Хоч Мала Клецька, зате героїчна

Аргументи на це у селян залізні: упродовж багатьох років малоклечани мужньо зносять практично повну відсутність у своєму селі соціальних об’єктів. Від початкової школи та клубу тут залишилася лише згадка, навіть магазину нема. По продукти добираються до сусідніх сіл або привозять їх із районного чи обласного центрів. Благо, маршрутний автобус курсує регулярно, двічі на день, за ним можна навіть годинник звіряти. Ото одному з водіїв, розповідають, дорога до Малої Клецьки здалася такою безкінечно довгою, що коли він доїхав до центру села, з полегшенням сказав: «Ну нарешті край світу».

— Наше село мале, зате дружне, — розповідає 49-річний постійний читач «Голосу України» Аркадій Кирийчук, який саме робив заготовки на зиму (на знімку). — Моя сім’я, як і решта в селі, живе з домашнього господарства та з довколишнього лісу. Нам з дружиною Валентиною Олексіївною, хоча й нелегко (вона інвалід), але тримаємо корову, свиней, курей, ще й коней для обробітку землі. З того й живемо. Поставили на ноги трьох синів, уже діждалися двох онуків. Колись, що й казати, жилося набагато веселіше, дітей сім’ї мали багато. Я й сам із багатодітної родини, нас у батьків було семеро.

Язик не повертається назвати Малу Клецьку неперспективним селом, якщо в ньому й тепер є багатодітні сім’ї. Як-от у працьовитого подружжя Миколи та Ніни Приступлюків, які виховують п’ятеро дітей.

Старожили пригадують, що після війни у Малій Клецьці було 45 хат — майже удвічі більше, ніж тепер. Споконвіку люди торували дорогу в цей благодатний край. Навіть назва села походить від «клек, клец, клецьк, клецьок, оклецьок», що означає колода, обрубок стовпа або ж місце, до якого можна добратись лише дорогою на клецях, тобто вимощеною колодами або хмизом. Ще й досі дорогу до села вважають головним його надбанням, адже якщо є дорога, то є й життя.

— Ще не в такі далекі радянські часи тут родило жито, вище людського зросту. Тепер же колись родючі поля бур’янами і берізками поросли, — розповідає депутат Великоклецьківської сільської ради Алла Шаблевська — одна з небагатьох працюючих місцевих жителів (продавець у Великій Клецьці, куди в добру погоду добирається скутером чи велосипедом). — Свого часу ми підняли місцевий колгосп «Полісся» і як могли утримували його до останнього. Та у 1996 році господарство наказало довго жити, його керівництво залишило селян ні з чим, а саме втекло із села. Нині розпайовуємо землю, думаємо, як вижити — хай далі заростає корчами чи таки доглянемо? І самі себе запитуємо: «А чи не обмануть нас знову?». Це найболючіше питання, бо інакше майбутнього тут немає. Тому всіма силами, кажу це як мама трьох дітей, старатимусь, щоб мої діти із села виїхали. Ось уже з чоловіком підшукуємо хату в Корці для старшої доньки.

І справді, сільським трударям боляче від того, що колись щедра земля-годувальниця, праця біля якої для декого була справою всього їхнього життя, як, наприклад, для колишнього колгоспного шофера із 45-річним стажем Петра Пивоварчука, перетворюється на пустку.

Незважаючи на сумні реалії, досить пафосно висловився про рідне село інший його виходець, який назвався Сашком:

— Клецька для мене — найкраще село.

Щомісяця приїздить він сюди з Рівного, щоб провідати стареньку хвору матір. Ось і цього разу пристарався для неї

КамАЗ дров на зиму. Щоправда, свою батьківщину цей чоловік любить на відстані від неї.

У тих же, хто залишився жити на рідній землі, любов до неї особлива, бо земля і годувальниця, і джерело натхнення. Хоча й не для всіх, бо слабші, дивлячись на те, як помирає колись гомінке село, й самі занепали духом, потягнулися до чарки, на дні якої шукають непевної розради. Інші ж достойно зносять тимчасові, віриться у це, випробування, що випали на їхню долю. Як ось молодий чоловік, чиє обійстя в центрі села увінчане характерним для таких загублених у поліських лісах сіл атрибутом — «тарілкою» супутникової антени.

А ось 86-річна вдова Лідія Клімчук, яка присіла на порозі своєї хати, каже, що «наситилась літами і бідою»...