Чи потрібен Україні Господарський кодекс?

Настрої скасувати його знайшли підтримку і на урядовому рівні. Одним із завдань програми уряду «Український прорив для людей, а не політиків» визначено продовження процесу кодифікації цивільно-правового законодавства шляхом інкорпорації Господарського кодексу України в Цивільний кодекс. Міністерство юстиції підготувало проект закону «Про основні засади господарської діяльності», який має замінити собою ГК (інакше доцільність такої роботи — незрозуміла). Водночас у юридичній періодиці посилюється критика положень ГК, вказується на архаїчність його норм та неузгодженість з цивільно-правовою доктриною — як аргументи на користь скасування ГК і подолання у такий спосіб проблеми дуалізму права.

Дійсно, недосконалість окремих положень чинного Господарського кодексу заперечувати неможливо. Цілком слушно критикується неузгодженість ЦК та ГК, і у цьому контексті найбільша, на мій погляд, проблема полягає у відсутності чіткого розмежування предмета регулювання вказаними кодексами. І це вже спільна провина «господарників» та «цивілістів», які в роботі над проектами кодексів не змогли поступитися власними позиціями і порозумітися задля загальнодержавних інтересів.

Але чи правильно через це взагалі відмовлятися від окремого кодифікованого акта господарського законодавства? Чи можна говорити про господарські відносини як про цивільно-правові і що випливає з такого твердження? Спроба розібратись у цих питаннях поставлена за мету даної статті.

На перший погляд, може здаватись, що назва нормативного акта, що регулює господарські правовідносини, не має особливого значення. Головне, щоб ці норми відповідали реальним потребам життя. Але тоді й полеміка точилася б лише щодо вдосконалення ГК, а не його інкорпорації в ЦК. Глибший аналіз проблеми показує, що теоретичні питання галузевого поділу права і, відповідно, законодавства мають потужний практичний вияв.

Предмет і метод — різні

Загальновідомо, що потреба у санкціонованих державою загальнообов’язкових правилах викликана необхідністю врегулювання відносин між людьми, а зміст цих правил визначається предметом регулювання (суспільними відносинами) і потребами людей або утвореного ними суспільства. Тому підходи до правового регулювання суспільних відносин повинні визначатися залежно від характеру суспільних відносин та потреб окремих індивідів та суспільства загалом. Що ж являють собою господарські відносини і яким потребам має відповідати правове регулювання господарських відносин?

Господарськими є відносини у сфері товарного виробництва (в тому числі виконання робіт і надання послуг) та торгівлі. Їх коло надзвичайно широке і включає створення і легітимацію суб’єктів господарювання, їх припинення, залучення засобів виробництва до виробничої діяльності, організації виробництва, здійснення господарських операцій і т. д.

Відносини у сфері господарювання мають майновий характер, оскільки виникають у зв’язку із залученням засобів виробництва у виробничу (в широкому розумінні) діяльність та щодо результатів такої діяльності (продукція, доходи та прибуток, одержані від її реалізації тощо). Господарські відносини пов’язані з реалізацією права власності та інших майнових прав. Це дає підстави для тверджень про цивілістичну природу господарських відносин. Але визнання господарських відносин предметом цивільного права з усіма правовими наслідками поширення на них норми ч. 2 ст. 4 ЦК видається хибним. Адже об’єктом майнових відносин у господарській діяльності є майно, задіяне у виробничій діяльності, — засоби виробництва, сировина, продукція (товар), товарні знаки та інші об’єкти інтелектуальної власності і нематеріальні активи. Особливістю господарської діяльності, яка відрізняє господарські відносини від цивільних, є нерозривне поєднання в ній майнового елементу з організаційним. Господарська діяльність є діяльність організаційно-майнового характеру.

Господарська діяльність становить основу (фундамент) економіки будь-якого типу. Тому, регулюючи господарську діяльність, законодавець визначає і правову форму економічних відносин і економіки. Станом економічної системи визначається добробут суспільства будь-якої держави. Економіка задовольняє потреби суспільства у сфері споживання (виробництво товарів, робіт, послуг для задоволення біологічних та соціальних потреб людини), соціальній сфері (створення робочих місць, відрахування на виплати соціальних гарантій, в т. ч. утримання системи пенсійного забезпечення), щодо утримання державного апарату та втілення державних програм розвитку в інтересах усього суспільства, освітніх та культурних потреб суспільства, інновації (втілення в життя нових, досконаліших та продуктивніших технологій) тощо.

Господарській діяльності притаманні і такі ознаки, які містять у собі потенційні загрози і для самих суб’єктів господарських відносин, і для всього суспільства.

По-перше, у переважній більшості випадків метою діяльності господарюючих суб’єктів є товарне виробництво: продукція (роботи, послуги), що виробляються не для власного споживання, а з метою їх наступної реалізації. Звідси постає необхідність контролю їх якості, протидії обману покупців, недобросовісній конкуренції, що зачіпають не лише інтереси окремих споживачів та господарюючих суб’єктів, а й мають негативний суспільно-економічний вплив.

По-друге, до виробничої діяльності часто залучаються кошти та інші цінності, які не належать власникам підприємств. Відповідно, виникає потреба протидії шахрайству з фінансовими ресурсами, обману вкладників та ін.

По-третє (і цей виклик потенційно є найнебезпечнішим з усіх), — виробнича діяльність людей створює найбільший і постійно зростаючий техногенний тиск на природу, виснажуючи природні ресурси та забруднюючи довкілля відходами виробництва. Сьогодні екологічні проблеми вже виходять на перший план. Яскравим прикладом нерегульованості виробничої діяльності може бути вирубування лісів та видобуток гравію з річок українських Карпат, що спричинило стихійні катаклізми та лиха.

Усе це має бути враховано в побудові системи правового регулювання господарських відносин і наповнює метод правового регулювання, цитуючи вислів Г. Шершеневича «мерами полицейського характера».

Лібералізм ЦК зумовлений необхідністю забезпечення майнового аспекту свобод громадянина. Чи доцільно поширювати такий підхід у сферу економічних відносин? З огляду на притаманний економічній системі і економічним відносинам вплив на інтереси суспільства та необхідність встановлення балансу приватних інтересів господарюючих суб’єктів та інтересів усього соціуму відповідь є очевидно негативна. Тому інкорпорація ГК до ЦК не знімає проблеми дуалізму права, а лише «переносить» її всередину цивільного права. В рамках ЦК буде (якщо буде!) передбачено особливості регулювання господарських відносин, виходячи з усього вищевказаного про ці відносини. Власне, в межах цивільного права утвориться правовий інститут, що матиме свій власний метод правового регулювання, відмінний від методу цивільного права. Питання до фахівців теорії права: чим такий інститут відрізнятиметься від галузі права?

Щоправда, можливий і інший варіант (який, на жаль, має вигляд реалістичний і видається основною причиною критики ГК, як до так і після його прийняття), за якого регулювання господарських відносин відбуватиметься на засадах, передбачених ЦК.

Яскравим хрестоматійним прикладом є США 1930-х років, коли нерегульованість державою ринкових процесів призвела до Великої депресії. Практика показала, що схильність людей ставити свої власні інтереси над загальносуспільними в умовах безконтрольності і безкарності спричиняє такі обсяги шахрайства та інших недобросовісних дій, які здатні скласти загрозу економічній безпеці держави.

Категорично не можна погодитись з розривом господарських відносин на приватноправові — як предмет цивільного права — та публічно-правові — як предмет адміністративного та кримінального права. Адже господарські відносини і приватноправові, і публічно-правові об’єднані одним об’єктом — економікою. І це вимагає об’єднання їх в єдину групу, в єдиний предмет правового регулювання. Розділяючи приватноправові та публічно-правові господарські відносини між різними галузями права, ми втрачаємо цілісність впливу на об’єкт регулювання — економіку.

Кожна частина — бездоганна, разом вони — ні до чого

Сумним прикладом цього є неефективність сучасного розмежування компетенції між господарськими та адміністративними судами. Попри труднощі та неоднакову судову практику розмежування адміністративної та господарської юрисдикції, що вже само по собі істотно ускладнює правовий захист господарюючих суб’єктів, в Україні впроваджено нераціональний, невідповідний специфіці правовідносин підхід до розподілу спорів між спеціалізованими судами: ряд, по суті, економічних спорів (для вирішення яких необхідні оперативність та розуміння суті економічних показників та категорій) розглядаються за процедурою, розробленою для спорів у сфері управління. Чи не станеться такого з усією системою норм, що регулюють господарські відносини? Адже ні цивільне право, ні адміністративне чи кримінальне право не мають на меті регулювання економіки як такої. За відсутності цілісного бачення об’єкта правового регулювання система норм у сфері регулювання господарських відносин може набути вигляду костюма з відомого виступу А. Райкіна: кожна з його частин — бездоганна, а разом вони — ні до чого.

Виходячи з усього сказаного, думаю, що шлях до реального вдосконалення правового регулювання господарських правовідносин полягає у вдосконаленні ГК, його розширенні, інкорпорації до нього положень законів, що регулюють відносини у сфері господарювання. Необхідність проведення такої роботи відчувається вже давно і дедалі сильніше. За надуманими теоретичними суперечками ми втрачаємо дорогоцінний час, протягом якого інтелектуальний потенціал правової науки і практики міг би бути спрямований на розв’язання реальних практичних потреб. За чварами не помічається різниця між майновими відносинами громадян та фінансово-господарською і виробничою діяльністю. А якщо помічається, але робиться те, що робиться, то інакше як умисними антидержавними діями це розцінити не можна. На це вказує і те, що фахівці господарських судів до розробки проектів відповідних програм та законів не залучаються, бо набагато простіше тикати пальцем у бік судової системи і звинувачувати її в корупції.

Можливо, причиною такого сумного стану справ є те, що в Україні — де два українці — то три гетьмани? Але сподіваюсь, що серед шановного гетьманства є й розумні люди, і до них звертаюся.

Наостанок зазначу, що поза всіма політичними інтересами та політичними процесами необхідно пам’ятати, що кар’єра українських політиків і посадовців пов’язана з Україною і доля саме цієї країни визначатиме соціальний статус представників української політики і влади і у себе в країні, і за кордоном.

Сергій ДЕМЧЕНКО, голова Вищого господарського суду України, кандидат юридичних наук, заслужений юрист України.