В українській політиці є очевидна закономірність: новий виток політичної кризи незмінно збігається з діями євроатлантичних сил, які прагнуть нав’язати суспільству вигідний їм курс.

Тому нинішня метушня в політичних колах, зайнятих вибудовуванням нової політичної конфігурації, не має відволікати нас від суті подій, що розгортаються. Вона зводиться до закріплення розриву між Україною та Росією, навмисно створеного оточенням Президента Ющенка. Тепер йому хочуть надати незворотного характеру, остаточно перетворивши Україну й Росію із братніх країн на сусідні держави. Між ними можуть бути іноді навіть гарні відносини (для євроатлантичних сил це особливої небезпеки не становить), але з перспективами україно-російського економічного союзу й стратегічного партнерства буде покінчено, а загальний культурний простір України й Росії, що є запорукою східнослов’янської єдності, буде зруйновано. До того ж робиться все можливе, щоб зобразити ці катастрофічні кроки як вираження волі українського суспільства.

Ніхто, крім Компартії

Київські євроатлантичні сили діють в інтересах американської адміністрації, виконуючи її геополітичне замовлення. Але правлячі кола США не відчувають прихильності до яких-небудь своїх ставлеників і легко міняють їх, тільки-но вони втрачають контроль над владними механізмами. Ющенко ще поки потрібен як організатор антиросійських провокацій, що створює постійну напруженість у відносинах між Україною та Росією, що підштовхує українську еліту до співробітництва зі США. Але політичні перспективи він повністю втратив, і у Вашингтоні добре розуміють це. Американська адміністрація поки що не зробила остаточної ставки на якого-небудь українського політика, вона милостиво дозволяє провідним олігархічним кланам боротися за її прихильність. Потрібно чітко усвідомлювати, що хоча б яка виникла розстановка сил в українській владі, вона неминуче матиме проамериканський характер, незважаючи на домінування в українській суспільній свідомості настроїв на користь стратегічного співробітництва з Росією. Крім Компартії України в українському парламенті немає інших політичних сил, які виражають реальні інтереси суспільства. Всі інші партії ведуть боротьбу за владу й власність, маніпулюючи масовими настроями, але, орієнтуючись насправді винятково на волю американської адміністрації, зі сприянням якої вони пов’язують свої надії на перемогу в міжусобній боротьбі. Всі розмови про втручання Росії в український політичний процес є неприкритою неправдою євроатлантичних сил. В українському політичному просторі є тільки один політичний гравець — американська адміністрація, позиція якої підтримується її східноєвропейськими сателітами, котрі також намагаються чинити тиск на українські навколовладні угруповання.

Звичайно, ситуація в країні поступово змінюється, нехай і дуже повільно. Українське суспільство пробуджується, воно дедалі більше усвідомлює, що руйнування східнослов’янського простору, що неминуче у разі вступу України до НАТО, стане для нашої країни загальнонаціональною катастрофою.

З’явилася перспектива формування в нашій країні широкого громадського руху, здатного домогтися проведення геополітичного курсу, що відповідає вимогам українського суспільства.

У свою чергу, українські «атлантисти» та їхні зовнішньополітичні партнери прагнуть запобігти такому розвитку подій. Методи в них залишаються незмінними: антиросійські дії й заяви, покликані перевести напруженість, створену президентським оточенням, у конфлікт між народами України та Росії (на кшталт того, як це було зроблено в Грузії) і затвердження в суспільстві поняття про те, що антиросійська позиція є проявом українського патріотизму.

Насправді жоден справжній патріот України, звичайно, не стане виступати проти найтіснішого економічного й зовнішньополітичного союзу з Росією, що є гарантією суверенітету й цілісності української держави й збереження національної культури українського народу. Але контроль над провідними ЗМІ дає змогу підмінювати поняття, оголошувати торгівлю національними інтересами патріотизмом, реабілітацію гітлерівських прихвоснів — поважним ставленням до минулого, а захист східнослов’янської єдності й права українського народу на самостійний розвиток — погрозою для національного суверенітету. Це дало можливість прихильникам євроатлантичного курсу створити передумови для дискредитації проросійських сил України, для їх поступової маргіналізації. А головне, завдяки такій політиці було штучно знижено роль Криму в українському політичному просторі. Крим, незважаючи на шалений тиск євроатлантичних сил, які намагаються уявити його як базу для сепаратистських і антиукраїнських сил, залишається регіоном, що з’єднує східнослов’янський простір. При цьому загроза розколу української держави виходить, звичайно, не від прихильників східнослов’янської єдності, а від тих політичних авантюристів, які, бажаючи домогтися прихильності США, штовхають Україну в НАТО, чудово розуміючи, що переважна більшість українського суспільства ніколи не погодиться з приєднанням країни до північноатлантичного альянсу.

Потенціал прав автономії

Крим має достатній суспільно-політичний потенціал для того, щоб змусити українську владу відмовитися від курсу, що руйнує східнослов’янський простір. По-перше, Крим має статус територіальної автономії, що дає змогу суспільству самостійно визначати мету розвитку. Цей вибір визначається не поданнями якої-небудь етнічної й конфесіональної групи, а інтересами всього багатонаціонального кримського суспільства. Кримчани дорожать особливим суспільно-політичним простором, що сформувався на півострові. І політика центральної влади, спрямована на його руйнування, може призвести до соціального вибуху в Криму. По-друге, переважна більшість кримчан, незалежно від етнічної та конфесіональної приналежності, виступає проти євроатлантичного курсу. Народний референдум з питання про приєднання України до НАТО засвідчив, що, незважаючи на всі намагання так званого «меджлісу» кримських татар, що користується підтримкою «атлантистів» і українських, і закордонних, не вдалося перетворити на прихильників північноатлантичного альянсу. У своєму неприйнятті планів вступу в НАТО кримське співтовариство, понад 90 % його, солідарне. Завдяки тим можливостям, які надає статус територіальної автономії кримському суспільству, воно здатне змусити політичні сили Криму діяти відповідно до суспільних настроїв, принаймні в найважливіших питаннях. Це ще раз підтвердило недавнє рішення кримського парламенту звернутися до Верховної Ради України із закликом визнати незалежність Абхазії й Південної Осетії. Конфлікт на Кавказі сьогодні використовується американською адміністрацією та її союзниками, у тому числі й для того, щоб забити клин між Україною та Росією. Кримське суспільство це відчуло, а тому рішуче виступило на підтримку Росії. І цей порив громадськості півострова не змогли проігнорувати навіть політичні сили, тісно пов’язані з олігархією й бюрократією. Було очевидно, що кримчани відмовлять у своїй підтримці тим політичним діячам, які спробують залишитися осторонь, сховавшись за демагогічними міркуваннями, не зважаться підтримати опір американської експансії, яка набула збройного характеру. По-третє, Конституція автономії, що є невід’ємною частиною законодавчої системи України, закріплює за Кримом права й повноваження, достатні для того, щоб змусити центральну владу зважати на позицію кримського суспільства. Крим має більш широкі конституційні права, ніж будь-яка інша автономія Європи. На жаль, багато прихильників східнослов’янської єдності як у нашій країні, так і за її межами, дотепер не усвідомили, які значні можливості надає кримська Конституція. Без перебільшення можна сказати, що її прийняття створило механізми, котрі дали можливість зберегти Україну в складі східнослов’янської цивілізації, незважаючи на тиск прихильників євроатлантичного курсу.

Протягом всіх десяти років, що минули з моменту її прийняття, вона була не тільки гарантією збереження соціальної стабільності в Криму, а й запорукою того, що державна влада буде змушена зважати на позицію прихильників східнослов’янської єдності.

Крим залишається останньою перешкодою, що не дозволяє прихильникам євроатлантичного курсу вирвати Україну зі східнослов’янського простору, тим самим підштовхнувши її до загальнонаціональної катастрофи. «Атлантисти», що прийшли до влади завдяки підтримці ззовні, добре розуміють, що втримати пануюче положення вони зможуть, лише перетворивши країну на плацдарм для подальшої експансії Вашингтона в Євразії. Заради цього вони готові торгонути територіальною єдністю держави й відмовитися від національного суверенітету. У такій поведінці олігархічних кланів, котрі прагнуть за всяку ціну зберегти захоплену власність, немає нічого дивного. Подібним чином поводяться угруповання компрадорської буржуазії в багатьох країнах. Особливістю України є тільки те, що в нашій країні така поведінка іменується «демократичною».

Зрозуміло, що прихильники євроатлантичного курсу хотіли б підірвати Крим, знищити його як суспільно-політичну силу, як бастіон усіх захисників східнослов’янської єдності. Вони намагаються розтоптати Конституцію Криму, знищити основні конституційні повноваження, закріплені за Автономною Республікою. Для того, щоб зберегти соціальний мир і запобігти виникненню міжконфесійних і міжетнічних конфліктів, Крим має гарантовано користуватися своїми конституційними політичними повноваженнями. Але саме цієї можливості його й намагається позбавити зі своїми сатрапами В. Ющенко.

Як зневажають Конституцію

Чим же їм заважає Конституція Криму? Конституційні повноваження широкі й стосуються, у тім числі, й зовнішньополітичного курсу. Це не примха політиків, а неодмінна умова виживання кримського суспільства. Економіка півострова, його соціальна сфера, його унікальне культурне середовище не зможуть зберегтися, якщо Україна вийде зі східнослов’янського простору. Для цього кримське суспільство має у своєму розпорядженні правові механізми, які дозволяють впливати на геополітичний курс держави. Але для прихильників євроатлантичного курсу конституційне право Криму брати участь у розробці зовнішньополітичної стратегії являє пряму загрозу, оскільки перешкоджає реалізації їхніх планів.

Це саме стосується і до права кримського суспільства використовувати російську мову в усіх сферах соціального життя, що дає змогу зберігати єдиний культурний простір України й Росії навіть в умовах відверто русофобської політики центральної влади. Проамериканське угруповання, що бажає визначати геополітичний вектор української держави, добре розуміє, що витягти Україну в євроатлантичний простір не можна, не позбавивши українську культуру безпосереднього зв’язку з російським світом.

Конституція Криму також дозволяє самостійно визначати напрямки соціально-економічного розвитку, створювати систему соціальних гарантій, що забезпечує гідне життя кримчанам. Крим наділений конституційним правом фінансової самостійності; податки, що збираються на території півострова, мають всі, без винятку, зараховуватися в бюджет автономії. Ці кошти мають витрачатися на потреби соціальної сфери, використовуватися для зміцнення кримської економіки. Крім того, самостійність Криму у фінансових і соціально-економічних питаннях є певною гарантією його незалежності від диктату найбільших олігархічних угруповань, що ведуть боротьбу за владу на загальнонаціональному рівні.

Систематичне порушення основних правових основ кримської Конституції з боку центральної влади за роки правління В. Ющенка переросло в цинічне ігнорування конституційних прав Криму, яке супроводжується закликами знищити автономію, відібравши всі наявні в неї повноваження. Правляче угруповання поводиться так, немов Конституції Криму не існує взагалі. На жаль, такий цинічний правовий нігілізм торкається всіх галузей української влади. Центральна влада приймає зовнішньополітичні рішення, які мають стратегічне значення, навіть не повідомляючи про них кримському керівництву. Чого вартий один лише знаменитий «лист трьох», підписаний Президентом України, Прем’єр-міністром і главою українського парламенту, в якому підтверджувалася прихильність української влади євроатлантичному курсу. Виходить, що думка Криму навіть не цікавить державне керівництво, яке, відповідно до Конституції, зобов’язано враховувати позицію кримського суспільства у разі визначення геополітичної стратегії України.

Право на вільне використання в Криму російської мови зневажається українськими органами влади, які послідовно витісняють російську мову із загальноосвітнього, культурного, інформаційного й політичного простору півострова. Кримське суспільство фактично поставили перед вибором: погодитися з наругою над власною Конституцією або стати на її захист, вступивши в конфлікт із центральною владою.

По суті, Крим сьогодні опинився в небезпеці. Його соціально-економічний, культурний і політичний простір може бути знищено в результаті дій центральної влади. Водночас відкритий затяжний конфлікт з українським правлячим угрупованням виснажить сили кримського суспільства, створить умови для штучного загострення його внутрішніх суперечностей. Протистояння з українською владною верхівкою викличе радикалізацію окремих соціальних груп Криму, ним обов’язково спробують скористатися у власних інтересах кримськотатарські націонал-радикали, які не приховують своїх планів перетворення територіальної автономії в кримськотатарську національну державу. Соціальна дестабілізація в Криму призведе до загострення обстановки в Східній Європі й Чорноморському басейні, а можливо, і до початку нової великої війни.

Кримська громадськість звернулася до ООН, ОБСЄ, Ради Європи, а також провідних держав «великої вісімки» (Росії, США, Франції, Німеччини, Італії, Великобританії, Канади), ОДКБ (Білорусі, Узбекистану) і ШОС (Китаю й Казахстану), які взяли на себе відповідальність за підтримку миру й стабільності на євразійському континенті із закликом зупинити дії українського правлячого угруповання, що грубо зневажає конституційні повноваження Автономної Республіки Крим. Міжнародний тиск на українську владу залишається фактично останньою надією кримського суспільства на відновлення конституційних прав автономії. На розсудливість проамериканських сил, керуючих сьогодні Україною, розраховувати не доводиться.

Навпаки, Президент і його оточення, які програють у внутрішньополітичній боротьбі, взяли курс на організацію провокацій, спрямованих на дестабілізацію обстановки в Криму. Створюється напруженість навколо перебування в Криму Чорноморського флоту Росії, що є гарантом національної безпеки України й міжетнічного миру в Криму. Роздувається міф про «імперські амбіції Росії», що нібито підтримує в Криму якісь сепаратистські сили. Так, у своєму недавньому інтерв’ю агентству «Ассошіейтед Пресс» Президент Віктор Ющенко звинуватив Росію в прагненні дестабілізувати обстановку в Україні за допомогою підтримки кримських сепаратистів.

Конфлікт у Криму, що стане прологом до смути в Україні, вигідний винятково американській адміністрації та її ставленикам в українській владі. У разі нормального розвитку обстановки вони не мають навіть теоретичних шансів втягнути країну до НАТО. Соціальна дестабілізація, яка створює привід для порушення найважливіших правових норм, надає їм таку можливість. Крим залишається останньою перешкодою на шляху до національної катастрофи, і захист його Конституції стає прямим обов’язком всіх патріотичних сил України, які в нинішній ситуації зобов’язані виступити єдиним фронтом, піднявшись над взаємними суперечностями. 21 жовтня виповниться десять років від дня прийняття Конституції Криму. І цей день має стати початком нового етапу боротьби проти геополітичного курсу правлячої верхівки, що загрожує існуванню української держави й миру в Східній Європі.

Леонід ГРАЧ, народний депутат України, голова громадської ради із захисту конституційних повноважень Автономної Республіки Крим.