Майстер епізоду і його Маргарита

Журналісти до Айше Рафетівни нема-нема та й заглядають. В інтерв’ю вона не відмовляє нікому: «Щоб пам’ятали про Гриню». Мене зустріла словами: «Ви з газети? Микола дуже любив читати газети. Передплачував їх у неймовірній кількості. Коли ми поверталися зі зйомок, його за газетами не було видно».

— І що читав?

— Та все підряд. Навіть про спорт, адже в молодості він займався баскетболом, волейболом. З віком захопився більярдом. Але найбільше любив відпочинок з вудкою. Рибу, щоправда, «ловив» переважно вдома: розмотував волосінь, накручував її на котушки, приміряв гачки... Коля часто знімався за кордоном, і коли доходила справа до подарунків, у нас була домовленість: з однієї поїздки він привозить усе для себе, з іншої — для мене. Отож для себе — це: спінінги, волосінь, блешня і подарунок мені.

— А правда, що справжнє прізвище Миколи Григоровича Окуньков?

— Це прізвище його діда по батьку. Батько грав у Чернівецькому драмтеатрі (амплуа герой-коханець) і взяв сценічний псевдонім Гринько. Потім змінив прізвище і в паспорті. Він, до речі, не вірив, що з Миколи вийде актор.

— І коли зрозумів помилку?

— Він помер до того, як Гриню почали знімати. Батьки Миколи були розлучені, тому він не часто бачився з батьком. А от мама, Ліля Казимирівна Броневська, сином дуже пишалася. Вона теж була акторкою, грала в Запорізькому театрі ім. Щорса (нині ім. Магара. — «Голос України»). Пригадую, зупиняє таксі: «Я їду зустрічати Гринька!» Я їй: «Мамо, та водій не знає, хто такий Гринько». — «Його тут усі знають». І це була правда. Микола мені розповідав, як пізно вночі на нього напали грабіжники. І раптом один його впізнав: «Хлопці, це ж наш Микола». І відпустили з миром. Потім в один із приїздів у Запоріжжя ми їх зустріли. Микола нас навіть познайомив.

...До речі, зростом Гриня пішов у маму. Вона була дуже інтелігентною людиною, з польського шляхетського роду...

— Так ось звідки аристократизм Гринька...

— Коли ми з ним познайомилися, це був хлопець-друзяка. Аристократизм прийшов опісля. А от якась особлива грація в рухах була завжди. Адже він чудово танцював. Я тільки на старості літ запитала, де він навчався хореографії. З’ясувалося, ніде. Пам’ятаю, як уперше знайомила Гриню зі своїми другими батьками. Якийсь час батько придивлявся до Гринька, а потім раптом каже: «Одягніть фрак, Миколо. Він вам пасуватиме, а я згадаю минуле»... Батько жив довго. І наприкінці свого життя вже говорив інакше: «Носіть фрак, Колю...»

— Айше Рафетівно, а що означає другі батьки?

— Це складно пояснити, але в мене — дві мами і два тата. Мій батько був турецьким підданим. Він утік з Туреччини, спочатку оселився в Баку, а потім переїхав до Києва. Казав, що жити треба тільки в Баку або в Києві. Тут познайомився з мамою. Вона була українка. Народилося троє дітей: два хлопчики і дівчинка — я. Жили ми на вулиці Горького, 45, на другому поверсі. А на першому мешкало бездітне подружжя Микола Францович і Ганна Францівна Пашкевичі. Він співав, вона теж співала, грала на роялі, знала багато мов. І нянечка зі мною на руках бігала між двома поверхами, допомагаючи двом родинам. Так вийшло, що в три роки мене посадили за піаніно. Коли почалася війна, постало питання, з ким я буду евакуюватися з міста. І я вирішила, що піду з другими батьками. Після війни ми повернулися, але я так і залишилася в них жити. І настав час, коли я назвала їх своїми мамою і татом. Я думаю, мої перші батьки віддали мене на виховання цій родині, бо хотіли, щоб з мене вийшло щось інтелігентне.

— Як ви зустрілися?

— Я ще навчалася в консерваторії, коли мене покликав у свій симфоджазовий оркестр Євген Зубцов. Гриня туди прийшов із Запорізького театру імені Щорса. Його запросили на роль конферансьє: фейлетони, ігрові сценки, інтермедії. Пара Гринько—Антоненко тоді була не менш знаменита, ніж пара Тарапунька—Штепсель. Коли вони показували «Лебедине озеро», де Коля був Одилією, а Антоненко — Принцом, глядачі аплодували не руками, а сидіннями стільців.

— Одне слово, це була любов з першого погляду?

— Навпаки. Ми знайомилися з Колею довго, пізнавали одне одного в розмовах. І навіть коли про нас уже Бог зна що базікали, ми все ще розмовляли, розмовляли... В ті роки ми об’їздили з оркестром весь Союз. Мене не відпускали в поїздки майбутні держіспити. Але я вже не уявляла собі життя в розлуці з Колею і, нікого не слухаючи, просто кинула консерваторію...

— Я знаю, що потім ви залишили заради нього і роботу?

— Коли Коля почав активно зніматися, і розлуки тривали місяцями, я подумала: «Господи, життя таке коротке, а ми дедалі менше бачимось!» Я тоді працювала в оркестрі радіо і телебачення, і багато хто мене не розумів. Запитували: ти хочеш стати його тінню? Але мій професор Віктор Маркович Гольдфельд зі мною погодився: «Ти правильно робиш, дівчинко. Кохай! Він гідний твоїх учинків».

— Алова і Наумова називають хрещеними батьками Гринька в кінематографі: епізод у фільмі «Павло Корчагін» і невелика роль у картині «Мир тому, хто входить» принесли Миколі Григоровичу першу славу...

— До речі, хрещеною мамою Колі була Оксана Петрусенко, вона дружила з Лілею Казимирівною... Щодо Алова і Наумова, то Гриня справді дуже любив епізод у «Павці». І «Мир тому, хто входить» був його улюбленим фільмом. З нього все почалося. Алов і Наумов тоді теж були режисерами-початківцями. Познайомився він з ними на кіностудії ім. Довженка. Вони відразу нарекли його українським Гаррі Купером і пообіцяли: «У будь-якій нашій картині, де за сюжетом потрібен буде американець, гратимеш його ти». «Мир тому, хто входить» одержав у Венеції «Золотого лева». Але були й інші «призи». Наприклад, американці не могли повірити, що американського шофера грає не американець. Навіть проспорили Алову і Наумову ящик коньяку.

Тарковський

— Айше Рафетівно, на фотографії Микола Григорович з люлькою. Він курив?

— Багато, і цигарки, і люльку. Але враз кинув (відкрилася виразка). Я теж намагалася. Це справжній анекдот. Ми тоді ще в джазі працювали, і я домовилася з Гринею, що після виступу викурю сигаретку. Що я тоді грала, не знаю. Сльози капали. Грали тільки руки. А потім я бігла за куліси і кричала: «Сигарету!» І Гриня сказав: «Якщо тобі так складно, не треба, не кидай!»

— Микола Григорович був готовий до компромісів?

— Ні, він був дуже впертий.

— Як же йому вдавалося порозумітися з Андрієм Тарковським? Адже той не терпів упертості в акторах?

— Це правда. Я навіть думаю, що Гриня був єдиним актором, якому Андрій дозволяв висловлювати своє бачення ролі. Не те, що погоджувався з ним, а хоча б слухав. Кажуть, це тому, що Микола дуже схожий на батька Андрія. Не зовнішністю, а характером. Андрійко вважав Гриню своїм талісманом, а мене називав ангелом-охоронцем. І знімав Миколу в усіх своїх картинах.

— Як вони познайомилися?

— На риболовлі. Після чергових гастролей Коля вирішив поїхати з другом на риболовлю в Канів. І от напередодні від’їзду, пізно ввечері дзвінок у двері. На порозі — Георгій Натансон, якому Андрій Тарковський наказав без Гринька не повертатися. На проби «Іванового дитинства» Коля їхати не хотів. Адже зібрався відпочити, порибалити. Зв’язалися з Тарковським. Той: «Куди їдете? У Канів? Гаразд, зніматимемо в Каневі». — «Та я з другом». — «Бери друга». Отак у Каневі вони й познайомилися.

Пригадую, виїхав, через тиждень одержую телеграму: «Роби з собою, що хочеш, одягай, що хочеш, приїжджай красивою». Нічого не розумію. Зібралася, сіла на «ракету» і вирушила до Канева. Ніч, темно, а Гриньки немає. І раптом підходить якийсь полковник і підхоплює мої валізи. Це він зі зйомок прийшов. Запитую, що за телеграма? З’ясовується, вони посперечалися, чия дружина найкрасивіша. Тому викликали дружин, дали нам відпочити, засмагнути...

— І хто ж переміг?

— Не скажу! Гринька до зйомок «Іванового дитинства» поставився несерйозно. Тільки лунало «стоп», одразу біг на річку перевіряти «закидачки». А потім на прем’єрі «Іванового дитинства» весь час повторював: «От дурень, такий початок прогледів».

— Микола Григорович вірив у Бога?

— Так. Хоча в церкву не ходив. Маю сказати, що він дуже любив фотографувати (я в його слайдах досі не можу розібратися) і знімати на камеру. То найкраще в нього виходили церкви і паради... Але це до слова. Щодо вашого запитання, то Коля завжди возив із собою іконку Миколи Чудотворця. Сам її і купив. Скільки пам’ятаю, ми завжди хрестили один одного на ніч перед сном. А взагалі Бог його любив. Адже Гриня пройшов усю війну, літав, був стрільцем-радистом і жодного поранення.

— Микола Григорович часто згадував про війну?

— Ми з ним ніколи не розмовляли на воєнні теми. Якщо він і згадував війну, то під час зустрічей з товаришами по службі і глядачами. А глядачі часто запитували: «Як ви вміщалися в кабіні бомбардувальника?» Гриня завжди відбувався жартом: «Літати з Гриньком геть безпечно. Якщо не випустять шасі, завжди є на що обпертися».

— Він завжди хотів бути і вважав себе комедійним актором і щиро дивувався, коли в нього виходило щось трагедійне. Коли він працював над образом, то починав не зі сценарію (сценарії, до речі, першою читала я). Він говорив: «Мені треба знайти очі». Збоку здавалося, що він просто стоїть біля дзеркала і опоряджається. Коли «очі було знайдено», він уже розумів, як грати. Пригадую, коли Сергій Юткевич запропонував йому в «Сюжеті для невеликого оповідання» зіграти Чехова, Гриня дуже переживав: «Шишо, як його грати, адже він геній?» А я йому: «Грай себе і додай трішки-трішки мене». Він розреготався, але більше не запитував.

— У цьому фільмі його партнеркою була Марина Владі. Не ревнували?

— Гриня подобався жінкам, але я не ревнива людина. Хоча тоді я його запитала: «А любовну сцену з поцілунком ти як збираєшся вибудувати?» — «А ніяк. На зйомки ти не підеш, щоб не бентежити Марину. А репетирувати буду з тобою». А з Мариночкою ми подружилися. Не забула вона мене й у горі... Роль Чехова Гринечку змінила. Напевно, після неї він перетворився із хлопця-друзяки на більш солідну, тиху людину. Навіть хотів переїхати жити в Ялту. Він сам зізнавався, що після роботи над цим фільмом він ще років зо два не міг бачити очима Гринька.

— Але все-таки, хоч Микола Григорович знявся у 180 фільмах, на вулицях його напевне впізнавали як Тата Карло.

— Впізнавали й раніше. В Пітері з Колею просто не можна було ходити. Коли ми йшли по Невському, я переходила на інший бік вулиці. Тоді мені здавалося: він навіть сердиться, що йому не дають проходу. А потім зрозуміла: він просто соромився.

— Микола Григорович любив дитяче кіно?

— Спочатку ставився до нього несерйозно. А тоді: «Знаєш, з дітьми так цікаво грати. Їх не обдуриш». І пішли дитячі фільми. За роль Тата Карло він навіть боровся. Я добре пам’ятаю, як знімали «Буратінку». Такі симпатичні були дітки. Вони завжди завмирали, коли бачили Колю. А він з дітьми розмовляти не вмів. Точніше, він розмовляв з ними, як з дорослими. Коли вийшов фільм, діти Колі проходу не давали. Йде він двором, а хлоп’ята вчепляться позаду рученятами за ремінь, і так він тягне за собою всю ораву. Він ще мав грати вовка у фільмі про Червону Шапочку. Але щось там не вийшло.

Не справджені мрії

— Мені доводилося чути, що в Колі були творчі простої. Які простої? 180 ролей! Інша річ, що запрошення йшли від усіх кіностудій країни, а рідна кіностудія ім. Довженка нічого вартого уваги не пропонувала. А Коля мріяв ставити українську класику. Ще з тих часів, коли він працював у Запорізькому театрі, яким тоді керував Володимир Магар (на той час чоловік його рідної тітки) Гриня хотів зіграти Миколу Задорожного з «Украденого щастя» за Франком. Він думав, може, щось вийде, якщо він сам зробить фільм. Можливо, сценарій і не був геніальний, але він точно був не поганий. На кіностудії до сценарію начебто поставилися позитивно, але не сказали ні так, ні ні. І так тривало шість років. Зрештою Коля зрозумів: «Усе. Потяг пішов. Микола теж залишається в мені. Шкода. Я б це добре зробив». До слова, Іван Миколайчук теж хотів поставити «Украдене щастя». Але коли він довідався, що Гриня вже написав сценарій, то відмовився від цієї ідеї. Коля розповідав, що він зустрів Івана і той йому сказав: «Знімай. Я не буду. Я по трупах не йду». Але я думаю, що Іванові теж не дозволили б поставити «Украдене щастя».

— Ще одна мрія, що не збулася, — Дон Кіхот...

— Коли його запросили на проби в Тбілісі, Коля розумів, що, найпевніше, роль він не отримає. Але все-таки сказав: «Поїхали, Айше! Я хочу зіграти його хоча б у пробі!» Гадаю, ці проби йому організували друзі, які знали про мрію Грині зіграти Дон Кіхота. Проба тривала три дні. Я страшенно переживала: адже якщо його затвердять, Колі доведеться зніматися в пустелі, скакати на коні... Він уже був серйозно хворий. Але це була його мрія. З першого дня павільйон був заповнений людьми. Це було більше схоже не на проби, а на спектакль. Коли Коля виходив із гримерки, його зустрічали оваціями. І на якийсь час він повірив... А потім були місяці чекань. І Коля все зрозумів: «Резо (Резо Чхеїдзе. — Авт.) мене просто пожалів — не в моєму віці, не з моїми болячками скакати на коні дев’ять серій». Але остаточно він заспокоївся тільки тоді, коли побачив картину. Потім він попросив Чхеїдзе надіслати проби. Чхеїдзе пообіцяв, але проб ми так і не дочекалися.

От ви запитували, чи був він упертим? Був! Але він умів і поступатися. І, граючи, ніколи не «тяг на себе ковдру». Його останній фільм — «Пропоную вам руку і серце». Він дуже хотів у ньому зіграти. І одна з багатьох причин — у попередній стрічці герой Колі помирав. Треба було терміново «оживати».

— Це прикмета така?

— Так. Актори взагалі не люблять грати смерть. За сценарієм фільму, помирати мала героїня Світлани Немоляєвої. А їй теж дуже не хотілося вмирати. Гриня це розумів і якось сказав мені: «Шишо, я поступаюся. Я не буду боротися». І уявляєте, сценарій переробили, і вийшло, що помер герой Грині. Через рік після виходу картини Коля помер такою само смертю. І от я його не бачу вже дев’ятнадцять років.

Фото із сімейного архіву.