У переддень Покрови Пресвятої Богородиці у селищі Вільшана Городищенського району за власні кошти народного депутата України Сергія Головатого відкрито пам’ятний знак землякам, які загинули мученицькою голодною смертю в часи комуністичного режиму.

На чотиритонному гранітному козацькому хресті викарбувано жорна, пониклий колосок і дві цифри — «33». Через увесь хрест, від неба до землі, тягнеться зламана лінія — символ понівеченого людського життя. На підніжжі напис: «Односельцям Вільшани — безневинно замордованим голодоморами 1932—33 та 1946—47 рр.» Автор пам’ятного знака — київський митець Микола Малишко, лауреат премії імені Василя Стуса.

— У дитинстві мій батько розповідав мені, що творилось у Вільшані після створення колгоспів, — поділився після урочистого відкриття меморіалу та молебня Сергій Головатий. — Він, інвалід-фронтовик, який на війні щодня дивився в очі смерті, до кінця свого життя не міг забути страшних картин голоду. В тридцять третьому йому, десятирічному хлопчикові, батьки суворо забороняли йти далеко з двору. Селом ходили збожеволілі від голоду людолови. Тато показував мені садибу, де жили одні з тих нещасних. Вони зарізали своїх дітей і з’їли їх... Ця розповідь перевернула дитячу душу, її я пам’ятав завжди.

До розмови з народним депутатом, своїм земляком, приєдналися також старожили Вільшани, свідки найбільшої і найстрахітливішої української трагедії. Григорій Андрійович Бойко, Ганна Василівна Мусієнко, Марфа Костянтинівна Петренко, Ганна Тимофіївна Качан повідали, як вони, маленькі діти, пережили голодну і холодну зиму тридцять третього—тридцять четвертого років. Як потім гнули спину за безплатні «палички»-трудодні на колгоспній кріпаччині. Як у сорок шостому—сорок сьомому роках рятували своїх дітей від голодної смерті.

— Моя покійна мати Любов Денисівна Плахотня, — долучилася до розмови пенсіонерка Ольга Василівна Щекочихіна, — пам’ятала кожен страдницький день того чорного часу. Їй тоді було п’ятнадцять. Вона знала всіх померлих від голоду на своєму кутку. На жаль, я не записала їхніх прізвищ. Однак у селі є ще старі люди, котрі можуть допомогти скласти повні списки загиблих. Щоб викарбувати їх на меморіалі.

Цю думку підтримує й мати Сергія Головатого, Надія Тимофіївна, уродженка Вільшани. У тридцять третьому їй було всього три роки, і вона не пам’ятає жахіття «жнив смерті». Проте підлітком бачила безіменні поховання померлих від голоду, котрі збереглися донині. Необхідно, щоб про них подбала місцева влада.

Ще одним пам’ятником всім загиблим вільшанам у роки голодоморів, репресій та війн стане православний храм, що нині будується в центрі старовинного козацького села. Зводять його також за підтримки і допомоги народного депутата України Сергія Головатого.

Черкаська область.

На знімку: пам’ятний знак «Козацький хрест».

Фото автора.