Відтоді як в Україні «узаконена» приватна власність на землю, ЗМІ (радіо, телебачення, преса) постійно утовкмачують громадськості облудну ідею про можливість отримання землі у власність кожним громадянином України і що таке право начебто забезпечується Конституцією України, зокрема статтями 13, 14, і 41, а також ст. 116 і 121 Земельного кодексу. А декому із захисників чинного земельного законодавства справді здається, що «конституційне право кожного громадянина на землю» можна успішно реалізувати, якщо землю «справедливо» поділити.

Як унікальний і нічим незамінний продукт Природи, до того ж обмежений за своєю наявністю, і як біологічне середовище для проживання та засіб для здійснення господарської діяльності, земля справді належить усім людям, які її населяють. Проте цей факт аж ніяк не означає, що кожна людина з власної волі може «привласнити» навіть шматок землі. Неможливо, наприклад, поділити територію України між усіма її громадянами, оголосивши кожного з них власником земельної ділянки, яка в середньому припадає на одного жителя країни (1,3 га загальної площі або 0,7 га ріллі).

Тому приватна власність на землю має місце лише там, де вона є для одних і де її немає для інших. Споконвіку це ганебне явище нав’язується через насильство, обман, прийняття несправедливих, грабіжницьких законів. Як, наприклад, сьогодні в Україні одні громадяни (меншість) «привласнили» майже половину території країни, тоді як інші (абсолютна більшість) залишилися ні з чим. Хоча, якщо вже на те пішло, цілком логічно запитати: навіщо взагалі громадянину «привласнювати» хоч клаптик землі?

Варто, однак, нагадати, що до 1992 р. наші громадяни навіть гадки не мали, що присадибні, дачні, гаражні ділянки, як і земля, навічно закріплена за колгоспами, радгоспами, фабриками, заводами, комунальними господарствами тощо, не є їх власністю, що вона чужа, або взагалі «нічия», і що її до зарізу треба «приватизувати», бо так, бачите, комусь у «верхах» спало на думку. Тоді кожен суб’єкт господарювання володів землею як своєю власністю, «пестив» її, як умів і хотів, але без права продажу і застави, тому в людей не виникало бажання віддати землю в оренду чи продати «для отримання якого-небудь прибутку». І це справедливо, бо «прибуток» від землі належав суспільству, тому в земельних відносинах панувала злагода, чого не скажеш про нинішній їхній стан, коли земля перетворюється на об’єкт бізнесу, шахрайства і жорстокої спекуляції заради наживи.

У нашій державі так уже повелося, що вольові рішення владних структур досить часто брали гору навіть над здоровим глуздом, не кажучи про науково обгрунтоване розв’язання тієї чи іншої проблеми. Це сталося і з земельною реформою, яку затіяли всупереч волі народу.

Головна помилка землереформаторів — у ігноруванні ними того факту, що земельна власність в умовах товарного виробництва набуває економічного сенсу лише через привласнення земельної ренти, яка є продуктом суспільної праці (частиною додаткової вартості), обумовлена природною властивістю землі, рівнем розвитку місцевої інфраструктури, місцем розташування конкретних ділянок, густотою населення та іншими чинниками. Йдеться про четвертину, а то й третину вартості виробленого продукту, тобто про величезний фінансовий ресурс, який або сприятиме розвитку економіки, або, навпаки, дестабілізує його, якщо рента стане джерелом накопичення приватного капіталу.

То кому насправді має належати право на дохід від земельної ренти: державі, приватному землевласнику-лихварю, землеробу-виробнику чи ще комусь? Правильна відповідь на це запитання з’явилася 100 років тому в результаті дискусії між політичними партіями Росії. Найвдалішим видається Селянський наказ есерів Державній думі (1907 р.), за яким право приватної власності на землю скасовується назавжди і вся земля (державна, удільна, церковна, приватна тощо) відчужується безплатно, переводиться у народне надбання і передається господарям, які обробляють її власною працею, з вилученням доходу, викликаного природною властивістю землі (земельної ренти), на суспільні потреби.

Положення есерів про земельну ренту, яка вилучається від усіх землекористувачів і направляється в розпорядження місцевих громад на суспільні потреби, безсумнівно, є найвидатнішим досягненням людського інтелекту в розв’язанні проблеми землі як власності. Тому й система землекористування в СРСР була кращою з усіх, що пережило людство за свою історію. Про це нам вчасно (листопад, 1991 р.) нагадали у відкритому листі до М. Горбачова 25 видатних вчених (серед них — три лауреати Нобелівської премії в галузі економіки) і п’ять провідних спеціалістів департаменту сільського господарства США. «Є побоювання, — писали вони, — що ви можете піти нашим шляхом (узаконити приватну власність на землю. — В. К. і В. Я.), дозволивши приватному сектору привласнювати більшу частину земельної ренти... Важливо зберегти суспільну власність на землю, щоб земельна рента була джерелом державних доходів... Заради ефективності, справедливості всі землекористувачі повинні щорічно платити земельну ренту місцевим властям у розмірі, що відповідає поточній рентній вартості землі, якою вони користуються».

У листі наведено п’ять доказів неприпустимості продажу землі державою, включаючи продаж з аукціону, оскільки левова частка доходу завжди дістанеться приватному сектору, хоча за правом справедливості земельна рента скоріше належить майбутнім поколінням, ніж сучасному.

Однак керівництво незалежної України не тільки не прислухалося до цих щирих порад американців, а навпаки, вирішило здивувати світ і затягнути власний народ в авантюру з приватизацією землі. Відвертою аферою, зокрема, є навмисне невключення в закон положення про земельну ренту. Йдеться, передусім, про статтю 13 Конституції України, яка за змістом нагадує положення знаменитого «Декрету про землю» (1917 р.) з тією лише різницею, що в ній відсутня теза про земельну ренту: «Лишки доходу від кращих ділянок направляються в розпорядження місцевих органів влади».

Ігнорування земельної ренти законодавцями зробило статтю 13 юридичною фікцією (жодне з її положень не діє) і тим самим відкрило шлях до появи антинародних, злочинних земельних законів — статті 14 Конституції України, Земельного кодексу України, указів Президента, постанов уряду тощо. Сам закон стає провідником зла, бо відбирає від народу і держави земельну ренту із заподіянням величезної шкоди економічній безпеці країни. Досить сказати, що через приватизацію землі державний і місцеві бюджети щорічно недобирають десятки мільярдів гривень земельної ренти, яка осідає в кишенях приватних осіб та різних корпоративних і фінансових структур.

Характерно, що при пануванні приватної власності на землю ніякі закони і підзаконні акти не можуть зупинити розкрадання земельної ренти. Саме через це автори листа до М. Горбачова, хоча й були переконливими захисниками капіталізму і приватної власності як такої, все ж на весь світ заявили протест приватній власності на землю як злу, яке лише шкодить розвитку економіки. Осудив приватизацію землі й екс-міністр юстиції США Ремсей Кларк: «Приватизація державних земель майже завжди приносила вигоду багатим і позбавляла решту суспільства прибутків. Це звичайна велика крадіжка: відбирають від народу і віддають багатим...» (з виступу на конференції у Москві 21 травня 1996 р.).

Визнані мудреці минулого (К. Маркс, Л. Толстой, М. Грушевський) порівнювали приватну власність на землю з правом власності на людину — раба. Обстоювали ідею суспільної власності на землю І. Франко, М. Туган-Барановський, В. Вінниченко, У. Черчілль. Господь теж сказав Мойсею на горі Синаї: «А земля не буде продаватися назавжди, бо Моя та земля, бо ви приходьки та осілі в Мене. А пасовисько навколо їхніх міст не буде продане, бо це вічна посілість для них» (Біблія, 3 кн. Мойсеєва, гл. 25, с. 130—131).

Наші звернення до вищого державного керівництва з тим, щоб зупинити ганебну приватизацію землі й стати на шлях раціонального землекористування, яке зводиться до закріплення землі як власності народу за місцевими громадами з правом на земельну ренту і передачею землі-ресурсу виробництва у постійне користування безпосередніх господарів, на превеликий жаль, виявилися марними. Ми або взагалі не отримали жодної відповіді, або отримали відписки і жодного слова по суті проблеми: кому, врешті-решт, має належати земельна рента? Складається враження, що керівництво державою і наукою, по-перше, не усвідомлює сутності землі як власності, бо не розрізняє приватної власності взагалі та приватної власності на землю зокрема, і, по-друге, йому байдужа доля Українського народу, його майбутнє.

Якщо навіть земля ніколи не буде продаватися, але збережеться право приватної власності на неї, то місцеві громади все одно втратять її як власність, бо вона стане власністю сторонніх осіб через «спадщину», обмін та всілякі махінації. Введення ж «цивілізованого ринку землі», на чому наполягає керівництво державою і наукою, лише прискорить процес втрати землі й земельної ренти українським народом. Тоді найцінніше наше багатство стане власністю тих, хто має більше грошей, що й буде кінцем так званої «земельної реформи».

Тому від імені патріотів України ми вимушені звернутися безпосередньо до Українського народу в особі місцевих органів самоврядування, оскільки саме вони, згідно зі ст. 13 Конституції України, є суб’єктами права власності на землю. На наше переконання, лише місцеві органи влади (сільські, селищні та міські ради) здатні організувати ефективне використання землі в межах закріпленої за ними території, зокрема: наділяти землею господарів-виробників на правах постійного володіння; вести контроль за використанням ними землі, не втручаючись у їхню діяльність, якщо вона не суперечить нормам; надавати їм фінансову допомогу на природоохоронні заходи; збирати плату за землю згідно із Земельним кадастром з відрахуванням диференційованої частки ренти в державний бюджет; спрямовувати ренту за призначенням на соціальні та інші суспільні потреби.

Громадськість зрештою повинна добитися від Верховної Ради України введення в статтю 13 Конституції тези про земельну ренту: «Як надлишковий дохід, викликаний природними властивостями землі і рівнем розвитку місцевої інфраструктури, і як власність Українського народу, земельна рента спрямовується в місцеві бюджети від усіх землекористувачів і використовується для фінансування соціально-економічних програм місцевих громад з відрахуванням частини диференційованого рентного доходу до державного бюджету на суспільні потреби». Тим самим втрачає сенс право приватної власності на землю, бо при вилученій до бюджету ренті земля не може виконати функцію ні товару, ні капіталу, тобто ні інвестори, ні товаровиробники не можуть збагачуватися за рахунок ренти, крім тієї її частини, що створюється в процесі особистої їх діяльності. І це воістину справедливо, бо, як писав знаменитий українець М. Туган-Барановський, «земля належить суспільству, а нетрудове володіння землею не має ніякого виправдання».

Вилучення земельної ренти в місцеві бюджети, а не в кишені приватних осіб, потрібне для того, щоб села і міста багатіли, щоб людям у них краще працювалося і жилося. Тільки використання земельної ренти на суспільні потреби забезпечує конституційне право кожного громадянина на землю, а не «справедливий» (точніше — безглуздий) розподіл землі між усіма громадянами у приватну власність.

Щоб не втратити останнє і найголовніше — Землю, а з нею свою державність і незалежність, духовність і культуру, треба всім загалом народу нашої держави захистити землю від великого пограбування, яке нині відбувається в Україні, — не в лихоліття війни, а в зовсім мирний час.

Місцеві ради як органи територіального самоврядування і справжні господарі на землі від імені народу повинні поставитися до неї не як до товару, який можна вигідно продати і миттєво «збагатитися», а як до основного і вічного нашого багатства, яке справді безмежне, але за умови ефективного використання землі як об’єкта господарювання. Це сприятиме зростанню земельної ренти і використанню її виключно на громадські та інші суспільні (державні) потреби. Тоді добро візьме гору над злом і майбутні покоління лише дякуватимуть нам за це благородство, а не проклинатимуть.

Василь КЛЮЙ, учасник бойових дій у ВВВ, лауреат Державної премії України, заслужений працівник сільського господарства, почесний академік УААН, професор НАУ;

Василь ЯРМОЛЕНКО, доцент НАУ.