Щедрий урожай так і не приніс очікуваного достатку в сільські родини

Здавалось, нинішня осінь нарешті дасть власникам землі і гроші, і достаток, і моральне задоволення. Причини для таких сподівань були. Насамперед це багаті жнива. Врожай більш як у півтора мільйона тонн зернових, котрим вже може похвалитись Хмельниччина, має стати найголовнішою запорукою достатку. А оскільки вирощений він на людській землі, то вони повинні були відчути себе справжніми багатіями. Додало оптимізму ще й те, що на найвищому державному рівні запропоновано підняти орендну плату з півтора до трьох відсотків від вартості паю. Все це є. Але... Селянин, як рік і два тому, віз із багатого жнивного поля свої кілька центнерів зерна, так і тепер везе. Тільки для декого цей заробіток став на пару мішків збіжжя більший, але життя сільської родини від цього так і не змінилось.

Для об’єктивності варто зазначити, що проблеми плати за орендовану землю вже не стоять так гостро, як кілька років тому. Конкуренція між орендарями набуває дедалі більших обертів, і для того, щоб втриматись на землі, треба запропонувати її власникам вигідніші, цікавіші умови, ніж це може зробити конкурент. Не дивно, що задовго до того, як вийшов президентський указ про збільшення відсотка плати за пай, деякі орендарі вже самостійно зробили цей крок. Ще навесні одна із найпотужніших компаній, що обробляє в краї майже сто тисяч гектарів землі, з власної ініціативи підняла орендну плату до двох з половиною відсотків.

На тлі того, що торік середній показник по області становив лише 1,3 відсотка, такий крок здавався ледь не самопожертвою з боку товаровиробників. Та виявилось, це лише початок. Вже сьогодні можна знайти товариства, зокрема, у Деражнянському районі, які «дозріли» до п’яти відсотків. Хіба такому не порадієш? І лише глибше вникнувши у проблему, розумієш: тішитись селянину особливо нічого.

Президентський указ — не всім дороговказ

В обласному сільгоспуправлінні прошу прокоментувати такі цифри: торік за визначеної плати в 1,5 відсотка, в середньому по області було сплачено 1,3. Тепер за зазначених у президентському указі 3 відсотків середня цифра в краї становить лише 2. Як же так, невже ніхто не хоче дотримуватись закону?

— Та ні, закону дотримуються, — заспокоюють мене. — Це просто до «дружніх» побажань кожен ставиться по-своєму.

Відповідь на це законно-юридичне мудрування знайти дуже просто. Закон про оренду землі чітко фіксує правила плати за неї. В його останній минулорічній редакції з усіма поправками і доповненнями зазначено, що розмір, форма і строки оплати визначаються в договорі оренди за згодою сторін. У документі — жодного слова про те, якою має бути мінімальна межа. Отож цифри і у півтора, і у три відсотки можна розцінити хіба що як поради, а не обов’язковий для виконання факт, за недотримання якого хтось може нести відповідальність. Серпневий президентський указ, на жаль, не змінив ситуації навіть за того, що зобов’язав Кабмін у тримісячний термін привести свої нормативні акти у відповідність до указу. Але зрозуміло, що жодні акти не можуть внести зміни до закону. Ну а про його лояльність до орендарів вже йшлось вище.

Не дивно, що аграрне міністерство поки що обмежилось листом у регіони, в якому попросило провести... роз’яснювальну роботу. Тобто влада, фахівці, представники дорадчих служб, а з ними ще й журналісти мали б просити, погрожувати пальчиком, пояснювати, що висока плата — це добре, а давати селянам копійки — це негарно. Що дивуватись, коли кожен ставить свою ціну, відповідно до власних фінансових можливостей і... моральних цінностей.

Тож і коливається середній відсоток нарахування від 1,5 у Віньковецькому, Новоушицькому, Старокостянтинівському районах, до 2,4—2,6 — у Волочиському, Городоцькому, Шепетівському. По окремих господарствах ситуація ще строкатіша.

Цифра справна — результат той самий

Навіть за таких розпливчастих формулювань місцеві чиновники все-таки взялись роз’яснювати, закликати до совісті орендарів, підштовхувати до збільшення плати. Хоч як дивно, а справа таки зрушила з місця. Вже до початку жнив, до опублікування президентського указу багато орендарів відважились таки на крок підвищення. Але з’ясувалось, що тільки клопотів собі додали. Підняти орендну плату можна тільки тоді, коли вносиш зміни у договір оренди. Кожна така зміна повинна бути зареєстрована у кадастровому бюро. Ця платна послуга стане приблизно в два десятки гривень. Якщо в області укладено близько 257 тисяч договорів, витрати вимірюються мільйонними сумами.

Керівник одного із потужних господарств за голову взявся, коли його нарешті вмовили змінити розмір орендної плати і оформити всі документи. Хазяйство об’єднало землі майже восьми тисяч пайовиків, отож і додаткові витрати, від яких жодної користі не мало ні господарство, ні власники землі, становило майже двісті тисяч гривень. Але ж, на свою біду, зробив він це ще до того, як з’явилась завітна цифра у три відсотки. Отож тепер йому пропонують знову... внести зміни у договір.

Такі зміни можна робити ледь не щомісяця, якщо буде на те обопільна воля двох сторін. Але ж хіба можна покладатись у такій серйозній справі, як доходи мільйонів селян, тільки на чиюсь добру волю? До неї ще б державну ласку у вигляді точних цифр і зобов’язань та обов’язкової відповідальності за їх дотримання, тоді б і результати були. А так — одні бажання та... діряві кишені.

Припустимо, що згаданий керівник таки піддасться «роз’яснювальній роботі» і ще раз перегляне договір. Тоді, він не приховує цього, доведеться запустити свій механізм фінансового захисту від втрат. А він такий. Раніше господарство видавало зерно за собівартістю — близько півтисячі гривень за тонну. Отож пайовику набігало десь до восьми центнерів. Тепер же, зазнавши невиправданих витрат, воно готове поставити вже ринкову ціну, яка вдвічі вища. От і виходить, що показники виплат зростуть, а селянин понесе додому ті самі вісім центнерів. Виходить, що і указ виконали, і цифри поліпшили, але хто виграв?

На початок вересня левову частку в платі за землю становила оплата зерном. Його видали майже на 60 мільйонів гривень. Але ж якою різною була ціна на це зерно. У Деражнянському районі, приміром, називають орендаря, котрий давав збіжжя по 650 гривень за тонну. Зате в Теофіпольськоу районі середня вартість пайового зерна становила 1,2 тисячі гривень за тонну. Взагалі, більш як у половині районів вона перевищила суму в тисячу гривень. Такі ціни нинішнього сезону не платить жодна біржа чи зернотрейдер. Кожен знає, що вартість збіжжя падає день від дня, але... не для селянина. Для нього воно залишається золотим.

Якщо довіряти тільки статистиці, Хмельниччина має непогані показники у розрахунках за землю. За вісім місяців, порівняно з минулим роком, сума виплат зросла більш як у півтора разу і становить 76 мільйонів гривень. Всього планується виплатити 125 мільйонів. І хоча до тривідсоткового бар’єра так і не вдасться дотягнутись, проте двовідсотковий буде подолано. Та й середня вартість паю порівняно з торішньою зросла із 307 до 487 гривень.

А тепер погляньмо на останню цифру з точки зору сімейного бюджету сільської родини. Якщо відняти від неї те, що з’їла інфляція, і додати шалене зростання цін практично на все без винятку, то стане зрозуміло, наскільки «розбагатів» власник землі. Прикро, але ні добрий врожай, ні збільшення всіх виплатних показників так і не наблизили його до реальних цін на землю. Напевно, ще не скоро вона стане джерелом його основного прибутку, як це і мало б бути. Хтось інший їстиме хліб з маслом з його власності. І відповіді, чому так відбувається, а головне — відповідальності за це, поки що ніхто не хоче брати на себе.

Хмельницька область.