Чорнобиль — давно, Фукусіма — далеко, то й голова нікому не болить?

— Відверто скажу, що хотів би сьогодні висловити не свою власну точку зору, а позицію Українського атомного товариства, яке маю честь очолювати, — каже Володимир Бронніков. — На нещодавніх річних зборах УкрЯТ, котре представляє професійну громадськість атомної науки, промисловості та енергетики, традиційно були обговорені стан та перспективи розвитку ядерно-енергетичного комплексу України.

Прогнози, якщо чесно, невтішні. Але відразу заспокою читачів: у плані безпечної експлуатації ядерних об’єктів в нашій державі проблеми розв’язуються.

Наприклад, Запорізька АЕС вже відпрацювала тридцять років. Найімовірніше, вона відпрацює і ще стільки ж, а що далі? Адже досвід Чорнобильської АЕС вказує на те, що і після закриття цей ядерний об’єкт не перестав бути атомною станцією. Щоправда, такою, що не виробляє електроенергії і лише потребує експлуатаційних витрат за повної відсутності прибутків.

Звідси відразу виникає низка питань. А що буде через 30 років — чим замінити діючі енергетичні потужності? За рахунок чого експлуатувати зупинені блоки (деактивізувати, демонтувати, утилізувати)? Як і де захороняти ядерні відходи — небезпечні для наступних поколінь щонайменше протягом кількох тисяч років?

На жаль, усе виглядає так, що відповідей на ці питання поки що не існує. Бо, процитую тут висновки згаданих річних зборів Українського ядерного товариства: «В Україні відсутня узгоджена на найвищому рівні Державна програма розвитку ядерної енергетики і промисловості, включно з урановидобувною та переробною галузями».

Та почну з іншого. Коли в рамках діяльності НАЕК «Енергоатом» триває наполеглива і планомірна діяльність з підготовки кадрів експлуатаційників ядерних об’єктів, то фахівців, від яких залежатиме і ядерна безпека України в майбутньому, і її статус оператора АЕС, дипломатично скажемо — не вистачає. Бо сьогодні, наприклад, з низки причин ми не здатні самостійно виготовити атомний енергоблок. Це дуже дорого, а може вже і не потрібно робити за умов міжнародного розподілу праці. Однак ми просто приречені мати належну кількість фахівців, які б оцінювали пропозиції закордонних партнерів на постачання того чи іншого устаткування не за кольоровими рекламними проспектами, а тричі вивчивши кожну цифру і літеру у всьому масиві витребуваної у виробника документації.

Це, щонайменше, позбавить нас залежності від лише сподівань на те, чи наш партнер добросовісний, чи не дуже. Вкрай небезпечну в атомній енергетиці, вибачте, халтуру нам вже ніхто не підсуне. І ще: у нас повинні бути фахівці, і цілі виробництва, які забезпечують критичне для безпеки енергоблоків ВІТЧИЗНЯНЕ обладнання та устаткування. Бо перебувати під тиском якогось шантажу, знову ж таки, у такій болісній для України галузі, як атомна енергетика, вкрай небезпечно.

— Звичайно, ми можемо довго ділитися роздумами на згадану тематику, — продовжує Володимир Костянтинович, — однак, коли на всі задуми нема жодної копійки, то проекти вмить перетворюються лише у прожекти. Та у нашому випадку кошти є. Власне, вимагається всього півкопійки з кожної виробленої атомниками кіловат-години електроенергії. Інша справа, що в масштабах галузі це пристойні гроші, на які, самі розумієте, дуже багато охочих. І далеко не в державних відомствах! Тож тут традиційне прикривання потребами пенсіонерів та працівників бюджетної галузі недоречне. Процитую останнє «Відкрите звернення Українського ядерного товариства до Президента та Прем’єр-міністра України»: «Професіонали-атомники відзначають, що атомна енергетика вичерпала закладені в ній можливості забезпечення енергетичної безпеки України... Галузь від деградації, що поглиблюється, може врятувати тільки пильна увага до неї з боку вищого керівництва держави та відповідні рішучі дії. На жаль, запланована реформа енергоринку покладає на атомну енергетику обов’язки підтримувати функціонування такої, що технічно віджила своє, теплової генерації та продовжує штучно формувати прибутковість приватних генеруючих компаній згаданої галузі. Це може привести до остаточної втрати сподівань на енергетичну самодостатність України, закріпленню відсталості та неефективності національної енергетики».

— Про що тут йдеться? — наголошує колишній виконувач обов’язків президента НАЕК «Енергоатом». Та про те, що за рахунок на сто відсотків державної галузі — а саме структур Національної атомної енергокомпанії, штучно забезпечуються високі прибутки не лише ПРИВАТНИХ власників теплогенеруючих потужностей, але вже й різних, скажімо так, екзотичних для справді промислової енергетики об’єктів.

Однією із причин згаданого стану справ, окрім, зрозуміло, безперешкодного лобізму своїх власних інтересів, є й проблема побудови самої системи ядерної енергетики України. Чорнобиль, а тепер і Фукусіма, навчили весь світ тому, що з АЕС мають працювати винятково висококласні фахівці. Авторитет яких, додам, визнано колегами не лише в межах держави, а й світовим ядерним співтовариством. Простіше кажучи, навіть у приватному бізнесі більшості держав стосовно операторів ядерних енергетичних об’єктів діє система, що «чужі тут не ходять». Такий стан справ забезпечено низкою найжорсткіших заходів. Окрім того, у всіх країнах, де є ядерна енергетика, керівники органу державного управління ядерним енергопромисловим комплексом мають безпосередній вихід на перших керівників країни.

І ще. Життя буквально підказує нам, що для повного врахування всіх проблем ядерної енергетики, аналізу світових тенденцій її розвитку тощо в Україні повинен діяти відповідний незалежний громадський експертний орган, який би узгоджував усі відомчі програми з довгостроковими інтересами держави.

На жаль, в нашій країні, яка пережила Чорнобиль, найчастіше нехтують цим правилом. Кожна зміна влади завершується черговою РОТАЦІЄЮ керівної команди і в галузі атомної енергетики. Вже це дозволяє зрозуміти, чому багато хто в атомній енергетиці живе лише сьогоднішнім днем, чому поблажливо ставляться до перспектив розвитку і функціонування галузі і чому фактично провалені навіть вже ухвалені державні програми.

Останнє підкріплю рядками зі вже згаданого звернення: «Сьогодні досягненню запланованих показників розвитку Ядерного енергетичного комплексу перешкоджає нерозуміння з боку уряду важливості виконання та незадовільне, або з великим відставанням, фінансування низки програм, зокрема програми «Ядерне паливо України», програми продовження ресурсу діючих АЕС України на понад проектний термін, комплексної програми модернізації та підвищення безпеки АЕС, інвестиційної програми розвитку ДП НАЕК «Енергоатом» тощо».

— Власне, сказаним вище проблеми атомників не вичерпуються, — зітхає Володимир Костянтинович. Хоча я назвав найголовніші та найболючіші проблеми, від яких залежить безпека життя нинішнього покоління, і просто перспектива фізичного проживання на українській землі щонайменше десятків наступних поколінь. Від них, цих проблем, можливо, комусь і хотілося б просто відмахнутися. Бо ж Чорнобиль наче був давно, а Фукусіма наче далеко. Однак від того гострота означених проблем не зникає, а лише посилюється. І це об’єктивна реальність сьогодення, — підсумував Володимир Бронніков.