Авторитарній педагогіці протиставив гуманну

Світогляд великого гуманіста Василя Сухомлинського (на знімку) зламав чимало стереотипів і уявлень про світ не тільки в педагогіці — у культурі загалом. До Сухомлинського (1918—1970) багато чого лишалося не розтлумаченим. Або тлумачилось якось не так, не по-людськи. Учений (захистив дисертацію в 1955-му) і педагог-практик в одній особі, опираючись на творчий колектив, він мав мужність заявити ще на початку 60-х: «Формується масоподібна людина, готова бездумно йти за тими, хто голосно вигукує лозунги».

І ще: «Школа не готує дітей до життя. І перш за все до сімейного життя».

«Наше суспільство педагогічно безграмотне. Це небезпечно».

Авторитарній депресивній педагогіці, яка принижувала дитину і вдома, і в школі, він протиставив гуманну: «Можна ще нерідко почути: для того, щоб назавжди позбутися правопорушень, мають бути жорстокішими покарання. Неправильно це! Правопорушень не буде, якщо в дитинстві, отроцтві, в юні роки не буде покарань. Точніше: якщо пропаде навіть потреба в покаранні. Любов до людей виховується тільки любов’ю».

Його «повчали»: «Ну що то за доброта без кулаків, адже класова боротьба ще не закінчилась. Що то за абстрактний гуманізм?».

— Народився Василь Олександрович на Кіровоградщині в сім’ї селянина. Усі діти — троє братів і сестра — стали вчителями української мови й літератури. Коли тиск на рідну мову став нестерпним, він напише: «Дві рідні мови — це так само безглуздо, якби ми намагалися уявити, що одну дитину народили дві матері. У дитини є одна мати. Рідна. До смерті. До останнього подиху».

...Молодий учитель, політрук роти Сухомлинський був тяжко поранений під Ржевом у перші місяці війни. Після одужання, попрацювавши в Удмуртії, повернувся на батьківщину. У селищі Павлиші, що на Кіровоградщині, очолив середню школу, 22 роки був її директором. Створив оригінальну систему виховання дітей. Тепер світ вивчає цю систему й ефективно впроваджує.

Спершу батько діяв за суворими законами авторитарної педагогіки. Вірив у комуністичні ідеали. На початку 50-х розчарувався. А потім узагалі відмежувався від офіційної педагогіки й пропонував свою систему виховання.

— А що йому найбільше боліло?

— Страждав від того, що не тільки література ідеологізується, а все життя, починаючи від дитячого садка і... Страждав, що в країні дві моралі, і ними пройняте все життя громадян, що розходиться слово і діло.

Батько мав відвагу вчинити замах на усталене в педагогіці радянської школи, і не тільки в педагогіці. Основне ж у його житті: він займався гуманізацією дитини в суворих реаліях соціалізму. Нерідко наперекір офіційній науці. «Яка б не була обстановка в країні, дитину маєш любити. Дошкільнята й діти початкової школи — заручники дорослих, які що хочуть, те й роблять з ними. Насилля вдома, насилля в школі».

Обстоював автономність кожного малюка, кожного підлітка. Дискутував з Антоном Макаренком. Доводив необхідність обмеження сфери впливу колективу на особистість. Скажемо так: існувала «більшовицька» колективність. А тут раптом: «В особистий світ дитини ніхто не має права втручатись. Тим більше колектив. На першому плані не «Ми», а «Я». Можливо, він першим у Союзі заговорив про ненасильницьку педагогіку, якщо хочете, педагогіку, яка має лікувати.

— Основною своєю книжкою Василь Олександрович вважав «Серце віддаю дітям»?

— Так. Це й смисл всього батькового життя. А слова взяв у Януша Корчака — польського лікаря і педагога, який разом із двомастами єврейськими дітьми із Будинку сиріт пішов у 1942 році у печі фашистського крематорію. «Його, Корчака, подвиг дивовижної моральної сили і чистоти, став для мене натхненням», — писав батько. — Я зрозумів: щоб стати справжнім вихователем для дітей, необхідно віддати їм своє серце».

А в кінці недовгого життя Василь Олександрович зізнається: «Скільки житиму, стільки перевірятиму в своїй школі правдивість істини, в яку щиросердно вірю: людину можна виховати лише добром».

— Ольго Василівно, чому свій педагогічний пошук батько починав самотужки?

— Ще в 50-ті він почав розробляти проблеми, про які сьогодні знає все вчительство. На свободу виховання дивився по-своєму — у контексті прав дитини. В системі його цінностей з’явилися нечувані для тодішньої ідеології явища — індивідуалізм, культ свободи, здоровий скептицизм, гуманізм.

Василю Олександровичу довелося обстоювати свої педагогічні погляди в неймовірно жорстких умовах. Про це свідчать і офіційні рецензії на його видатну книгу «Серце віддаю дітям». На жаль, вперше вона з’явилась не в СРСР, а в Німеччині, а вже потім виходила масовими тиражами в багатьох країнах: французькою, англійською, китайською. Тільки не українською. Неодноразово йому повертали рукописи на доопрацювання із вбивчими висновками, як ось цей: «В усіх читанках даються матеріали про Комуністичну партію Радянського Союзу, а в рукопису «Серце віддаю дітям» слово «партія» ніде не згадується, автору слід розказати, що собою являє партія комуністів, партія Леніна і його славних бойових соратників».

Я віддаю вам частину копій рецензій з батькового архіву, нехай читач познайомиться. Книга «Серце віддаю дітям» з досвіду роботи Павлиської школи написана в середині 60-х і була відіслана в державне видавництво «Радянська школа». Воно випускало підручники для дітей України. Видавництво довго, майже півтора року збирало рецензії. Усі відгуки, очевидно, з чийогось примусу були майже однакові й такі ж загальні зауваження. Наводимо в скороченому варіанті. Отже:

А ось редакційний висновок видавництва «Радянська школа» (всього 14 зауважень. Подаємо лише перші три. Інші такі ж недоброзичливі).

1. «Автор однобоко вирішує питання морального і естетичного виховання учнів І-ІV класів. Необхідно звернути особливу увагу на комуністичне виховання. Нам видається, що успішне вирішення цього питання можна здійснити на матеріалі життя і діяльності В. І. Леніна та його славних бойових соратників, революційних свят, на прикладах радянського патріотизму, дружби народів».

2. «Поняття «класова боротьба» автор розглядає в основному в плані абстрактного гуманізму — боротьби добра і зла, необхідно чіткіше роз’яснити дітям, що собою являє сучасний імперіалізм, які його цілі й завдання, які війни він веде. Все це має бути направлене на формування у дітей класової ненависті до імперіалістів, до неофашистів».

3. «Знайомлячи дітей з казками, автор не згадує жодної казки про радянську дійсність, про трудову діяльність нашого народу. На «Солом’яному бичку», на «Хатині дяді Тома» та інших, згаданих автором, важко виховати почуття радянського патріотизму».