22 вересня в Україні всьоме відзначатимуть День партизанської слави

Вереснем грізного і тяжкого 1941 року датується зародження і розгортання на окупованій фашистами Україні організованої підпільно-партизанської боротьби. Партизани відстоювали найдорожче — рідну землю, свої оселі, своє майбутнє. То була нерівна, жорстока і безкомпромісна боротьба народних месників з ордами фашистів і їх найманців.Уже під кінець 1941 року в окупованій Україні діяло 883 партизанські загони і з’єднання — близько 80 тисяч партизанів.

Від окремих стихійних актів опору і помсти партизани швидко перейшли до широкомасштабних дій, що узгоджувалися з командуванням Червоної Армії. Уже на початку 1943 року в Україні активно діяло вісім великих партизанських з’єднань, 900 загонів, більш як тисяча диверсійно-розвідувальних груп, які відтягували на себе, окрім поліції і жандармерії, понад 120 тисяч регулярних військ Вермахту, що знімалися з фронту.

Після Сталінградської битви, під час широкого наступу Червоної Армії, партизани України завдали відчутних ударів по головних комунікаціях противника, не давали змоги гітлерівцям регулярно поповнювати фронт живою силою й озброєнням.

Це була відчутна допомога Червоній Армії.

А найдошкульніших ударів партизани завдали по комунікаціях ворога під час Курсько-Орловської битви — не дійшли до фронту 1023 військові ешелони, їх зупинили партизанські міни.

З осені 1943 року бойова діяльність українських партизанів почала більш ніж будь-коли пов’язуватись з операціями Червоної Армії, яка наступала по всьому фронту і вийшла до Дніпра.

Партизани заздалегідь провели докладну розвідку оборонних укріплень ворога на Дніпрі та його підступах, знищували тут ворожі гарнізони і поліцейські стани, навели 25 переправ на Дніпрі, Десні та Прип’яті, чим надали відчутну допомогу Червоній Армії, яка 6 листопада 1943 року визволила від фашистів Київ.

У боях за визволення Києва брало участь понад 20000 партизанів.

У 1943—1944 роках почалися легендарні бойові рейди партизанських з’єднань. Вони пройшли з боями по тилах ворога більш як 60000 кілометрів, знищуючи на своєму шляху ворожі гарнізони, визволили від фашистської окупації сотні сіл і міст України, поповнили свої лави тисячами нових бійців.

На завершальному етапі визволення України перед партизанами постало завдання здійснити низку важливих рейдів по Західних областях України. Тут упродовж 1944 року радянські партизанські з’єднання розгромили 50 гарнізонів і штабів противника, підбили 638 танків і бронемашин, пустили під укіс 1015 ешелонів, визволили разом з Червоною Армією всю територію західних областей України.

Підбиваючи підсумки підпільно-партизанської боротьби у роки Великої Вітчизняної війни, слід наголосити, що під керівництвом Нелегального ЦК КП(б)У і УШПР збройну, політичну і економічну боротьбу з ворогом в Україні вели 3992 підпільні комітети, організації і групи, 558 комсомольсько-молодіжних організацій (понад 105000 підпільників), 46 партизанських з’єднань, 1993 загони і розвідувально-диверсійні групи (518000 партизанів). В інших формах боротьби з німецькими загарбниками брали участь майже 1 мільйон 400 тисяч громадян України.

Народні месники України знищили 465 тисяч ворожих солдатів і офіцерів, 5019 військових ешелонів, підірвали 1566 танків і бронемашин, 13535 автомобілів, вивели з ладу 820 гармат і мінометів, збили і знищили на землі 211 літаків, потопили 105 пароплавів, барж та катерів, підірвали 607 залізничних та 1589 шосейних мостів, близько 2,6 тисячі промислово-виробничих об’єктів, розгромили 411 ворожих гарнізонів та поліцейських станів, 56 військових штабів.

Важливе значення мала розвідувальна діяльність партизанів і підпільників. УШПР отримав від них понад 3625 важливих розвідувальних повідомлень. Всі ці відомості були надіслані Ставці ВГК, Генштабові Червоної Армії.

Розмах, масовість та ефективність війни в тилу противника належать до тих безпрецедентних, вражаючих особливостей, якими Велика Вітчизняна війна навіки вкарбувалася у пам’яті людства.

«Історія воєн не знає жодного прикладу, коли партизанський рух відіграв би таку роль, яку він відіграв в останній світовій війні. За своїми розмірами він являє собою щось цілком нове у воєнному мистецтві». Це слова одного з гітлерівських генералів, які на собі відчули могутність партизанських ударів.

Не можна не сказати і ще про один важливий наслідок розгортання масового партизанського руху: це зміцнювало у людей віру в Перемогу, не давало зламатися в умовах жорстокого терору.

Минула війна ввела в ужиток поняття «партизанський край». Окупаційному режимові були непідвладні великі території — 11 районів Сумщини і Чернігівщини, чимала частина Полісся. Лише в Житомирській та Рівненській областях у контрольованих партизанами зонах проживало майже півмільйона людей. У партизанських зонах і краях діяла радянська влада.

Немеркнучою славою вкрили себе видатні організатори і керівники партизанського руху в Україні: Секретар Нелегального ЦК КП(б)У Дем’ян Коротченко, Начальник Українського штабу партизанського руху Тимофій Строкач, легендарні полководці і комісари — Сидір Ковпак, Олексій Федоров, Олександр Сабуров, Микола Попудренко, Петро Вершигора, Семен Руднєв, Антон Одуха, Василь Яремчук, Михайло Шукаєв, Василь Бегма, Іван Бовкун, Іван Хитриченко, Юрій Збанацький, Іван Діброва, В’ячеслав Квітінський, Костянтин Попов, Андрій Грабчак, Яків Сиворонов, Дмитро Медведєв, Антон Бринський та багато інших.

Чимало героїв забрала боротьба з окупантами. В гестапівських катівнях загинули секретарі підпільних обкомів партії Іван Бакунін, Олекса Борканюк, Олексій Бородій, Іван Сергієнко, Микола Сташков, Григорій Шелушков, Яків Батюк, краснодонські молодогвардійці, тисячі інших організаторів і керівників партійного і комсомольсько-молодіжного підпілля.

Із 103 тисяч підпільників України загинули близько 80 тисяч. Не повернулись до своїх сімей більш як 100 тисяч партизанів.

Розстріляні, повішені, спалені і закопані живими сотні тисяч громадян, які надавали допомогу партизанам. 250 населених пунктів України спалено фашистами дотла разом з жителями за їх участь у партизанському русі.

Надто дорогою ціною дісталась нам Перемога. І не дай Бог, щоб це коли-небудь повторилося.

Василь КОНЬКОВ, голова комісії, кандидат історичних наук, доктор філософії.