Маловідомі сторінки біографії Шевченка

Великий поет у зрілому віці часто подорожував по рідній землі. Із Петербурга, куди його завіз поміщик Енгельгардт у 1830 році, він тричі приїздив в Україну — у 1843—44, 1845—47 та 1859 роках. Усього, за підрахунками шевченкознавців, Тарас відвідав понад 130 населених пунктів (російські, польські, білоруські міста та ті, в яких він відбував солдатчину, до уваги не беремо). Найпершу свою подорож малий Тарас здійснив у 1824 році у міста й села сучасної Кіровоградщини. В їх числі Гуляйполе (пізніше Златопіль, тепер входить до складу Новомиргорода).

***

Читаємо Шевченкову повість «Наймичка». «Во времена самой нежной моей юности... я чумаковал тогда с покойным отцом. Выезжали мы из Гуляйполя». Далі згадуються Дев’ята Рота, Дідова балка, Єлисавет, Новомиргород, Грузівка. Усі ці населені пункти нині — на території Кіровоградської області. А Дев’ята Рота — то село Панчеве. Характерно, що Гуляйполе Шевченко згадував і в драмі «Назар Стодоля».

Випадок неординарний. Багато населених пунктів, у яких Тарас побував, він у своїх творах не згадує, про деякі пише здебільшого раз. Двічі населені пункти згадуються вкрай рідко. Здається, Гуляйполе звичайне провінційне містечко. Але ж відклалося воно чомусь у його пам’яті на все життя.

Кіровоградські краєзнавці давно вивчають подробиці поїздки малого Тараса в степи над Інгулом. Багато зусиль до вивчення питання доклали краєзнавці Іван Бойко та Іван Проценко, письменник Володимир Кобзар. З подачі І. Бойка з’явились у «Шевченківському словнику» повідомлення про Гуляйполе, Єлисаветград, Новомиргород. Не випадково область було включено до числа тих, що називаються Шевченковим краєм.

Та до останнього часу було багато білих плям (їх чимало взагалі у біографії Шевченка, особливо в дитинстві, юності) у тій поїздці поета з чумаками. Приміром, Шевченко пише, що йому тоді було 13 літ. Але ж батько Тарасів помер, коли йому було одинадцять. Ми дослідили й довели: Тарас із чумаками подорожував у вересні 1824 року.

Найскладніше було визначити маршрут поїздки, бо за майже два століття ландшафт краю дуже змінився, позаорювано шляхи, якими їздили чумаки. Тут на допомогу прийшли місцеві жителі, серед яких топонімічні назви передаються з покоління в покоління. Жителька Веселівки О. В. Лисенко (1919 року народження) розповідала, що село їхнє колись мало назву Сагайдакове. За п’ять кілометрів від нього була Дідова балка, яку згадує Шевченко. Яка краса там була! — казала бабуся. Стояли столітні осокори і верби, була криниця з джерельною водою. Тут ще в роки дитинства О. Лисенко, люди, їдучи з базару, зупинялися, напували коней, відпочивали самі. Вся та краса тепер зникла, залита водоймищем.

Отже, час поїздки чумаків з малим Тарасом і маршрут визначено. Але це ще не все. У ході пошукових робіт розкрито факт, який, на нашу думку, дещо розширить наші знання біографії Шевченка. Адже для нас дорога кожна мить його нелегкого життя. А коли йдеться про близьких поетові людей?

...Звернімося знову до повісті «Наймичка». Виїздили з Гуляйполя, пише Тарас. Чому? Адже Шевченки жили у Кирилівці. Шлях мав би звідти починатися. Та ні — з Гуляйполя! Воно, як і Кирилівка, відносилося до Звенигородського повіту. Відстань між обома населеними пунктами становила до 60 верст.

Згадуваний уже новомиргородський краєзнавець Іван Бойко ще в середині 70-х років минулого століття досліджував архіви Златопільського повітового дворянського (або міністерського) училища. Його свого часу закінчили товариші Шевченка по Кирило-Мефодіївському товариству Олександр Тулуб та Дмитро Пильчиков. Серед документів Іван Кіндратович знайшов дуже пошкоджений портрет гуляйпільського поміщика М. Лопухіна. На ньому пошуковець знайшов напис, який свідчив, що цей портрет подарував Лопухіну викладач училища Станіслав Димовський. Краєзнавець заходився збирати дані на цю людину. Так він вийшов на сина Станіслава Івана (Яна). У «Шевченківському словнику» сказано про Димовського: «Димовський Ян Станіславович (р. н. невід. — п. 1860) — управитель кирилівського маєтку П. Енгельгардта. Шевченко деякий час був у Д. за хлопчика до послуг, аж поки його не взяли до двору пана. У поета залишилися про Д. добрі згадки, він листувався з ним, але ці листи до нас не дійшли. Д. згадується в листах поета до брата Микити (15.11.1839 і 2.03.1840)».

Окрилений відкриттям, Іван Бойко підготував матеріал, в основу якого поклав Тарасові листи, опубліковані в шостому томі Повного видання творів Тараса Шевченка у 1961 році. Але краєзнавчу розвідку київські наукові видання друкувати відмовилися. Бо оті два листи поета до брата Микити, в яких згадується Димовський, не вписувалися в доленосні рішення КПРС щодо братерської дружби народів СРСР.

Ось уривок з листа, посланого братові 2 березня 1840 року: «...Скажи Іванові Федорці, нехай він до мене напише письмо окремо — та тільки не по-московському, а то і читати не буду». І далі: «Письмо, котре найдеш у моєму письмі запечатане, оддай Івану Станіславичу Димовському і поклонись йому од мене та попроси, щоб і він написав до мене. Він знає, де я живу». В іншому листі: «Як тільки получиш моє письмо, зараз пиши до мене та поклонися Івану Станиславичу Димовському».

Щоб не допустити до читача цю «крамолу», шеститомник у бібліотеках перенесли в запасники. Натомість терміново випустили п’ятитомник, куди вказані листи не включили.

Словом, краєзнавча розвідка І. Бойка припала пилом, а з його смертю взагалі зникла. Довелося доводити розпочату Іваном Кіндратовичем справу до кінця автору цих рядків.

Отже, про Димовського. Рік його народження встановити не вдалося, а місце, ймовірно, Гуляйполе. Небіж Шевченка Петро (син Микити) стверджує, що Іван Димовський «був добрий чоловік», від нього Тарас здобув «перші початки елементарної науки». Можна припустити, що Димовський допомагав хлопцеві доповнити свою освіту через батька в Гуляйполі. Це він, гадає дослідник П. Зайцев, порадив Енгельгардту вчити Тараса на «кімнатного художника».

Таке місце в житті Тараса посідає мало кому відоме містечко Гуляйполе. Його на карті України не існує з 1787 року. Гучної слави зазнало інше Гуляйполе, що в сучасній Запорізькій області. Заснували його в 1785 році переселенці із Гуляйполя на Висі, які залишили рідні місця у зв’язку з переведенням містечка у військові поселення. Оце нове, запорізьке, Гуляйполе в 1917-1920 роках стало столицею махновської вольниці.

А старе Гуляйполе з 1787 року перейшло у власність князя Потьомкіна. За спогадами шевченкового побратима Олександра Тулуба, який вчився і працював у Гуляйполі, тут були маєтності князів Любомирських. Коли при імператриці Єлизаветі почали заселяти прибузькі степи і було закладено Єлисаветград, князі Любомирські побудували по дорозі в Новоросію корчму, названу згодом Гуляйполем. Поруч почали селитися євреї, що сподівалися на прибуток від великої дороги. Коли князь Потьомкін-Таврійський став начальником Новоросійського краю, він виміняв свої білоруські маєтки на всі володіння Любомирських на Україні. Оглядаючи маєтки, заїхав він і в Гуляйполе; євреї піднесли йому в дарунок бочонок червінців. Потьомкін сказав: «Це не Гуляйполе, а Золоте Поле!» Відтоді називають Гуляйполе Златополем. Втім, народ зберігає в розмовах першу назву.

Коли місто відвідував Шевченко, Златопіль був значним економічним і культурним центром степової України. Тут жило до десяти тисяч мешканців (у Новомиргороді, Єлисаветграді — близько п’яти тисяч у кожному), діяли три тютюнові фабрики, костьол, синагога, чоловіча та жіноча гімназії, міністерське (дворянське) училище. Щороку проводилося два ярмарки.

Багато води спливло у Висі з тих часів, коли на її берегах виникло місто Гуляйполе. Місто, яке увічнив у своїх творах Тарас Шевченко. Місто, де жив один з найкращих друзів і наставників Кобзаря — Іван Станіславович Димовський.

Юрій Матівос, краєзнавець.

Кіровоградська область.