Праця — джерело сили робітничого класу!

Аж до початку 90-х років робітничий клас, являючи собою найвпливовішу суспільну силу, був кадровою основою Комуністичної партії і служив фундаментом Радянської влади. Тому не дивно, що саме проти радянських робітників були спрямовані основні ідеологічні удари закордонної буржуазної пропаганди та її «п’ятої колони» всередині нашої країни.

Ліберальна спокуса праці

Мету, яку вони переслідували, — сформувати у населення, передусім у робітничого класу, настрій незадоволеності політикою комуністів і підштовхнути їх до організованих протестних виступів. Розрахунок був простий: позбавивши соціалізм його головної соціальної опори, ліквідувавши Радянську владу — владу трудового народу, створити умови для капіталістичного реваншу і захоплення влади буржуазією.

За головну мішень було обрано найуразливіше місце радянської соціалістичної системи — сферу споживання. Виснажена Великою Вітчизняною війною і відновленням зруйнованого народного господарства, а потім нав’язаною Заходом «холодною війною» і гонкою ядерних озброєнь, соціалістична економіка виявилася не готовою оперативно реагувати на зростаючі потреби радянських громадян.

Величезні фінансові кошти, що спрямовувалися у сферу ВПК на шкоду галузям промисловості, орієнтованим на виробництво товарів масового споживання, на шкоду якості надаваних послуг, зрештою, спричинили відомий всім дефіцит товарів і відносне зниженню темпів поліпшення життя радянських громадян.

Незважаючи на те, що партійно-радянським керівництвом країни були вжиті серйозні кроки для кардинальної зміни суспільно-економічної ситуації у кращий бік, до початку 90 років минулого сторіччя провідники і виконавці ідеї руйнування Союзу, використовуючи об’єктивні труднощі, зуміли обдурити робітників і, змусивши їх повірити у міф про солодке капіталістичне життя, їхніми ж руками знищили Радянську владу і соціалістичну економіку.

Що ж світ капіталу запропонував робітникові натомість?

По-перше, систему міфів, якими зруйнував його історичну пам’ять і нівелював класову свідомість, підмінив непроминальні цінності і реальні свободи ілюзіями буржуазної демократії. Активно запроваджувалися у суспільну свідомість міфи про принципову неефективність соціалістичної економіки загалом, системи п’ятирічного планування розвитку суспільства, країни, регіонів, галузей, окремих підприємств, розвитку освіти, охорони здоров’я, соціальної сфери. Про приватизацію, як можливість кожному стати багатим. Про те, що приватник — це благодійник, який і вночі і вдень тільки й думає про добробут робітників та їхніх родин.

У підсумку, владу робітників — Радянську владу — замінили диктатурою буржуазії.

По-друге, капіталізм відмовився від усіх соціальних гарантій, котрі були головними при владі трудящих: забезпечення людей роботою, своєчасна виплата зарплат і гідних пенсій, можливість одержання безплатного житла, доступні комунальні тарифи, загальна безплатна освіта і медичне обслуговування. Прибуток від діяльності підприємств, що раніше перебували у державній власності і за рахунок якого фінансувалися ці та інші програми, у результаті їхньої злочинної приватизації почали осідати у кишенях олігархів.

По-третє, зусиллями ліберальних проповідників було створено ілюзію, що сьогодні не праця, а капітал є основою розвитку людства. Що в постіндустріальному суспільстві матеріальне виробництво і праця більше не є визначальними чинниками розвитку, а добробут громадян залежить винятково від спекулятивних операцій, ренти, інших пасивних доходів. У такий спосіб робітники нібито отримують шанс з найманих робітників перетворитися на «середній клас», на малу, а вірніше на жалюгідну, копію «сильних світу цього».

Повіривши у «киселеві ріки з молочними берегами» трудящі виявилися деморалізовані і дезорганізовані і, як наслідок, абсолютно беззахисні перед новою, значно витонченішою експлуатацією. Це і спричинило докорінне погіршення рівня життя більшості громадян України.

Відмова від соціалістичної моделі розвитку кардинально змінила українське суспільство і його структуру. Прикриваючись солодкими розмовами про демократію і при цьому шантажуючи, залякуючи і підкуповуючи під час виборів, нова буржуазія і вищі верстви корумпованих державних чиновників захопили всю владу у країні.

Приватизація і відсторонення робітників від основи їхнього існування — засобів виробництва, призвели до майнового розшарування і зосередження значної частини грошових і земельних ресурсів у руках відносно незначної групи населення. У руках цих 10 відсотків населення сьогодні перебуває 90% усієї власності в Україні.

У результаті — рівень експлуатації найманого працівника в нас у країні значно вищий, ніж у будь-якій із сусідніх країн. За розрахунками вчених, частка оплати праці в собівартості української продукції сьогодні становить трохи більше восьми відсотків. У січні 2008 року доходи населення скоротилися на 29,1% порівняно з груднем 2007 р. Зокрема, у січні порівняно з груднем оплата праці зменшилася на 28,7%, соціальна допомога й інші поточні і капітальні трансферти — на 16,1%.

У структурі зайнятості України неухильно зростає частка найпростіших професій, тобто дешевої робочої сили, а частка кваліфікованої робочої сили неухильно знижується. Низька оплата зробила працю по суті рабською і стала гальмом зростання її продуктивності. Дешева робоча сила і надексплуатація — це, з одного боку, надприбуток для олігархів, а з другого — це негативно відбивається на всій українській економіці і різко знижує купівельну спроможність населення і нашу конкурентоспроможність на світових ринках.

Проблема подолання бідності в Україні є надзвичайно актуальною, оскільки стосується життя більш як 13 мільйонів громадян. Українська влада змушена визнати — рівень бідності не знижується: як і 2001 року його показник сьогодні перебуває в районі 28%. Мільйони українців страждають від недостатнього споживання продуктів харчування, вони не можуть придбати необхідний одяг і взуття, обмежуються найдешевшими і не завжди ефективними ліками.

Феномен «працюючих бідняків» — це результат реставрації капіталізму в Україні.

Буржуазія і представники її політичного режиму, демагогічно заявляючи про європейські цінності, не в змозі забезпечити навіть мінімальні міжнародні стандарти життя, насамперед що стосується справедливої оплати праці і реальних доходів людей від трудової діяльності. При цьому очевидно, що стимулювання споживчих настроїв у суспільстві працюючих бідняків, кредитна кабала і знецінювання праці — становить суть їхньої практичної політики.

Чи довго ще «спати» робітничому руху?

Провідники ліберальної політики досягли своєї мети. Нині в Україні поняття «робітничий клас» практично зникло зі сторінок більшості газет, теле- і радіоефірів, загалом засобів масової інформації, політиків і соціологів. Для індустріальної країни феномен дивний, але для робітників має бути повчальним.

За Радянської влади робітникам належала влада, в їхній власності були заводи і фабрики. Інтересам робітників, членам їхніх родин була підпорядкована діяльність усіх профспілок.

У роки «самостійності» будь-яке згадування про трудящих старанно «викорчовується» зі сторінок періодичних видань, зі свідомості громадян. Навіть примара об’єднаного пролетаріату, налаштованого на боротьбу за свої права, лякає нових можновладців. Їхнє панування вимагає, щоб робітники залишалися відокремленими, розділеними і ворожими один одному осередками споживчої піраміди.

«Ющенківщина» намагається знищити історичну пам’ять про те, що вкрадені олігархами заводи і фабрики були побудовані тими робітниками, яких вони сьогодні жорстоко експлуатують, використовуючи створену за роки Радянської влади власність тільки для особистого збагачення олігархів.

«Ющенківщина» знищенням пам’ятників епохи Радянської влади, пам’ятників В. І. Леніну намагається змусити трудящих забути свою історію, не допустити вивчення величезного досвіду класової боротьби. Націоналісти і буржуазія бояться В. І. Леніна, бо його теоретична спадщина і практика радянського народу стимулюють трудову людину на боротьбу за свої права, за досягнення головної мети — повернення влади народу.

Політичний режим, що охороняє багатства олігархів, робить усе, щоб робітники залишалися «сплячим класом». Для якого має бути характерним пасивність, залежність від інтересів і вимог роботодавця, оглушення і сліпота від агресивного популізму в політиці. Робітники повинні залишатися деморалізованими, роз’єднаними, погано організованими і суспільно пасивними. Мета цієї політики — знищити традиції сильних трудових колективів, зруйнувати зв’язок поколінь, а профспілки перетворити на бюрократичний придаток роботодавців. А найголовніше — зробити український робітничий клас аморфним.

За роки відродження дикого капіталізму, економічних експериментів МВФ і українських лібералів робітників змусили виживати виключно самостійно. Держава і її інститути (чиновники, суди, міліція, прокуратура, Служба безпеки, податківці, спецпідрозділи, військо та інші «цербери» буржуазної демократії) суворо стоять тільки на варті інтересів олігархів. Захищають незаконно ними приватизовані заводи і фабрики, а якщо наймані робітники тільки подумають вимагати гідної зарплати або побудувати безплатно житло, зажадають безплатної освіти для своїх дітей або безплатного лікування для батьків і матерів, то спецпідрозділ у касках, бронежилетах, з щитами і кийками швидко приводять до тями «робітників, що зарвалися». Капітал змушує кожного пристосуватися до нової економічної системи, агресивно протидіє класовій солідарності і об’єднанню найманих робітників у боротьбі за власні права й інтереси, погодитися з тим, що робітники зубожіють, а буржуазія, привласнюючи результати їхньої праці, — багатіє.

Водночас профспілки по суті відмовилися від функцій об’єднання трудящих і захисту інтересів найманої праці. Катастрофічна за своїми наслідками для робітників зміна форми власності підприємств, а також продажність значної частини профспілкових лідерів, їхня змова з новими хазяїнами призвели до зради інтересів найманих робітників.

Багато профспілок стали «традиційними» придатками, що їх власники використовують у своїх інтересах, тобто буржуазія продовжує їх утримувати. Інші — деградували і були розпущені.

І все-таки у свідомості трудящих уже почали відбуватися позитивні зміни. Рушаться багато міфів і ілюзій. Українським громадянам уже зовсім зррозуміло, що під казкою про європейський вибір за рецептами МВФ, Світового банку, різних гуманітарних фондів в інтересах транснаціональних корпорацій націоналісти зруйнували могутній економічний потенціал України, а сьогодні приступили до продажу землі і виробничих активів іноземному капіталу. «Прихватизацію» загальнонародної власності новоявленою буржуазією визнано в народі злочинною.

Стає дедалі очевиднішою безглуздість постійних переходів влади від однієї групи олігархів до іншої. Робітники починають усвідомлювати необхідність їх об’єднання в боротьбі за свою владу — владу, формовану і контрольовану трудящими.

Після тяжкої поразки на початку 90-х, коли своїми руками робітники зруйнували свою владу (згадайте страйки в Донбасі 1990—1991 рр., багатотисячні мітинги в м. Києві, різні походи і т. д.) завдання робітничого класу, об’єднавши зусилля, організувати новий етап боротьби за свої права. Ми закликаємо робітників перестати дивитися на світ очима капіталу, згадати про те, що Ви є класом із власними інтересами. Робітники повинні розуміти, що основним капіталом є праця, на якій, як і колись, базується процвітання всього суспільства.

І основне питання, яке може і має бути поставлено на порядок денний цієї боротьби, — захист соціально-економічних прав людей праці, справедлива оплата праці, гідний рівень життя. Зростання цін і падіння реальних доходів наших співгромадян порушують питання «руба» про справедливий перерозподіл прибутку від виробництва. Протиріччя між найманими робітниками і власниками підприємств наростають. Олігархи повинні розуміти, що джерелом добробуту і процвітання України є не їхні рахунки в «офшорних» зонах, а народ.

При цьому робітники повинні розуміти, що боротьба за економічні інтереси може бути успішною тільки при організації боротьби за політичну владу.

Від справедливої системи оплати праці до нової якості життя

Проблеми, що нагромадилися у сфері оплати праці, аж ніяк не випадкові. Вони стали можливі в результаті того, що вітчизняний бізнес безсовісно наживається на «рабській» праці своїх співгромадян і за рахунок мізерної заробітної плати. Час від часу, підвищуючи зарплати і епізодично надаючи дрібні соціальні подачки, держава, захищаючи інтереси олігархів, постійно відкладає розв’язання проблеми заробітної плати трудящих на потім. При цьому низькі зарплати обмежують мотивацію трудящих підвищувати кваліфікацію і знижують необхідність роботодавців вкладати кошти в модернізацію виробництва.

Ми закликаємо робітників підтримати наші пропозиції і розпочати рішучу боротьбу за кардинальну реформу оплати праці, мета якої — здійснити перехід до нової якості життя для кожного.

КПУ пропонує виступити за збільшення норми відрахувань із прибутку підприємств у фонд оплати праці — від аптеки до меткомбінату. Ми наполягаємо на законодавчому врегулюванні рівня відрахувань у фонд зарплати не нижче 50% від прибутку підприємств. А в недалекому майбутньому необхідно прагнути до того, щоб частка зарплати становила не менш як 60% у структурі собівартості кінцевої продукції.

Йдеться також і про жорсткий контроль, аж до кримінальної відповідальності за своєчасною індексацією зарплат відповідно до зростання інфляції.

Комуністи готові підтримати перехід на погодинну систему оплати праці тільки за умови законності забезпечення обов’язкових гарантій захисту робочого місця, а також збереження державного регулювання розмірів і алгоритму нарахування заробітної плати. А якщо ні, то це, по суті, посилюватиме приховане безробіття.

Ми переконані в необхідності першорядної ліквідації заборгованостей з виплат зарплат і створенні дієвої системи контролю за дотриманням колективно-договірних відносин, що регулюють оплату праці і соціальний захист трудящих.

Безумовно, через політичну і профспілкову діяльність робітничі колективи повинні вимагати від власника-роботодавця фінансування і забезпечення цільової підготовки кваліфікованої робочої сили, будівництва житла за рахунок використання прибутку, заробленого трудовим колективом. За допомогою гнучкої податкової політики можна було б частину прибутку, спрямованого на соціальні інвестиції (навчання, житло, інфраструктура), виключити з бази оподатковування.

У ситуації, що склалася, КПУ готова надати трудовим колективам різнобічну допомогу, взяти найактивнішу участь у соціальному діалозі про галузеві тарифні угоди і колективні договори. Крім того, ми готові організувати народний контроль їх виконання державою і роботодавцями.

Переконані, що необхідно широко використовувати досвід світового робітничого руху лівих політичних партій і профспілок, що збагатить практику нашої боротьби.

Ми, комуністи, послідовно виступаємо за нові стандарти в системі охорони праці. Йдеться не тільки про підвищення ролі держави в системі гарантій прав праці, а й про формування «комітетів народного контролю», а також створення на сучасній основі профспілкового руху.

Ми готові виступити з ініціативою об’єднання зусиль партійних осередків, партнерських громадських організацій і профільних профспілок. Переконані, що сформовані у такий спосіб «комітети» зможуть здійснювати дієвий нагляд за охороною праці на виробництві. Запорукою ефективності їхньої діяльності стане широкий спектр функцій, а саме: постійний моніторинг системи безпеки й охорони праці, регулярне інформування громадськості й органів влади про стан справ у цій сфері, а також підготовка і лобіювання необхідних законодавчих ініціатив з поліпшення організації праці на виробництві через Комуністичну партію. Більше того, вже в середньостроковій перспективі «комітети» стануть повноцінними суб’єктами трудових угод між державою, роботодавцями і профспілками.

Комуністи готові докласти всіх зусиль для здійснення дієвого переходу до справедливої системи оплати праці, до нової якості життя. Праця в Україні має бути не тільки надійною гарантією від бідності, а й джерелом сили робітничого класу. При цьому робітники повинні розуміти, що запорукою поліпшення їхнього життя може бути тільки політична боротьба за владу.

Петро СИМОНЕНКО.

Голова фракції КПУ у Верховній Раді України, перший секретар ЦК Компартії України.