Свої перші кроки у країну Знань я почав у відомому нині центрі лемківської культури — селі Гутисько. Тамтешню початкову школу з 1946-го очолював Михайло Кос — переселенець із Польщі, чудовий організатор і вчитель від Бога. Очевидно, він сповідував принципи Макаренка, бо не я один запам’ятав, як Михайло Васильович «глумився» над пальцями однокласників, які лінилися писати. Вони, між іншим, і досі з вдячністю згадують наставника, що таки домігся свого: випускники його школи йшли у дев’ятирічку сусіднього Підвисокого з неабиякими навичками, які в подальшому житті дали змогу їм не пасти задніх.

Нещодавно там сердечно вітали випускників 1958 і 1968 років. Неабияке, зазначу, навантаження витримали вчительський і дитячий колективи. Найбільше, звісно — директор дев’ятирічки Тамара Семеген.

Світ тісний: Тамара Іванівна — онука Михайла Васильовича. Єдина з родини, хто пішов його стежиною. Іде достойно, впевнено.

Вступала до Тернопільського педуніверситету ледве не з-під палиці. У її мами характер дідуся, разом із батьком вона «зорієнтувала» доньку на учительську зірку.

— Про що не шкодую і вдячна їм, — зізнається випускниця факультету українсько-польської філології. — А остаточно зрозуміла, що шлях обрала правильний на практиці після четвертого курсу. Проходила її в Бережанській гімназії, яку закінчувала свого часу. Допомагали не тільки рідні стіни, а, зрозуміло, рідні вчителі. Зокрема, «мовник» Марія Висоцька.

Вона на показових уроках демонструвала свою високу майстерність, а Тамара жадібно ловила кожне слово наставника, кожен її рух. Втім, із своєрідним стилем викладання Марії Михайлівни практикантка мала змогу ознайомитися ще в 9—11 класах, в яких вчителька навчала української мови. Залишалось запозичити найкраще і виробити свій стиль. За дев’ять років учителювання це вдалося. Сьогодні ніхто не скаже, що Тамара Іванівна — це та симпатична, чемна учениця, що лила сльози перед кожним екзаменом.

Нинішні негаразди навколо — іспити для директора набагато складніші, але і з ними вона справляється. Зі сльозами чи без — знає лише Тамара Семеген. Їй тільки відомо, до кого, скільки разів треба зателефонувати, сходити, з’їздити; де лагідно усміхнутись неповторною усмішкою, а з ким заговорити мовою з присмаком металу...

Та результати успішної дипломатії і менеджменту — у класах, котельні, саду, спортзалі, на території Підвисоцької ЗОШ І—ІІ ступеня.

«Обличчя» школи вельми привабливе і «світиться» євроремонтом окремих приміщень; «пахне» борщем з овочів, вирощених школяриками; приманює комп’ютерами (спонсорськими, бо державні ще десь в дорозі) і диво-залом як для провінційної школи, де всі зручності, що називається, на подвір’ї. Усе робиться, аби сільські школярі не відчували разючої, як було, різниці з міськими. Разом з колегами на гарній базі, до створення якої держава залучається, м’яко кажучи, вкрай недостатньо 63 учням дають максимум — добротні знання. Цього прагнув і мій перший директор Михайло Кос, який запам’ятався не лише макаренківськими методами виховання, а й запашними гарячим чаєм і яблуками серед зими з власного саду...

Нинішнім вихованцям школа закарбується в пам’яті не лише яблуками. «Не той тепер Миргород...». До Підвисоцької дев’ятирічки ходять (їздять) діти з п’яти сіл, у тому числі десятеро з Гутиська. У регіоні триває «війна» за кожного першокласника, її виграє, як на мене, Підвисоцька ЗОШ. Аналіз процесу дітонародження дає підстави сподіватися на оптимістичне завтра. Будуть першокласники — не зникне школа (у Гутиську, скажімо, завдяки сумлінним батькам вона відродилася і живе), збережеться село. А в ньому «сіячі розумного, доброго, вічного». Доречно згадати, що молодята, народивши діток, поставили перед владою питання руба: потрібна школа! Вона сім років стояла німим докором дорослим, що не дбали про майбутнє. 2002 року початкова школа прийняла вихованців. Вирішальною в її відродженні, вважаю, була згода Ольги Пилипчак очолити заклад. Ольга Степанівна живе за чверть кілометрів, добирається, як і її колеги Зоряна Куцибала і Оксана Женчак, попутним транспортом. Не наїздишся за свій кошт (до речі, Тамара Семеген добирається на роботу за 15 кілометрів), але для учителів такі «дрібниці» майже нічого не важать. Як і для держави, якій часто за «спасибі» у кращому випадку віддають енергію, сили істинні патріоти.

Що їм допомагає постійно бути на висоті? Любов до дітей? Так! Любов до професії? Безумовно. Щиро бажаю, щоб у них завжди були вдячні учні, які пам’ятатимуть запашні яблука із директорського саду.

Бережанський район

Тернопільської області.

На знімку: директор Тамара Семеген із випускниками 2008 року.

Фото автора.