А льон як цвів — синьо-синьо...

— Де хата Ніни Рубан? Та це далеченько. Підете прямо аж до «коліна», потім звернете і йдіть та йдіть, аж поки вулиця в поле перейде. Отам і живе наша героїня...

Так по-різному відповідали мені жителі Троковичів Черняхівського району, коли я шукала оселю жінки, яка за свою працю кілька десятиліть тому була відзначена найвищими державними нагородами СРСР. Старші люди, зовсім літні, звісно, знали свою знамениту односельчанку. А молоде покоління, п’ятнадцяти-двадцятилітні, здивовано перепитували й знизували плечима: «Не знаємо!». Гірко було від того, що так швидко приходить забуття, а сільська вулиця, довга, вибоїста, бігла до околиці, де живе героїня, то яскраво освітлена сонцем, то в густому затінку, як і людське життя...

Ніколи було вчитись читати

Це тепер у Черняхівському районі льону днем з вогнем не знайдете. Школярі тільки на малюнку в книжці і можуть його побачити. Та ще пісню знають «А льон цвіте синьо-синьо...». А колись довгунець був тут основною культурою на колгоспних полях. Першою Золоту Зірку Героя Соціалістичної Праці за вирощування «поліського шовку» отримала Надія Заглада з села Високого. Читачі старшого віку пам’ятають, можливо, як на початку 60-х минулого століття за вказівкою Микити Хрущова всі газети передрукували статтю «Бережи честь хлібороба», як часто посилався він на неї. Під статтею стояв підпис Надії Заглади. Та заковика в тому, що сама вона не тільки написати її не могла, а навіть прочитати. Бо була... неписьменною. Але це не заважало їй почуватися за трибуною так спокійно й упевнено, наче значилася штатним оратором. А ще здорово налякала місцеве начальство, коли запросила Микиту Сергійовича до себе на ювілей. Для перестраховки навіть проклали нормальну дорогу від райцентру до Високого, щоб не осоромитися, раптом справді приїде.

Ніна Рубан (на знімку) — повна протилежність. Відколи 1973 року їй вручили Зірку Героя Соцпраці, ніскільки не змінилася, залишившись такою cамо скромною трудівницею, яка за буденними клопотами наче й не помітила найвищої відзнаки. Та є те, що їх об’єднує: Ніна Михайлівна теж неписьменна. Якщо відносно Заглади це не так дивно, бо вона значно старша і багато її ровесників теж не ходили до школи, то Рубан народилася вже після того, як в Союзі рапортували про повну ліквідацію неписьменності.

Але так склалося життя. Коли мала йти до школи, почалася війна. Батько не повернувся з фронту. Мати залишилася сама, а дітей семеро. Як прогодувати?

— Мама сказала мені: ти до школи не підеш. Вчитимуться Женя і Володя, бо вони хлопці, їм до армії треба йти, Галя, бо в неї з рукою погано, та ще Віра. А ти найстарша, будеш мені допомагати, — розповідає, як то було, Ніна Михайлівна.

Потім настав голодний 1947 рік, матері доводилося їздити в Західну Україну, щоб щось виміняти на харчі, тим часом трагічно загинув один з братів. Ненька не витримала всіх цих випробувань, 1948 року пішла з життя.

Ніні було тоді 15 літ. Та мала вже чималенький досвід роботи в колгоспі, бо, як каже, встигла звикнути, що треба «гнати норму на картоплі й буряках».

Трапився колись, як Ніна Михайлівна ще й героєм не була, а слава про її здобутки вже ширилася, такий журналістський ляп. Приїхав у село фотокореспондент, щоб зробити знімок для газети, поставив поряд з дівчиною, яку ланкова кликала «доцею», та й підписав: знатна трудівниця з донькою. От тільки дітей у неї насправді не було.

— Ніхто не сватає, — жартувала вона, коли запитували, чому досі не заміжня. Насправді їй просто ніколи було думати, як влаштувати своє особисте життя. Залишившись після смерті матері з купою дітей, сама намагалася дати їм лад. Та старші односельчани розуміли, що їй, самій ще дитині, це просто не під силу. Влаштували частину дітей в інтернат. З нею залишилися двоє. Доки молодші підросли, вивчилися, роки збігли.

А ще — робота.

— Бригадир за мною по п’ятах ходив, просив стати ланковою, — згадує. — Казала йому: я ж неграмотна. А він: ти будеш тільки людьми керувати, щоб працювали.

Змалку звикла все робити якнайсумлінніше. Звідки взялися високі врожаї льону? От один із «секретів». Збирали пташиний послід, висушували на печі, потім подрібнювали в ДКУ (це дробарки такі), змішували перед висівом з насінням льону. Ручної праці було багато.

— Спершу навіть обмолочували палицями: беремо жменю — і бах, бах, — згадує. — Лише потім спеціальні молотарки з’явилися.

Тієї хати, де пройшло дитинство, давно немає. Будинок, в якому живе тепер, зводила власними силами.

Пригоди із Зіркою Героя

— Я тільки переселилася до нової хати, перед святами зайнялася пранням, коли в двері стукають. Здивувалася, бо до мене в таку пізню пору ніхто не приходив. На порозі з’явилися голова колгоспу й голова сільради. Й одразу стали вітати зі званням Героя. Кажу: не смійтеся з мене. А вони: хіба не чула повідомлення по радіо? Став могорич! Дістала яйця, сало. Добре, що пляшка горілки стояла в запасі. До райкому в куфайці поїхала, бо більше нічого було одягнути. Зірку й орден Леніна вручали в Києві. А що одягнути? Добре, що бригадирша дала свою спідницю і жакета, а жінка з ланки, яка була доброю швачкою, за ніч пошила кофту.

А далі — сумний спогад:

— Рано-вранці я поспішала на роботу. Коли чую, собака гавкає. На подвір’ї пристойно зодягнена жінка, в капелюсі, з чорним шарфом. Каже, прийшла, бо Горбачов пенсію вам добавив. І дає сто карбованців. Каже показати нагороди. Щось пише. Я не дивлюсь, бо все одно не зможу прочитати. Просить розписатися, я й черкнула щось. Провела її, а потім виявилося, що орден Леніна і Золота Зірка зникли. Міліція знайшла ту жінку. Виявилося, що вона ще шістьох так обдурила. Та нагород не повернули — вона вже встигла їх комусь продати.

Хтось же мав працювати!

— На свою життєву долю не нарікаю. Єдине, жалкую, що власних дітей нема — надто пізно одружилася, — зізнається Ніна Михайлівна. — Але брати з сестрами, що їх гляділа, та їхні діти з внуками не забувають, хоча й живуть тепер по світах — хто в Росії, хто в інших областях України. Є в нашому роду тепер і журналісти, і геологи, і вчителі. Це тільки я невченою зосталася, але хтось же мав і в полі працювати.

Та є і причина для зажури: місцеве господарство, колись краще в районі, геть розвалилося. У неї два з лишком гектари земельного паю, але вони облогують: обробляти нікому.

— Тут аби з власним городом упоратися, — пояснює Станіслав Антонович, чоловік. — Щоб сотку обмолотити, треба заплатити 16 гривень, у нас було 40 соток — це 640 гривень.

У селі тепер у багатьох є техніка, тож за послуги — молотьбу, оранку, ті, в кого її немає, платять своїм же землякам. Коло поля і в полі нині інші господарюють, інші стосунки зав’язалися, все змінилося.

Ніна Михайлівна проводжає мене за хвіртку, пояснює, як швидше дійти до зупинки автобуса. Озираюся: стоїть невисока, худенька, в білій хустині, а навпроти — поле, що було її долею...

Житомирська область.

Фото автора.