Обережно: фальшивий Батурин

Зрозуміло, поява книжки-розвідки Володимира Свербигуза «Батурин. До гґенези українського самодержавства» (К., 2008. — 88 с.) зацікавлено сприйнята в колі дослідників колишньої гетьманської столиці. Адже автор відомий як архівний, музейний пошуковець. Отже, нове видання — підсумок його недавніх архівних розшуків?

Хоч би там як, а сторінки книжки В. Свербигуза сповнені сенсацій: «Придворний гетьманський театр був доступний для батуринських міщан на свята, але, відповідно до тогочасних звичок, вхідний квиток коштував дорого» (с. 53); «Іван Мазепа для військових потреб і полювання утримував Батуринський кінний завод» (с. 55); «Гетьманські газети називалися «курантами» й були друкованими або рукописними, але не збереглися до наших днів» (с. 30). Але... стоп! На основі якого документа автор пише про початкову українську пресу, якщо жодного примірника газети не збереглося?

З кожною наступною сторінкою кількість запитань зростає. Діяла Батуринська друкарня (с. 79)? Але де ж її книжки?

«1696 р. до Києво-Могилянської академії (тоді колегії) прибув батуринський архімандрит Гедеон Одорський... прочитав студентам лекції» (с. 41—42). Але він насправді у 1693—1697 роках мешкав у Москві, потім повернувся до Києво-Печерської лаври. У 1701 році став ректором Києво-Могилянської академії. Лише у квітні 1704-го став архімандритом Крупицького Батуринського монастиря. За підтримку мазепинців був засланий 1712-го до Архангельська.

«У столичному Батурині лише на гетьмана працювало кілька першокласних перукарських майстрів» (с. 45), — пише В. Свербигуз, стверджуючи перед цим про те, що для Мазепи шили «батуринські модельєри» і в гетьманській столиці було декілька «салонів мод» (с. 42). Нічого собі! Читач, однак, не знайде у книжці жодного підтверджувального архівного документа. Звісно, Мазепа користувався послугами цирульника, шевця, кравця. Але ж заявляти про батуринські «салони мод» — це фантазійний надмір.

Дослідник має право на версії. На жаль, В. Свербигуз, пишучи про «етикетну гетьманську культуру Батурина», дуже своєрідно визначив принцип дослідження: «Столиця Мазепи: інтелектуальні змагання в Сеймі, народні гуляння з феєрверками, англійські карети і колекція запорозьких гармат — це все, про що ми здогадуємося (!?. — Авт.) з уцілілих архівів». Автор, не утруднюючи себе пошуком, вважає, що це могло бути! Тоді варто в кожному абзаці писати «на мою думку», «вірогідно»...

Та замість цього — дуті сенсації. Як-от: «...в Україні висміювали московські звички... Носіння бороди вже давно вийшло з моди в Україні, проте було поширеним серед московських бояр» (с. 47). Автор не підозрює, що Мазепа та його наближені носили бороди. Гетьман поголився лише після поїздки до Москви у 1700-му. Російський резидент у Польщі інформував у 1700 році: «...апреля 15-го числа... пришла ведомость... что гетман Иван Степанович Мазепа и полковники приехали назад из столицы московской... И то сказывают, что он Мазепа был во францужском уборе, и будто по указу царского величества велел бороду себе оголить».

Далі надибуємо у книжці на історичне «відкриття»: «Генеральна військова канцелярія виконувала урядові функції та мала окремі підрозділи, наприклад, Генеральний військовий курінь (у сучасному розумінні — Службу безпеки), Генеральний військовий суд» (с. 23—24). Як відомо із джерел (!), Генеральний суд не був підрозділом Генеральної канцелярії. Генеральний суддя підпорядковувався гетьману, а не генеральному писарю! Старшинська ієрархія доби Гетьманщини добре відома зі студій сучасного історика Володимира Кривошеї, інших дослідників. Однак автор чомусь винаходить недолугого велосипеда...

«За гетьмана Івана Самойловича Іван Мазепа був одним із керівників Служби безпеки, яка називалася Генеральним куренем», — читаємо на 11-й сторінці. Мабуть, ця посада була така таємна, що про неї міг лише «здогадатися» сам В. Свербигуз. «У Полтавській битві, — за свідченням мемуариста Д. Крмана, — Іван Мазепа поводив себе героїчно й повів в атаку українське і шведське війська», — пише автор (с. 21). Де це написано у Крмана — пошукайте...

Автор В. Свербигуз уперто називає щорічні старшинські з’їзди у гетьманській столиці «Батуринськими Сеймами» (с. 24—25). Це все одно, що назвати нинішню Верховну Раду Думою чи Конгресом. У діловодстві доби Мазепи поняття «сейм» не існувало — окрім як у поетичній творчості польськомовних панегіристів.

Старшинський з’їзд був унікальним, суто українським явищем. Намагання В. Свербигуза «опольщити» реалії життя козацької України видаються просто некоректними. Дослідник при цьому стверджує, що в Гетьманщині діяли, окрім Сейму, «земські палати і помісні земські суди» (с. 38). З якого часу В. Свербигуз переніс усе це в добу І. Мазепи, важко сказати.

А що значить ось таке речення — суцільний кросворд: «1708—1709 рр. гетьман знехтував думкою (?) царя та на нетривалий час унаслідок кількох успішних перемог над московським військом на Донщині (?) проголосив (?) юрисдикцію над Слобідською Україною» (с. 14). Як відомо, мазепинці на Донщині з російською армією не воювали. А слобідські полки були підпорядковані царю й у кампанії 1709 року діяли проти шведсько-українського війська.

Фантастичні пояснення подій 1708—1709 років розкидані по багатьох розділах книжки. Виявляється, в Батурині був «пороховий склад», який «задовольняв потреби всієї (!) московської армії» (с. 26). Зауважимо, що є література про артилерію Московії, виробництво в ній пороху. Як переконуємось, автор з нею не обізнаний.

«Здається правдоподібною думка про диверсію невідомого московського розвідника на пороховому складі, коли його охороняв прилуцький наказний полковник Ніс, — пише В. Свербигуз. — ...Однак потужний вибух зруйнував не тільки фортечні мури, але й знищив військовий арсенал...» (с. 26).

Про зраду І. Носа та призначення його після знищення Батурина прилуцьким полковником дослідники, на основі документів, написали історичні нариси. В. Свербигуз не лише не ознайомився з ними, він приписав Носу «героїчну» смерть!

За висновком автора, «українське суспільство було розпусним» (с. 48), через це й «Іван Мазепа мав позашлюбних дітей, яких утримував, хоча вони жили під чужими іменами» (с. 12).

В. Свербигузу варто було б почитати опубліковані протоколи тогочасних судів (Пирятин, Полтава), які дуже жорстоко карали перелюбників. Це вказує на українські звичаї, що стояли на сторожі суспільної моралі. Тому окремі прояви розпусти аж ніяк не визначали тенденцію народного життя.

Що ж до «позашлюбних дітей» Мазепи, то це спекулятивна нісенітниця, не підтверджена жодним документом. Удівець мав право одружитися вдруге, і його наміри щодо цього відомі. Вони не викликають осуду, бо Мазепа діяв коректно, оглядаючись на православні канони.

...А втім, є у книжці «Батурин» і цікаві спостереження, і рідкісні ілюстрації. Проте все це настільки розмішано фантазіями автора, вінегретом з явних вигадок, підтасовок, перекручень (щоб їх спростувати, либонь, треба писати вдвічі більше дослідження!), що опубліковану працю можна вважати, на мою думку, зухвалим викликом Істині. Вона не наближає нас до розуміння доби Батурина, а, навпаки, віддаляє від нього.

Чернігів.