Запоріжжя стало одним з найбільших промислових центрів України після того, як увели в дію Дніпровську гідроелектростанцію. По суті це -перший технополіс у світовій практиці містобудування, тому легше сказати про те, чого тут немає, ніж про те, що є. А вміють робити запоріжці все, на що Господь благословив майстровитих людей, починаючи з варіння металів та їхніх сплавів і закінчуючи річковими кораблями, авіадвигунами, надпотужними трансформаторами, радіолокаційними комплексами та системами наведення космічних і бойових ракет. Щоправда, розрив промислової кооперації з головною зброярнею колишнього СРСР та відсутність серйозних замовлень на продукцію занапастили підприємства «оборонки», і частина з них, такі, як завод «Гама», тихо канула в Лету. Інші ж ледь животіють, а з їхніх приміщень, щоб не померти з голоду, навіть миші порозбігалися.

І все ж після кількарічної депресії 90-х промисловість стала набирати обертів, і в Україні заговорили про запорізький феномен. За динамікою економічного розвитку область і досі одна з кращих. У першому півріччі темп зростання обсягу промислового виробництва порівняно з відповідним періодом минулого року склав 11,5 відсотка. Це в півтора разу перевищує темп промислового приросту по Україні. А от селяни, м’яко кажучи, підвели — і без того убогий обсяг їхньої валової продукції, який за січень—червень склав 646,5 мільйона гривень, зменшився порівняно з аналогічним показником минулого року на 17,1 відсотка. Причина цього насамперед — жорстока й тривала посуха, але чи ж тільки вона одна?

Завдяки своєму величезному промисловому потенціалу область стала базовим регіоном України. На Запоріжжі випускають усі вітчизняні авіадвигуни й трансформатори, половину легкових автомобілів, виробляють майже весь первинний алюміній і титанову губку, більше чверті від сумарного обсягу електроенергії та близько 18 відсотків сталі й готового прокату. Цим би можна було пишатися, якби за останні два десятиліття економіка не зазнала таких втрат, що від них не вдається оговтатися й досі. Бо загинули не те що окремі підприємства — цілі галузі. Негативні структурні зміни в економіці перетворили область із розряду «локомотивів» на сировинний придаток інших країн. На жаль, це — суворі реалії. Скажімо, частка сировини в обсязі реалізованої за перше півріччя промислової продукції склала 62 відсотки.

Хоча брендом Запоріжжя з тридцятих років минулого століття незмінно є гребля Дніпрогесу та ківш «Запоріжсталі», в радянську історію воно увійшло як місто машинобудівників. Адже питома вага продукції машинобудівного комплексу в 1990 році перевищувала 40 відсотків, а металургії — лише 26,8. Тепер же ця пропорція відтворилася з точністю до навпаки. А що таке наша металургія з її дідівським обладнанням і технологіями? Тим паче, що, не маючи сучасних прокатних станів, запоріжці переважно спеціалізувалися на випуску напівфабрикатів. Не випадково ж їхня продукція нині мало затребувана на внутрішньому ринку. Її просто нікому й нема на чому доводити до потрібних форм і кондицій. Тому дві третини від сумарного обсягу чорних і кольорових металів та сплавів виробляються на експорт. Закордонних споживачів це влаштовує, бо брудні в екологічному відношенні виробництва розташовані від них далеко. Але така спрямованість базової галузі регіону призвела до її залежності від світової економічної структури й практично виключає можливість стійкого розвитку. Тому-то власники металургійних підприємств і не зацікавлені вкладати в їх реконструкцію величезні кошти, витискуючи із старих смолокурень останні соки.

Агропромисловий комплекс теж переорієнтувався на виробництво сировини. Хоча, здавалося б, які підстави для тривоги? В області зібрали найбільший за всю її історію врожай ранніх зернових і зернобобових культур — майже 2,8 мільйона тонн. Але ж якщо глянути правді у вічі, то по-іншому бути й не могло! Бо після того, як своїми ж руками знищили тваринницьку галузь, котра, образно кажучи, була біологічним цехом переробки рослинницької продукції, селянам тільки й залишилося, що орати та сіяти. У сподіванні, що вирощене збіжжя вдасться вигідно продати. Оскільки держава втратила контроль над цим процесом, та ще й постійно вставляє палиці в колеса, сільськогосподарське виробництво перейшло в іншу площину і набуло потворних пропорцій. Бо сіють тепер тільки те, що можна сплавити за кордон. Тобто продовольче зерно, соняшник, та ще ріпак, від якого в декого вже з’явилася оскома. Чого і скільки — ніхто точно не знає, та й знати не хоче. От і догралися. Через минулорічні обмеження експорту зерна затоварені елеватори не можуть прийняти на зберігання новий урожай, і його тепер за безцінь скуповують у господарствах трейдери. І хоча ця історія часто повторюється, наші урядовці не роблять з того жодних висновків, за що їм безмежно вдячні хитромудрі дядьки, котрі на селянському горбу вже давно приїхали в земний рай. От тільки тривати так довго не може, бо земля вже перебуває на грані виснаження, а село — вимирання...

Про регіональне суперництво та економічні загрози

Адаптувавши до сучасних умов відому фразу Миколи Гоголя, можна сказати, що Запоріжжя, крім поганих шляхів та низької громадської активності населення, має ще й специфічну біду — постійний тиск із боку сусідніх регіонів. Так склалося історично, що наші завжди «ходили» під дніпропетровцями, а правий берег обласного центру, нашпигований офісами їхніх фірм, жартома називають передмістям Дніпропетровська. А зі сходу на область наступають донеччани, впевнено відвойовуючи позицію за позицією в місцевих бізнесових структур.

Сумувати через те, що хтось став черговим власником того чи іншого підприємства, мабуть, не варто, особливо коли це не стосується вас особисто. А щоб такі зміни не травмували психіку, законодавці подбали про конфіденційність такої інформації. За великим рахунком, державу мають цікавити не персоналії, а те, щоб підприємства давали продукцію, справно виплачували зарплату й наповнювали бюджети всіх рівнів. Та й пересічним запоріжцям від того, де живуть фактичні хазяї заводів чи супермаркетів, ні холодно ні жарко.

Але експансія бізнесових структур несе загрозу для тих підприємств, чия продукція є конкурентною або ж зовсім не цікавить нових власників. І, потрапивши в загребущі руки, вони безслідно зникають. Місцева преса до таких випадків проявляє великий інтерес, особливо коли йдеться про рейдерство. Адже випадки незаконного захоплення чужої власності стали не просто систематичними, а набули масштабу цунамі. Що вже згадувати про якісь там гіпермаркети чи причали, котрі за неправомірними рішеннями судів відбирають в ошелешених господарів нахабні дядьки, котрі діють в інтересах певних фінансово-промислових груп, коли навіть така потужна виробнича структура національного значення, як ВАТ «Дніпроенерго», навесні цього року потрапила в облогу дніпропетровців!

Але буває, що підприємство гине в усіх на очах, а цього немовби ніхто й не помічає, і тоді виникає запитання: «Чому?» Саме так сталося з двома запорізькими молокозаводами, де під демагогію про реконструкцію по-варварськи вирізали і відправили на металобрухт новісіньке технологічне обладнання з неіржавіючої сталі, потім — з м’ясокомбінатом, а кілька місяців тому доконали й ЗАТ «Запоріжжя-Млин». Характерно, що тотальна руйнація тваринницької галузі починалася саме зі знищення основних переробних підприємств, хоча цілком можливо, що це просто збіг обставин. Адже нові власники добре знали, що зарубіжні ринки для нашої тваринницької продукції не сьогодні, то завтра будуть втрачені, тож і квапилися нажитися на чужому горі. Та, на жаль, погані прикмети чомусь збуваються. Якщо сьогодні запоріжці їдять дніпропетровські ковбаси й курятину, завезені з інших регіонів сири й вершкове масло, то завтра, цілком можливо, їстимуть і чужий хліб. Бо так зване перепрофілювання головного млина вже боляче вдарило по населенню. Виробництво борошна та круп порівняно з першим півріччям минулого року в області скоротилося на 34,2 відсотка, а хліб став чи не найдорожчим в Україні.

Помирають від рук хапуг і промислові підприємства. Зокрема, така драма сталася на кілька разів перепроданому електродному заводі. Утім, як зазначено в пісні радянського композитора із запорізьким корінням, «отряд не заметил потери бойца»... А ось закриття нової марганцевої шахти обернулося соціальною катастрофою, що перетворила квітучий Степногірськ на містечко-привид. Для області відновлення роботи Таврійського гірничо-збагачувального комбінату має стратегічне значення, тому місцева влада не шкодує коштів на підтримання соціальної інфраструктури спорожнілого шахтарського селища. Тільки гроші йдуть, як вода в пісок, бо через політичну нестабільність в Україні зарубіжні інвестори швидко втрачають до комбінату інтерес.

У самому Запоріжжі точиться безперервна боротьба за володіння сировинними ресурсами, зосередженими за роки радянських п’ятирічок у балці Середній. Сюди металургійні підприємства вивозили свій шлак, а заодно — продукти невдалих плавок і навіть браковану продукцію. Але на рукотворний Клондайк уже давно наклали лапу впливові люди, які, здавалось би, не мають до Запоріжжя жодного стосунку. Бо разом з металургами, що формально розпоряджаються цим невимірним багатством і найголосніше кричать при кожному його черговому переділі, у розробці відвалів беруть участь комерційні структури з інших регіонів, причому деякі з них мають явно кримінальну підкладку. Тому багато крутих хлопців, нарвавшись на ще крутіших, поклали буйні голови у численних розбірках із автоматними пострілами. Як тут не пригадати безсмертне: «Люди гинуть за метал!»

А віднедавна боротьба за відвали набрала ще й політичних відтінків. Та, що цікаво, навіть серед представників помаранчевої команди у цьому питанні немає єдності. Бо кожен з нових «губернаторів», яких на Запоріжжі міняють зі швидкістю дамських рукавичок, починає свою діяльність із розгону структур, котрі плодяться, немов блохи, після «наведення порядку» на відвалах його попередником. А останнього разу за звільнення їхньої території від криміналу, а заодно — й за чергову чистку міліцейського начальства особисто взявся міністр внутрішніх справ України Юрій Луценко. Але й він не може гарантувати, що подібне не повториться в недалекому майбутньому. Адже без чітко визначених державою правил розробки корисних копалин і техногенних родовищ усі ці потуги приречені на невдачу. Міліцейських генералів можна міняти до нескінченності, але ж відвали ще не вичерпані! І вони притягуватимуть напівлегальних копачів, котрі мають покровителів у столиці, так само, як і покинуті шахти Донбасу та засіяні бурштином волинські ліси.

Прометей, котрий сам себе прикував до скелі

У стратегії соціально-економічного розвитку регіону до 2015 року, яку допомогли розробити канадські фахівці, головним пріоритетом визначено оздоровлення довкілля. Адже життя запоріжцям псують одні з найвищих в Україні рівнів техногенного навантаження на навколишнє природне середовище, виникнення злоякісних новоутворень у населення, хвороб крові та органів дихання, 50-відсоткове збільшення числа дитячих патологій та вад при народженні немовлят. Саме із цими несприятливими факторами деякі вчені пов’язують нинішню гостру демографічну кризу. Останній перепис засвідчив, що тільки в обласному центрі кількість жителів скоротилася більш як на сто тисяч чоловік, а отже, йому тепер до мільйонника так само далеко, як до Києва рачки. Тому розмови про будівництво метрополітену в Запоріжжі стихли самі собою. Але ж політичні спекуляції навколо проблеми народонаселення продовжуються. Однак головні опоненти нинішньої влади лукавлять: хто-хто, а вони достеменно знають, що суспільство «відкашлює» болячки, породжені тоталітарним режимом, — голодоморами, сталінськими репресіями, а ще — страшні втрати, що їх ми зазнали в роки Великої Вітчизняної війни. Про це, до речі, попереджали ще в середині вісімдесятих років минулого століття московські аналітики, тільки от у декого пам’ять виявилася короткою...

Офіційною мовою екологічна ситуація характеризується як кризова, що зумовлюється великою концентрацією потенційно небезпечних підприємств (за цим показником область входить до п’ятірки «лідерів»), перевагою ресурсо- та енергомістких виробництв, застарілими технологіями та великою зношеністю виробничого устаткування, неконтрольованим накопиченням відходів, низькою ефективністю очисних споруд та дефіцитом власних коштів підприємств і коштів екологічних фондів. Імовірність виникнення надзвичайних ситуацій дуже висока, що підтвердила нещодавня аварія на шламопроводі ВАТ «Запорізький алюмінієвий комбінат». Потенційну небезпеку становлять і тверді побутові та промислові відходи, яких, за даними експертів, на 54 об’єктах розміщено близько 146,6 мільйона тонн. Полігони перевантажені й тріщать по швах, а на підприємствах щорічно утворюється більше 5,5 мільйона тонн непотребу. Крім того, періодично підтоплюються більше 100 населених пунктів та близько 70 тисяч гектарів сільгоспугідь, гинуть заповідні лимани, розмиваються береги Азовського моря і Каховського водосховища.

Це, звичайно, далеко не всі напасті, що звалилися на багатостраждальну запорізьку землю, але й від них голова йде обертом. А найнебезпечнішими в екологічному плані є промислові комплекси Запоріжжя та Енергодара. До речі, маючи вдесятеро менше населення, ніж в обласному центрі, чиї підприємства викидають в атмосферу понад 50 відсотків сумарного обсягу забруднюючих речовин, це місто виглядає справжнім монстром. На його частку припадає близько 40 відсотків шкідливих викидів. У тому — основна «заслуга» теплової електростанції, однак ще більшу потенційну небезпеку становить атомна. Хоч вона й славиться надійністю в роботі, це аж ніяк не зменшує соціальної напруги, бо населення від такого сусідства не має навіть символічних пільг.

Саме ж по собі розміщення поряд теплової й атомної електростанцій уже є абсурдом, бо їдкі дими першої та водяні пари другої за певних умов утворюють леткі кислоти, які, потрапляючи в дощові хмари, випадають нам на голови. Крім того, на АЕС побудували сховище відпрацьованого ядерного палива, та найбільшим безглуздям є розміщення одразу шести ядерних енергоблоків, хоча ніде в світі поряд більше чотирьох не будують. А тут поповзли чутки, що керівництво «Енергоатома» хоче збудувати в Енергодарі ще два ядерні енергоблоки, і народ уже не стерпів.

Треба сказати, що всі ці проблеми запоріжці добре знають, а не вирішуються вони тому, що така в нас держава. Ось недавно на розширеному засіданні колегії прокуратури області проаналізували стан додержання законності у сфері охорони атмосферного повітря, і картина вийшла дуже невтішна. Бо якість атмосферного повітря дедалі погіршується. Рівень його забруднення в населених пунктах є неприпустимим і небезпечним. Тільки з труб промислових підприємств Запоріжжя щороку вилітають майже 150 тисяч тонн шкідливих речовин, а техногенне навантаження на одного жителя складає 191,3 кілограма всілякого бруду. А є ж іще автотранспорт, отруйні викиди якого сягають 40 відсотків від обсягів промисловості, та інші стаціонарні джерела забруднення, зокрема котельні і димарі сільських хат, які здебільшого опалюються низькоякісним вугіллям.

У квітні 2002 року обласна рада прийняла програму виходу з екологічної кризи, якою було передбачено зниження шкідливих викидів у атмосферне повітря до 70 тисяч тонн на рік. Але вже наступного року для більшості підприємств-забруднювачів були перенесені терміни виконання заходів. У результаті з 34 запланованих заходів виконано лише 15, причому дев’ять — із великим запізненням, і жоден не справив помітного впливу на екологічну ситуацію. Треба сказати, що в новому скликанні обласної ради депутатський корпус дружно накинувся на керівників промислових підприємств, посипалися штрафи за забруднення довкілля та судові позови. Та гаряча дискусія стала потроху затухати, і в листопаді минулого року обласна рада прийняла рішення, за яким програма виходу з екологічної кризи втратила часові рамки виконання. Більше того, підприємства-забруднювачі отримали гарантію, що їх не зупинятимуть навіть після кричущих порушень природоохоронного законодавства. Звісно, прокуратура таке рішення опротестувала, але нинішнього року облрада модернізувала своє «дітище», назвавши його «Програмою охорони довкілля, раціонального використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки». Отже, криза минула? Не факт, бо постійні перевірки засвідчують протилежне, а Запоріжжя часто огортає такий смог, який серед дня не пробивають навіть фари автомобілів.

Зменшила оберти й державна екологічна інспекція. А що робити — промисловці мають і потужне лобі в обласній раді, і кваліфікованих юристів! До того ж, як показали численні дискусії в профільній комісії облради, попередня екологічна програма не враховувала ні великих затрат на здійснення природоохоронних заходів, ні світової практики, а в постановці технічних умов реконструкції застарілих заводів була відірваною від життя. То чи варто заради примарних ілюзій зупиняти підприємства, котрі наповнюють бюджет? Та й зі штрафами треба думати, щоб не перетворитися на унтер-офіцерську вдову, яка сама себе висікла. Бо так і вийшло: із 50 мільйонів гривень, котрі були вилучені в результаті фінансових санкцій стосовно підприємств-порушників, у обласний екологічний фонд повернулося аж 4,2 мільйона. Ось і шукають «золоту серединку» в стосунках з промисловцями.

І щось таки вдалося вирішити в інтересах міста та області. Принаймні, на «Запоріжсталі» нині ведуть реконструкцію аглофабрики, яка засипає червоною пилюкою запоріжців, а в недалекому майбутньому розпочнуть будівництво киснево-конвертерного цеху, що замінить мартенівський. Значний обсяг робіт з реконструкції газоочисного обладнання виконано і на «Дніпроспецсталі» та деяких інших підприємствах. А в самому Запоріжжі, завдяки кредиту Європейського банку реконструкції й розвитку, навесні ввели в дію лівобережні очисні споруди каналізації, і вода в Дніпрі почистішала.

Курка, яка несе золоті яйця

Про ці проблеми не гірше від запоріжців знають і в столиці. Та ось біда — як тільки авіалайнер із черговим високим гостем, обминувши «лисячі хвости» металургійних гігантів, піднімається в захмарні висоти, обіцянки забуваються. Навесні побувала в області і нинішній Прем’єр-міністр України Юлія Тимошенко, похвалила за «високу економічну культуру» і запевнила, що допоможе отримати додаткові кошти на будівництво мостів та вирішити питання щодо справедливого розподілу екофонду. Але, так і не розглянувши зміни до державного бюджету, народні обранці роз’їхалися на канікули, а потім західні регіони сколихнула небувала повінь. То ж тепер, звичайно, не до обіцяного.

Але запоріжці ніколи не ходили з простягнутою рукою, а коли щось і просять у центральної влади, то тільки зароблене своєю працею. Зокрема, за перше півріччя до бюджетів усіх рівнів з області надійшло 4 мільярди 183 мільйони гривень, що на 54 відсотки більше, ніж за відповідний період минулого року. І це — не міфічні гроші. Навчені гірким досвідом, депутати обласної ради не стали чекати, поки їхні старші колеги повернуться з канікул, і самі розподілили додатково зароблені 24 мільйони гривень на реалізацію соціальних програм.

Найбільші надії щодо відродження краю, звичайно ж, пов’язані з недавно прийнятою «Стратегію соціально-економічного розвитку області до 2015 року». Це дуже серйозний документ, і ним уже зацікавилися в інших регіонах. Бо йдеться не лише про грандіозний бізнес-план, розбитий на тисячі конкретних проектів, але й про своєрідну ідеологію поступу до європейських стандартів життя. Звичайно ж, таких коштів ні уряд, з яким відтепер доведеться співпрацювати на договірних засадах, ні сама область не мають, але вони є у потужних фінансово-промислових груп, котрі відразу ж оцінили майбутню вигоду для себе. Хто ж розумний обмине курку, яка несе золоті яйця? А саме таку репутацію має регіон-донор. Не випадково за обсягом вкладених в економіку інвестицій, у тому числі й зарубіжних, Запоріжжя посідає одне з перших місць в Україні.

Хоча стратегія діє всього кілька місяців, дуже потужно розвиваються туристична та курортно-рекреаційна інфраструктури, розпочалися підготовчі роботи з розробки трьох родовищ залізної руди і одного родовища природного газу, що дасть поштовх до соціального розвитку Приазовського, Приморського та Оріхівського районів. Дійшла черга і до вирішення проблем багатостраждального Степногірська. Після того, як було створене комунальне підприємство «Таврійський гірничо-збагачувальний комбінат», область домоглася того, щоб бездіяльне СП «Степногірськтехсервіс» позбавили ліцензії на розробку родовища марганцевої руди. Одразу ж знайшлися інвестори, готові вкласти 30 відсотків у статутний фонд новоствореного підприємства.

А як же бути з екологією, запитають читачі. Справді, проникнення в земні надра та будівництво металургійних підприємств безслідно для природи не минає. Але і шахти, і завод проектуватимуть зарубіжні фахівці відповідно до світових стандартів екологічної безпеки. До речі, в закіптюженому Запоріжжі вже є одне таке підприємство, і більшість жителів області, побачивши його вперше, навіть не здогадується, що воно металургійне.

Фото автора.