Безконсенсусна демократія чи недемократичний консенсус?

Так політичні сили реалізовували свою природну мету — самозбереження при владі. Щоправда, в неприродний спосіб, але кого це хвилює, коли все прикривалося гаслом зменшення фальсифікацій та наближення до європейських стандартів. Мета виправдовує засоби! Не дивно, що з часом перегини «макіавеллізації» перестали відповідати елементарним цінностям демократії. Вперше — на виборах голів міст та сіл була застосована така система, коли головою обирають не того, кого підтримує більшість, а того, хто переміг у першому турі, причому незалежно від того, скільки людей його підтримали — 51% чи 15%. Тобто, з використанням «підставних» кандидатів перемога для «потрібних людей» — не така вже проблема.

Але це — мажоритарна система, в якій діє правило «переможець отримує все». На виборах до парламенту поки що застосовується пропорційна система виборів, яка покликана враховувати інтереси більшої частини виборців. І, як і будь-якій іншій, їй також притаманні недоліки, тим більше посилені відсутністю демократичних традицій (відчуження депутатів від округу, нестабільність урядової коаліції). Однак замість того, щоб їх вирішувати, законодавство ще більше ускладнює ситуацію. Зокрема, закріпили імперативний мандат, і депутат — це багнет лідера партії чи блоку, провідник інтересів центрального осередку. А якщо накази партійного керівництва суперечитимуть інтересам територіальної громади, яку він представляє, то чим керуватиметься обранець? Тобто імперативний мандат разом з пропорційною системою сформував нову реальність: відбулося перетворення народного депутата на депутата партійного.

Хіба зробили висновки? На початку літа, традиційно, спливли нові проекти змін до Конституції, де, так само традиційно, пропонується змінити систему виборів. Авторство цих проектів приписують двом найчисленнішим парламентським силам, і, якщо вони зійдуться між собою як 2 вересня, великого труда змінити Основний Закон не складатиме. І певна логіка в цьому є: якщо щосезону змінюємо систему виборів, то чому б не завести традицію щорічно змінювати Конституцію? Якщо постійно змінюються інтереси, то чому б під них не змінювати юридичні підвалини? А якщо в когось виникатиме сумнів щодо легітимації цих реформ — зробити святковими всі дні, коли вносилися зміни до Конституції.

Домовляйтеся

Здавалось б, у чому проблема, конституційна більшість є — домовляйтесь. Але, як виявилось, саме в «домовляйтесь» лежить основна проблема української влади. Як побороти «два українці — три гетьмани»? Звичайно, шляхом зміни виборчої системи! І найкращий варіант — зробити її такою, щоб ніхто не плутався під ногами і не ліз де не треба зі своїми думками й блокуванням. Але як? Підняти бар’єр? Можна, але проблема не так у тому, що це пахне антидемократією, як у постійній загрозі того, що його зможе подолати ще хтось. І з ним доведеться домовлятись! Тому, якщо передбачити думку народу складно, то треба її спрямувати в правильне русло, так би мовити, придумати власне колесо. І, судячи з усього, «кудесники» в наших політичних силах не перевелись і, в рамках пропорційної системи виборів, створили таку собі «лялечку».

Так, проект біло-блакитних пропонував, щоб партія, яка отримала найбільше голосів, але недостатньо для більшості, автоматично отримувала 226 мандатів в парламенті. На практиці це означає ось що: на виборах партія А отримала 28%, Б — 26%, В — 20%, С — 15% голосів, решта не подолали бар’єру. В парламенті партія А отримує 226 мандатів, партія Б — 95, В —74, С — 55. Ось так, 2% різниці в голосах конвертуються у 131 мандат. А щоб ні в кого не виникало сумнівів в переможці — заборонити блоки. Можна лише здогадуватись, яка сьогоднішня політична сила підпадатиме під визначення «партія А», яка самостійно формуватиме урядову коаліцію.

Системи «другий у більшості зайвий» не цурається і БЮТ. Правда, на відміну від ПР, біло-сердечні намагаються надати своєму проекту демократичної аури, створити видимість «пропорційності» конвертації голосів у мандати. Щоправда, пропорційна система від БЮТ пропонує вибори проводити в два тури: і тільки дві партії, які набрали найбільше голосів за результатами другого туру, ділять мандати в парламенті. Тобто, «третього не дано» взагалі — навіть в опозиції. Але, найголовніше, ця система виборів дасть БЮТ більше шансів стати біля керма держави, ніж пропонована біло-голубими. А загалом ефект той само, що й від заборони всіх політичних сил, крім БЮТ і ПР.

Апофеоз демократії

Провідні юристи (!) цих сил 15 вересня 2008 видали на-гора законопроект № 3150, який, за ідеєю, став консенсусом у довготривалій дискусії. Відповідно до нього, переможець другого туру (за пропорційної системи) автоматично «забиває» 226 крісел в парламенті. Решту ділять між собою партія, котра посіла друге місце у другому турі виборів, і партії, які подолали бар’єр, причому — відповідно до результатів першого туру. Тобто, по суті, другий тур — вибори не просто коаліції, а виконавчої влади. Просто апофеоз демократії!

Таким чином, друга партія опиняється в такій само опозиції, як і решта. Умовно кажучи, запроваджується однопартійна система, яка дозволяє мати при собі подрібнену опозицію.

Які реальні наслідки такої системи? По-перше, безкомпромісне і фактично безапеляційне управління державою силою, котра перемогла у другому турі. Адже опозиція, хоч би яка вона була, завжди лишатиметься в безсилій меншості. Можна не сумніватися, що наступним логічним кроком стане посилення імперативного мандату. Щоб, не дай Боже, ніхто з коаліції не зміг переметнутися на бік опозиції. По-друге, політичні сили, які перебуватимуть в опозиції, навіть не будуть зацікавлені ходити на засідання парламенту — немає сенсу, адже на реальну ситуацію вони не матимуть впливу.

І головне, пропонована система виборів не гарантує того, що при владі знаходитиметься сила, яку підтримала більшість українських громадян. Бо не факт, що в другому турі вона отримає 50% плюс 1 голос —законопроект передбачає просто перемогу над конкурентом. Тобто, по суті, після виборів утвориться така собі диктатура меншості з урахуванням прав більшості — система, протилежна визначенню демократії в традиційному її розумінні.

Але хто сказав, що ми повинні дотримуватися класичних норм демократії? Світ уже знає досвід «керованої демократії», то чому б нам не піти своїм шляхом? Правда, як показує досвід, ду-та тріумвірати швиденько розпадались. Але, кого це хвилює — після наступних виборів визначатиме, що демократично, а що ні, лише одна політична сила — та, котра переможе в другому турі. І не виключено, що сьогоднішній дуумвірат кане в Лету, відкривши новий, досі не бачений сенс українського політичного режиму — безконсенсусну демократію. Більше того, ніхто не гарантує, що після виборів партія-переможець не задумається над тим, як пролонгувати своє правління, — і ми знову дізнаємось про новий «апофеоз демократичної думки», наприклад, про нову виборчу систему, коли до участі у виборах допускатиметься лише та політична сила, яка перемогла в другому турі і сформувала Кабмін? Тим більше — у неї юридично гарантована парламентська більшість і ніщо не забороняє їй змінити закон...

Або ж поскаржитись на неефективність парламенту — ну не ходитимуть усі 226 депутатів з коаліції на засідання парламенту, хоч би якими імперативними нормами їх лякали. Треба збільшувати частку переможця — хоча б до конституційної більшості. А після цього — хоч довічне прем’єрство чи президентство (на вибір)...

І, найголовніше — неважливо, хто переможе на наступних виборах: за такої системи ситуація повториться за будь-яких розкладів, бо без реальних противаг демократія завжди перетворюватиметься на авторитаризм.

Олег ЗАРУБІНСЬКИЙ,народний депутат України,Богдан ПЕТРЕНКО, помічник-консультант народного депутата України.