Двері квартири відчиняє високий міцної статури чоловік. Він стоїть у просвіті так, ніби захищає своїм тілом вхід до фортеці. Власне, так воно і є. За плечима Михайла Юркевича — син, якого він уперто, терпляче й самовіддано повертає до життя. І ця боротьба триває не день, не два, а більше семи років.

В очах чоловіка не бачу ні здивування, ні радості від мого приходу. Він гадає, що я член однієї з тих комісій, які приходять оглядати помешкання щоразу, як збираються виділити матеріальну допомогу. «Роззуватися не треба», — зупиняє він мій рух. Сюди приходять не в гості, то чи до кімнатних пантофель?

Його світ — клаптик неба у вікні

Без жодних розпитувань мене заводять у вітальню. Кімната видається тісною й заставленою речами. Ліворуч — меблева стінка, праворуч — диван і м’яке крісло, поруч — журнальний столик, закладений пляшечками з пігулками. У центрі — велике лікарняне ліжко, повернуте до вікна. Воно стоїть серед кімнати, наче центр всесвіту, навколо якого снують домочадці. З ліжка видно клаптик неба та можна спостерігати, як бавляться з вітром легкі фіранки.

З дверей я не бачу Андрія, лише акуратну шапочку шорсткого короткого волосся, що чорніє над високою подушкою. Воно так гарно закрило слід від операції, що годі й здогадатися про прогалину в черепі, яка залишилася там, наче тім’ячко в малої дитини.

«Здрастуй, Андрію!» — вітаюсь до нього, хоча знаю, що не відповість. Андрій мовчить уже сім років. Але розмовляти, виявляється, можна й очима. «Ти нас чуєш?» — запитує батько. І Андрій, наче крильми, легенько змахує повіками. Та батькові цього замало. Щоб переконати, що Андрій усе адекватно сприймає, командує: «Підніми руку, що нас розумієш». І Андрій слухняно піднімає вверх правицю, ніби стоїть на п’єдесталі перемоги. Однак і це ще не всі його здобутки. Хлопець хапається пальцями за штатив, що нависає над ліжком, і під заохочувальні вигуки батька кілька разів робить рухи, що нагадують підтягування на спортивних снарядах. «Молодець! — задоволено мовить батько, ніби хлопець щойно встановив олімпійський рекорд. — Ми ще з тобою у футбол гратимемо», — додає впевнено й бадьоро. І у відданих Андрієвих очах спалахують вогники, так йому не терпиться уже діждати тієї миті.

Тим часом пані Оксана, мама Андрія, демонструє останнє досягнення сина. Спритним відпрацьованим рухом ставить хлопця на ноги, заломлює одну його руку собі за спину, іншу закидає на шию, і так, обійнявшись, вони тріумфально долають дистанцію в кілька кроків. Потім Андрій, стомлений від такого навантаження, звалюється в приперту під стіну інвалідну коляску й косить очима в телевізор. «Ми вчора з сином футбольний матч дивилися», — хвалиться пан Михайло. А я не йму віри: невже це той самий Андрій, якого моя товаришка якось бачила в хоспісі і якого, думали, давно вже нема серед живих?

«Андрій був на тому світі»

Біда сталася з хлопцем у 2001 році, 24 серпня, на День Незалежності. Збігали студентські канікули — Андрій навчався тоді на другому курсі Івано-Франківського національного технічного університету нафти й газу. Разом з дівчиною того фатального вечора зайшов у кафе, що через дорогу від дому.

— Ззаду пляшкою з-під пива його вдарив по голові один молодик. Начебто за те, що Андрій не захотів з ним розмовляти, — розповідає Михайло Іванович. — Потім той парубійко три роки переховувався, три роки тяглося слідство, і лише у травні цього року суд виніс йому вирок — тюремне ув’язнення терміном 9 років і 6 місяців.

Андрій залишається «засудженим» до лікарняного ліжка уже сім років. І коли закінчиться його «термін», напевно, не знає ніхто.

«Він був на тому світі», — переконана пані Оксана.

Лікарі тієї фатальної ночі відмовлялися робити Андрію операцію. Казали, що в цьому нема сенсу: хлопець приречений. Та, вочевидь, у ситуацію втрутився Бог. Андрій, який доти лежав, як мрець, раптом ворухнув ногою. Той слабкий порух, як повів вітру, що залітає нині до нього у прочинене вікно, приніс слабку надію. Знайшовся лікар, якого батьки вблагали взятися за скальпель. Але й після операції хлопець з коми не вийшов. Він пробув у ній майже півроку. І ніхто не міг напевне сказати, коли юнак опритомніє й чи опритомніє колись взагалі.

Запитую батька, чи наполягав би він на операції, якби знав, що їх чекає попереду. І Михайло Іванович твердо, як щось раз і назавжди вирішене, каже: «Я б не знаходив собі місця, якби міг щось зробити для сина і не зробив». Мама ж вважає, що не треба згадувати про те, що вони пережили. «Ніхто ніколи не зможе зрозуміти, через що ми пройшли, — каже вона. — Хіба лише той, хто пережив подібне». І на очі, які, здається, давно вже все виплакали за цей довгий час, від гірких згадок знову набігають сльози.

Після реанімації Андрій більше двох років пролежав у хоспісі. Якимось дивом батькам не забороняли сидіти біля нього в реанімації. «Якби не постійна там наша присутність і догляд, Андрій би не вижив», — вважає батько. А у хоспіс сина віддали тому, пояснює, що Андрій щоденно потребував кваліфікованої медичної допомоги — крапельниць, уколів, а вони не надто на тому розумілись і не вміли їх робити. Годували його через зонд. Їжа мала бути розтерта, як для немовляти, бо вводилася шприцом через ніс. Відтоді пані Оксана не відчуває шкіри на кінчиках пальців. Від щоденного розтирання продуктів вони, каже, давно задерев’яніли.

Горе горем, а Оксана продовжувала ходити на роботу, бо потрібні були гроші. Цілі дні від сина не відходив батько. Цей чоловік, життя якого на той час складалося досить успішно, розрахувався з роботи й став відданою нянькою: пильнував, щоб в Андрія не було пролежнів, міняв йому білизну, розтирав затерпле тіло... Жінка й рада б була помінятися з чоловіком місцями, та сил бракувало. Андрій у них виріс козак хоч куди: 187 см росту! Вищий за батька. Підняти чи перевернути його їй було несила. Тож кожен узяв на себе посильну ношу, хоч загалом вона виглядала непосильною.

Такий розподіл обов’язків залишився й понині.

Щоранку о 6 годині батько робить із сином зарядку. Мусить його рухати, щоб не закостенів. Не має права його шкодувати, бо рух — то життя.

Оксана готує за той час сніданок. Потім спішить на роботу, прибігає в обід, щоб Андрія нагодувати, і знову біжить на підприємство, бо її пенсія не дозволяє сидіти вдома. «Так хотіла б уже вийти на пенсію, та як собі те дозволю? — каже жінка. — Потрібні гроші на лікування, то мушу ще довго працювати». Один день в реанімації, згадує вона, коштував від 150 до 260 гривень. І то лише на пігулки. А тепер немалі гроші потрібні на реабілітацію Андрія. «У Трускавці 12-денний реабілітаційний курс коштує 14 тисяч гривень, а в інституті реабілітації в Києві місяць перебування — 24. Маємо знаходити ті гроші, незважаючи ні на що, бо бачимо, що ті курси синові дуже допомагають. Не повірите, але в інститут реабілітації ми занесли Андрія на носилках, а через два місяці він, опираючись на наші плечі, вийшов звідти своїми ногами. Цього року вперше за цей час разом з Андрієм прийшли на Великдень до бабусі, яка проживає у сусідньому під’їзді», — радіє, як дитина, пан Михайло.

«Як є гроші на «мерседеси», то мають бути й на лікування»

Цей явний прогрес так подіяв на чоловіка, що він повірив: шість таких реабілітаційних курсів — і хлопець зможе сам собі давати раду. Мета — чітка. Фініш — уже близько, вірить він. Справа за малим — знайти гроші на ту реабілітацію. І ось день у день з такою ж відчайдушністю, як колись відвойовував Андрія у смерті, пан Михайло веде наступ на чиновницькі кабінети. На дивані лежать стоси паперів листування. Щось дають, та йому треба багато — близько 200 тисяч гривень. Михайло Іванович стукає в усі двері й серця, бо не уявляє, як то кинути Андрія на півдорозі. Не для того він витягав його з того світу, щоб залишити навічно прикутим до ліжка. Дивно чоловікові: кругом шурхотять великі гроші, а йому показують порожні кишені.

«Найбільшим скарбом для кожної держави мала б бути людина, — розмірковує він. — Мені ж пояснюють, що в бюджеті нема стільки грошей для мого сина. А там передбачені кошти на дорогі «мерседеси»? — запитую їх. Якщо гроші на них десь вишукуєте, то й на лікування людини мали б знайти».

Пан Михайло чоловік гордий, та гляне на Андрія — і нема приниження, яке б він не переніс заради нього. Знову готовий зриватися та всоте кола по тих кабінетах мотати. Не має він права здаватися. Вони ж з Оксаною не вічні. Що буде з Андрієм, як не поставлять його на ноги? Та й усі їхні зусилля тоді, вся боротьба за його життя, все їхнє життя — ніби намарно.

А грошей треба й треба. Життя все нові випробування підкидає, ніби вони мало ще терпіли. «Кілька років тому в Андрія був нервовий спазм, він не міг ковтати їжу, і йому вставили в шию зонд, — журиться Михайло Іванович. — Зонд витягли аж через рік, краї рани за той час устигли зарубцюватися. А тепер треба робити операцію, щоб ту дірку, яка залишилася на шиї, «залатати». Я вже знайшов професора в Києві, який робить такі операції, але коштує вона щось 30 тис. грн. Знову потрібні гроші... Мені чиновники кажуть, що не лише у нас біда і не лише нам вони треба. Та хіба мені від того легше?»

Усе те чує Андрій. У вересні йому буде 27 років. У такі роки всі дороги, кажуть, відкриті. Та не для Андрія. Однак своє завдання-максимум він знає. «Ти ще нас на старості маєш доглядати. Маєш сам на себе заробляти», — постійно, як заклинання, каже батько. І повторює це так упевнено, наче проводить сеанс гіпнозу. Для Андрія проводить чи для себе — сказати важко, бо не знати, кому з них важче й кому той сеанс більш потрібний.

Син, здається, батька розуміє. Кліпає очима й з усіх сил тягнеться руками до штатива.

Івано-Франківськ.

Фото автора.