всі тяжко гнули спину, але задурно, за шматок хліба. Сапала я у полі з такими невільницями, як і сама, ходила до молотарки, прибирала господарський двір. І гадки не мала, що мого старшого брата Федю забрали на фронт. Він дійшов з боями аж до Варшави, звідкіля й прийшла у Бузівку похоронка. Згорьована ненька зосталася з дванадцятирічним Ванею. Вона гаряче молилася, на колінах благала Бога, щоб уберіг мене, захистив від смерті і недуг (знову затремтіла хустинка у руках Любові Михайлівни). Важко згадувати все пережите, — каже, скрушно зітхаючи. — Та все-таки, коли просите, докажу до кінця.

— Визволили нас у 45-му. Душа рвалася до матінки, ноги самі б понесли до рідного порога. Та нас усіх зігнали на збірний пункт, попереписували і — до Рави-Руської. Звідти й почався наш шлях додому довжиною в чотири місяці. Нас, знесилених дівчат, спорядили гнати худобу із заходу на схід... Тільки восени я побачила Бузівку. Замість хати — руїну, стіни та димар. Снарядом знесло весь верх. Відчиняю двері, а мати лежить у холоді немічна і вмивається дрібними сльозами. Тут і мій менший братик Ваня, теж хворий і голодний. Як згадаю те, — перехоплює подих Любові Михайлівні, — то серце щемить. — А тоді я не плакала. Узяла серпа і пішла до Гірського Тікича, річка така у нас є, жати очерет, осоку, всякі лопуцьки. Цим і вкрили крокви.

Перезимували у хаті-землянці. А ранньої весни пішла на роботу в колгосп. У вісімнадцять здавалося, що усе найтяжче вже позаду. А попереду була ще одна голодовка... Та про це вже розповідати несила, нехай переповість чоловік, Степан Іванович. Він теж випив ківш лиха, або й два...

Дідову бляху з хати — і ту забрали

— Не хочеться його, те лихо, й згадувати, — озивається від вікна Степан Іванович. — Молодь слухає — не вірить. А хліб з маслом був не завжди. Та коли напишете, — розмірковує, — може, хто й прочитає, задумається. Життя кожної родини — це історія нашої держави. А її, як відомо, не зміниш...

Сивочолий чоловік сідає край столу, поправляє на ньому стосик газет і продовжує:

— Наш рід Шилюків дуже розлогий. У мого діда Оксентія Никаноровича Шилюка було четверо синів: Андрій, Тодось, Фанась, Іван та троє дочок: Анна, Марія і Онися. А сам Оксентій — міцної статури, заможний господар, мав добротну хату під бляхою, кілька десятин землі, реманент і худобу. Материн батько, Степан Романович Завертаний, також з трьома синами та трьома дочками господарював на своїй землі. Ці одвічні хлібороби були поміркованими і набожними. Земля для них була святою, найціннішим спадком і багатством. Вони глибоко поважали своїх батьків, народні звичаї і обряди. Коли я був підлітком, дядько Фанась розповідав мені, як вони парубками ходили до церкви, просили у батюшки благословення, а потім колядували. На добрих, як змії, конях, запряжених у розмальовані сани — від двору до двору, з кутка на куток, а то й у сусідні села, до родичів... Та, — зітхає Степан Іванович, — нормальному людському життю поклала край колективізація. Аби не потрапити до Сибіру, довелося моїм дідам усе віддати колгоспові. Що приховали — забрали комнезами. Навіть зняли з хазяйських хат бляху й ту відтягли до колгоспної комори, — замовкає, ніби набирається з духом розповісти про найтяжче.

— А потім настав страшний голод, — тихо каже. — Тридцять третій рік. Дід Оксентій, хазяїн на всю округу, який мав до колективізації сотні пудів хліба у засіках, сконав прямо на вулиці мученицькою голодною смертю. Помер мій 25-річний батько, якого я так і не встиг закарбувати у своїй дитячій пам’яті. Залишилися ми вдвох з матір’ю. У холодній, вбогій хаті. Вижили, мабуть, дякуючи материним молитвам. І в 34-му, і в 36-му — в усі довоєнні роки — не згасав у вдовиній оселі каганець. Матуся пряла людям на полотно. За вузлик пшона, за пляшку молока. Щовечора приносила звідкись сухий бур’ян, якесь бадилля, протоплювала у печі. Проте далі припічка слабеньке тепло не йшло. Анітрохи не розмерзалися від товстої паморозі вікна, в які так хотілося мені, малому, хоч раз подивитися...

Привіз додому хліба, а потім — дружину

— Перед війною пішов я до школи, — вперше під час бесіди всміхається Степан Іванович. Ніби бачить перед собою білявого кмітливого хлопчака у полотняній сорочці з торбиною книжок через плече. — Мені дуже легко давалось навчання. За відмінні успіхи та за перемогу на районній олімпіаді преміювали мене ... черевиками. Перехопило дихання тоді, закалатало радісно всередині. На ті черевики я ледве не молився. Адже це була перша у моєму житті взуванка! До цього щасливого дня, до омріяних черевиків, я ходив до школи в стареньких материних шкарбанах. По війні, ми, 14-літні, одразу подорослішали. Чоловіків у селі було мало. На плечі підлітків, жінок та старих лягла вся робота. У полі на оранці, сівбі та на жнивах я днював і ночував. Заробив перші трудодні. Однак за ті «палички» годі було щось купити. А ще ж селян обкладали непосильними податками. Забирали, навіть у вдів, яйця, зібрані до Великодня.

— А потім, у сорок сьомому, знову настав голод, — майже нечутним стає голос оповідача. — У Бузівці почали пухнути люди. Найкволіші помирали. Мати щодня просила, аби я їхав з села до її брата, дядька Максима. Той саме працював у Дрогобицькій області у радгоспі. «Другого голоду ми вдвох не переживемо», — умовляла вона. Мудра моя ненька! Робота у радгоспному плодорозсаднику підкріпила мене. Я привіз додому хліба і примара голоду минула нашу хатину. Все село потроху поверталось до звичного життя.

— А у сорок восьмому, — знову всміхається Степан Іванович і поглядає на Любов Михайлівну, — зустрів я Любу. Тобто я і раніше бачив її, яснооку, русокосу дівчину. Гарно співала, весела і привітна. А тепер я ніби новими очима роздивився на неї і вона мені ще більше припала до серця. Того року ми й побралися.

— Ні, — також з усмішкою поправляє чоловіка враз помолоділа жінка. — Розписалися ми у сільраді через рік. А тоді лишень з дружкою, боярином, кількома родичами та сусідами справили скромне весілля.

— Ти краще пам’ятаєш, Любо, — погоджується Степан Іванович. — А в сорок дев’ятому у нас народився Петя. Я дуже радів і гордився, що у мене, дев’ятнадцятирічного, є син. В армії, яку я згодом відслужив, мені було не так важко, бо я знав, що дома на мене чекає сім’я. Й товариші ще більше мене за це поважали. Коли повернувся з Уралу, а саме там закінчував службу, Петі було вже чотири з половиною роки. В 11 він став нашим помічником. На свої колгоспні заробітки почали ми будувати хату. Заробляли з Любою по 800—1000 трудоднів на рік, працювали до сьомого поту. А син вдома з господарством вправлявся ще й до нас у колгосп прибігав підсобити. Увійшли ми в нову хату через шість років, коли Петрові сімнадцять виповнилося. Отож будівельником він став неспроста...

Це вам не щось, а діамантове весілля

Вгомонився дощ. Розпогодилося. Від сонячного проміння аж заграли барвами вишиті рушники та розкішні квіти на підвіконні.

— Це онука Люда привозить нам таку красу, — хвалиться Любов Михайлівна. — Знає, що я дуже люблю квіти. Й онук Петя і син дарують мені красиві букети.

— На нашому ювілеї буяв цілий квітник, — гордовито згадує Степан Іванович, і подружжя ділиться враженнями про своє діамантове весілля.

Справили його у Бузівці навесні цього року. Спочатку старші Шилюки не погоджувалися на «забаганку». Потім — здались. Бо гріх відмовлятися, коли діти просять. Покликали на торжество родичів, сусідів, кумів, старших і молодших односельців, з якими буряки у колгоспі пололи, жнивували, на фермі корів доїли, на толоки один до одного ходили. Свято видалося щире і задушевне. Гості говорили про людяність і доброчесність Степана Івановича. Про чуйність і скромність Любові Михайлівни, учасника бойових дій, нагородженої орденом «За мужність». Про щасливе подружжя, котре крізь роки пронесло сердечність і повагу одне до одного. А коли піднесли ювілярам весільний коровай і до батьків звернувся син — у всіх на очах забриніли сльози. «Дякую вам, тату і мамо, низько вклоняюся, — сказав схвильований Петро Степанович, — що виростили мене, навчили шанувати людей, цінувати добро і порядність...»