З нового року київський міський голова Леонід Черновецький планує вдвічі зменшити кількість районів. Мовляв, це потрібно для ефективного управління. З мапи столиці можуть зникнути «погані», на переконання київського градоначальника, райони — Шевченківський, Подільський, Святошинський, Деснянський та Дніпровський. Думкою киян, як це часто буває, навіть не поцікавилися. Є своя позиція й у Віктора Пилипишина — керівника Шевченківського району — кращого за рівнем надання послуг мешканцям, який посів першу позицію в рейтингу ефективного реагування на звернення киян до столичного call-центру...

— Вікторе Петровичу, як ви оцінюєте останні ініціативи міського голови стосовно реорганізації районів? Чи довела міська влада їх до вашого відома?

— На жаль, я більше інформації отримав від журналістів, ніж від міської влади. Що вже говорити про решту киян, якщо голову центрального району столиці не інформують про такі заходи. Але тут немає жодних особистих образ. За себе особисто я не переживаю. Міг залишитися народним депутатом, піти в бізнес. Знайду роботу і в державному управлінні. Я переживаю за ту територію, за яку відповідаю. Чомусь міська влада вирішила так: зменшимо кількість районів, кількість чиновників — життя людей поліпшиться. А треба розуміти, врешті-решт, якою столиця має стати в майбутньому. Адже 25—30 років тому — коли формувався план забудови Києва — не було правильно визначено план стратегічного розвитку міста. Чому? Тому що тоді ніхто не знав, що Київ буде колись столицею незалежної держави. Стратегія, забудови, розвиток промисловості і створення робочих місць — усе це передбачалось розвивати як для столиці союзної республіки. Перше, що треба було робити з 1991 року, — сформувати план стратегії розвитку Києва як столиці нової незалежної держави. Але цього не зробили. Просто й далі використовували старі напрацювання, які свій вік вже віджили. І ось маємо сьогодні результат: стоїмо у пробках по три години щодня. А у всьому світі це питання навчились непогано вирішувати. 30 років тому, коли Київ планували, ніхто не розраховував, що в кожному будинку, крім «лампочки Ілліча» і газової плити, будуть холодильники, телевізори... І на сьогодні ми маємо серйозну проблему з постачанням електроенергії: електромережі просто не витримують величезного навантаження. У нас є проблеми з відходами. Тоді ще не було сучасних упаковок (товар загортали в папір), ніхто не прогнозував, що робити з каналізаційними мережами. Про що казати, якщо влада навіть не знає, скільки у столиці населення — два чи п’ять мільйонів. Хвалимося, який у нас гарний бюджет, що розв’язуються соціальні проблеми. А про створення та оновлення інфраструктури мовчимо. Про яку реформу ми можемо говорити, якщо не знаємо, що буде з Києвом завтра?

— Невже соціальні проблеми сьогодні не актуальні для Києва?

— Безперечно, актуальні. І соціальні проблеми пенсіонерів ми можемо розв’язати, передбачивши муніципальні доплати. А як можна вирішити проблему дитсадків, коли дітей у місті стає дедалі більше, а нові садки не будують — немає землі? Для того, щоб звести дитячий садок, потрібен один гектар землі. А нині, скажімо, в Шевченківському районі, знайти 10 соток важко. А завтра може виникнути ситуація, коли нам не буде куди йти лікуватися, а нашим дітям не буде де навчатися. Чому влада про це не думає? Може, тому що діти за неї не голосують?

— Тобто серед пріоритетів вашої роботи — дитина?

— Так. Управлінці мають зрозуміти: на першому плані завжди має бути дитина. Вона ж не завжди буде жити в тому тісному світі, який створили для неї батьки. Рано чи пізно вона зіткнеться і з проблемою транспорту, і з проблемою освіти, і з проблемою медицини. І нам треба створити такі умови, щоб через 10—15 років ця дитина стала конкурентною у світовому середовищі. Якщо ми проґавимо ці роки, не створимо умов для навчання, то виростимо «негрів» для роботи на комп’ютерних плантаціях. Дитині треба займатися спортом, мати хоча б поверхове уявлення про літературу та мистецтво, опанувати основи базових наук... Такі умови не можна створити за один день. Ці речі треба планувати, прогнозувати, реалізовувати. Їх не видно, вони не становлять такого іміджевого характеру у виборчих програмах. До речі, на національному рівні ці питання також не вирішуються, бо депутати стали солдатами партій, а не народними обранцями. Шкода, що до політичних спекуляцій вдається вже й еліта місцевого рівня і грає за правилами, які доводяться зверху.

— Що можуть втратити від переформатування районів кияни?

— Проблем стане більше. Величезні черги біля нових адміністрацій можна лише уявити. Особливо постраждає система ЖКГ. ЖЕКи ще не встигли оговтатись від реформи 2001 року, а на них чекає створення нових баз даних, збільшення кількості відвідувачів. Не потрібно забувати й про пенсійні фонди, паспортні столи та військкомати де автоматично виникнуть величезні черги. Почнеться плутанина в квартирних чергах. Наприклад, якщо в Шевченківському районі мешканець був сороковим у черзі, то в об’єднаному Печерському його можуть відсунути на соте чи навіть двохсоте місце.

Я вже не кажу про те, що не можна формувати місто в місті. Бо після такої реорганізації кожен район налічуватиме по 500—700 тисяч населення. Це ж обласний центр! Для того, щоб керувати таким монстром, територія повинна мати певні повноваження фінансового, кадрового і законодавчого характеру. Місто повинно займатися стратегією, плануванням і вирішенням проектів муніципального і стратегічного характеру. Все інше треба передати в райони. І надалі лише контролювати й аналізувати їхню діяльність. А то виходить, що районна влада має повноважень на 10—20, а відповідальності на 80—90 відсотків.

Мені цікаво було б почути претензії до району, особисто до мене і моєї команди. Чому Шевченківській район зникає з карти Києва? Я не бачу позитивних наслідків від реалізації цього рішення. Мало того, мені важко щось коментувати і пояснювати, бо я не розумію суті цієї реформи, її етапності. Я не уявляю, які зміни відбудуться.

В Європі такі питання проходять тривалий процес експертиз, консультацій із фахівцями, громадських обговорень, і лише потім виносяться на місцевий референдум.

— А що ви намагаєтеся зробити для майбутніх поколінь?

— У 2007-му ми прийняли Програму стратегічного розвитку району до 2012 року, в рамках якої в районі за півроку вже відкрито 17 спортивних комплексів, а щороку з’являтиметься 10 стадіонів та 50 спортивних майданчиків. Можливо, ми її продовжимо до 2015—2020 років, щоб і своїм наступникам сформувати програму дій на десятки років. Незважаючи на мізерну зарплату і складні умови праці, чиновники трудяться. Вони розкидані по 19 приміщеннях Києва. Уявіть, як важко мешканцям спілкуватися з владою! Однак попри все вдалося сформувати професійну команду. У районній раді 9 фракцій, але в нас найспокійніший район, у нас ніхто не робить різких заяв. Ми займаємося не популізмом, а конкретними справами. Ми стали ефективніше керувати районом та розпоряджатись майном районної громади. У нас сьогодні лише бюджет освіти більший, ніж бюджети інших районів. За два роки ми змінили обличчя дитячих садків, шкіл. Так, наша праця не дає ефекту в політичному контексті, але реально впливає на якість життя, зокрема дітей. В інших сферах районна влада теж намагається проводити реформи. У Києві, наприклад, 120 тисяч сімей стоять у черзі на житло, щороку черговики отримують 1,5—2 тисячі квартир. Перспектива невтішна — житло через 60 років. Ми розробили свою програму, яка вирішувала б житлове питання, скажімо, для молодих спеціалістів, що серйозно затребувані: вчителя, правоохоронця, лікаря, котрі отримують 800—1000 гривень зарплати. І це теж інвестиції в майбутнє. Свого часу я запропонував надати медикам і вчителям статус держслужбовців, але парламент мене не підтримав. Тому робимо все можливе на місцевому рівні.

Фото Анастасії СИРОТКІНОЇ.