Досвід засвоюється. Проте, коли чуєш повчання «диванної сотні», що, мовляв, потрібно робити так і так, то не погоджуєшся. У реальній війні все складніше, хоч, як кажуть офіцери, статути й написані кров’ю.
На сході підрозділи розкидані на великій території. Потрібно підвозити боєприпаси, пальне, провіант, забирати поранених. Відстані не маленькі. Щоб здолати шлях — треба проїхати «зеленку». Саме там чатує небезпека: засідки бойовиків. Дорога може бути замінована. Шлях треба здолати, хоч як це небезпечно. Адже там чекають. Під час відрядження до зони АТО мені довелося шість разів побути у конвої.
Колона машин і БТРів рухається максимально швидко. Техніка має бути справною. Від цього залежить життя багатьох. Здається, що до машин воїни ставляться, як до друзів.
Олександр Курбасов, командир БТР, назвав і написав на борту своєї машини «Ласточка» (на знімку). Розповідає, що на ній десантники пробивали ворожий блокпост, вона врятувала їм життя і тепер значить для них більше, ніж купа бездушного металу. Олександр із Хмельниччини. Каже, що в армії втретє. Перший раз — строкова служба, другий — за контрактом і нині вже мобілізований (на війну) до однієї з найбоєздатніших частин у Збройних Силах України — 95-ї Житомирської окремої аеромобільної бригади.
Десантники під час руху сидять на броні. Коли проїжджають «зеленку» — кущі й підліски — ведуть вогонь з автоматів і кулеметів (на знімку). Було багато випадків, коли після «профілактичної» стрілянини в кущах знаходили мертвих терористів. На війні, як на війні. Або ти, або тебе. Краще — ти!
Час і маршрути конвоїв — таємниця. Вона стає відомою перед початком руху. Колону веде офіцер, він може змінювати раптово шлях, покладаючись на дані розвідки, зрештою й на свою інтуїцію, яка рятує життя. Є один такий офіцер у підрозділі, його поважають і «моляться» на нього, інтуїція не підводить.
Одного разу їхали на точку і журналісту не дозволили сидіти на броні, видно, щось знали. На зворотному шляху я вже сидів на БТРі. Журналістський обов’язок і цікавість перемогли відчуття небезпеки. Врешті, командир мовчки, поглядом, ніби сказав: «Хлопче, це твоє рішення» (сам він їхав на броні попереду).
Чи є страх? Не знаю. Ти дивишся на десантників, які сидять поруч, які «насторожі» і час від часу прострілюють «зеленку», на їхні спокійні зосереджені обличчя і думаєш: «Нічого не трапиться. А як трапиться, то швидко й несподівано. А це вже не так лячно, як тривале очікування недоброго».
Солдати на війні. Вони кожного дня і кожного конвою ризикують життям. Вони знають про це. Така їхня робота. Можливо, вони вже звикли.
Під час конвою у моїй свідомості постійно чувся девіз десантників «Ніхто, крім нас» або «Якщо не я, то хто».
Фото автора.
