Цитата самотньої сльози

На початку 1990-х Наталя Дзюбенко працювала в «Голосі України». Працювала недовго, бо поети в газетах — своєрідний нонсенс, їм там нема чого робити.

А втім, то був особливий час — короткий ейфоричний період української незалежності, коли все навколо було дивовижніше за поезію. Отож Наталка вела в «Голосі України» рубрику вітчизняної історії — тієї нашої героїчно-нерозумної історії, яка, здавалося, вже нарешті перестане бути нерозумною.

Тепер уже нікому так не здається.

Але тоді ми ще про це не здогадувалися.

Згодом Наталя з газети пішла. Зважаючи на її непередбачувану вдачу, ніхто з нас, її колишніх колег, майже й не здивувався, коли вона вийшла заміж за американця. То був нетиповий американець — Джеймс Мейс. Доктор історичних наук, він серйозно вивчав український голод-геноцид 1933 року. В США захистив дисертацію на цю тему й переїхав в Україну. Їдучи сюди, сказав: я повертаюсь додому.

Це сказано просто й сильно, тим більше що у Мейса не було в роду українців, він — нащадок індіанського племені черокі.

Ось за такого американця вона й вийшла.

Вони з Наталкою прожили кільканадцять щасливих літ.

Потім Джеймса Мейса не стало.

А у Наталки не стало віршів. Принаймні їх ніхто не чув і не бачив кілька років.

І ось вийшла ця книжка — «День холодного сонця» — після довгого мовчання. Вона присвячена пам’яті Мейса, й саме тому її було нелегко наважитися читати, це те саме, що дивитися на чужі сльози — які вже тут вірші!

Перше враження справді саме отаке: це не вірші. Це написано в тому стані душевного розпачу й тяжкого сум’яття, коли людині не до поезії. Тому вона збивається з ритму, вибирає не найкращі рими, приміром, римує «серце» і «конференції» — чого раніше Дзюбенко, поетеса витриманого стилю, ніколи б собі не дозволила.

Отакий весь перший розділ книги, присвячений повністю лише Мейсові. Тут від колишньої дзюбенківської поетичної вишуканості лиш зрідка трапляється кілька рядків:

Минувся дощ. І що є згадка?

Лише блукаюча свіча,

Сльози відновлена цитатка.

Таких рядків мало в першому розділі, він ніби написаний у темряві. Але коли читаєш наступний розділ, де вірші прозорі, написані звично-майстерно — тобі раптом хочеться повернутися назад. Бо після отого «темного» розділу всяка майстерність здається зайвою.

Тут є інтрига: чому Дзюбенко скомпонувала книгу саме так, з віршів темних і прозорих? Здається навіть, що прозорі вірші писалися не тепер, а, можливо, ще до зустрічі з Мейсом. Таке припущення виправдане — адже вірші не датовані. Та все-таки чому «ті» й «ці» вірші в книжці зібрані разом?

Розгадка може бути ось яка: «ті» (ще до Мейса) вірші були своєрідним передчуттям того, що колись може трапитися і... вже трапилось. Як-от у вірші «Обсерваторія Улугбека»:

Саме це сталося з Мейсом і його дивним поривом жити як удома під українським небом. «Невже ти не знав, що це небо як плаха?» Після цих рядків можна повернутися до першого розділу книги й перечитати поему «Мандрівник», присвячену Мейсу. Власне, це сучасна українська Історія про Історика. Він хоче знати правду, а йому кажуть, що голоду-геноциду не було, і взагалі — хто ти такий, щоб розказувати нам нашу історію?

Ось чому в цій поемі «Мужчина плаче тихо опівночі... Я там ніхто і тут я непотрібен!»... Ймовірно, саме оця непотрібність і погубила Історика, хоч люди, схильні до містики, вважають, нібито причина в тім, що він узявся за дослідження «небезпечної» теми.

Телешоу «Великі українці» йшло вже після Мейса, і його, звісно, не було в першій десятці. Наша історія все ще не перестала бути нерозумною — бо нам ліньки знати її іншою. Зрештою, інколи корисніше читати вірші.