Держава має захистити наше основне національне багатство

«Золоте» зерно

На цьому тлі оптимізму додає та обставина, що Україна до таких країн поки ще не належить. Сьогодні вона є однією з небагатьох держав світу, яка в основному забезпечує потреби в продуктах харчування за рахунок власного виробництва. За останніми даними Держкомстату, частка продажу продовольчих товарів вітчизняного виробництва в минулому році становила майже 90 відсотків (у 2000 р. — 93,2).

Україна має значні можливості для розвитку АПК, перетворення його на потужний високоефективний експортоспроможний сектор, який здатний зайняти лідируючі позиції в національній економіці. Зокрема, на нашу державу припадає майже третина запасів чорнозему та 27 відсотків орної землі в Європі.

Експортна інфраструктура України вже сьогодні технологічно здатна відправити на експорт понад 25 млн. тонн зерна, що пов’язано з потужними інвестиціями, залученими інвесторами, зокрема іноземними, в цю галузь протягом останніх років. Збільшення світового споживання зерна через нарощування виробництва біопалива протягом наступних років забезпечуватиме стабільний попит на українське зерно за високими світовими цінами.

Українське зерно в останні три роки має великий попит на світовому ринку. Сьогодні воно постачається до 80 країн світу, що переконливо засвідчує статус України як знаного та досвідченого експортера зерна, одного з провідних учасників світового зернового ринку. Завдяки очікуваному в 2008 році багатому врожаю зернових наша країна може експортувати 15 млн. тонн зерна. За нинішньою ціною 260 доларів за 1 тонну пшениці й 280 доларів за 1 тонну кукурудзи — це приблизно 4 млрд. доларів для наповнення нашого бюджету. Варто нагадати, що прогноз збирання врожаю зернових цього року в Україні — 40 млн. тонн. Таким чином, з урахуванням 5,5 млн. тонн зернових «у засіках», у торговому обігу може бути використано близько 46 млн. тонн зерна.

Конкурентні переваги

Нинішня ситуація з експортом зерна відкриває перед Україною вражаючі перспективи для розвитку власного зернового ринку.

Для забезпечення внутрішніх та зовнішніх потреб держави у зерні необхідним є нарощування в Україні обсягів виробництва зерна належної якості до щонайменше 58 млн. тонн, що, як вважають експерти, є цілком реальним завданням. Згідно з перспективним плановим балансом українського зернового ринку в 2015—2016 маркетинговому році такий обсяг виробництва здатний забезпечити зростаючі потреби внутрішніх споживачів, дозволить реалізувати нові експортні можливості країни, сприятиме розвитку всіх інших галузей аграрного сектору, розвитку сільської місцевості та її інфраструктури, а також буде гарантом продовольчої безпеки країни.

Йдеться про вагомі конкурентні переваги, які ми маємо і зобов’язані реалізовувати найближчими роками. Але для цього необхідна конструктивна і виважена аграрна політики Української Держави, яка в умовах розгортання світової продовольчої кризи має стати пріоритетом номер один у системі економічних перетворень.

Земельні апетити іноземних компаній

Утім, доводиться констатувати, що сьогоднішня ситуація у сфері земельних відносин, землекористування, землеустрою та охорони земель залишається складною і помітно ускладнює розвиток вітчизняного аграрного сектору. Найгострішими проблемами, які безпосередньо впливають на інтереси та настрої практично всіх верств нашого суспільства, фахівці Мінагрополітики вважають незавершеність економічних та правових відносин власності, неефективність державного управління земельними ресурсами, підвищення рівня корупційних діянь, відсутність заходів стосовно перспективного планування сталого розвитку територій та проведення комплексного державного землеустрою, брак оптимальних моделей сільськогосподарського землекористування, що призводить до виникнення своєрідних латифундій, як правило, з іноземними інвестиціями. Тому є всі підстави вважати, що в цих умовах іноземні компанії, котрі орендують українські чорноземні масиви, після закінчення дії мораторію на продаж землі зможуть викупити величезні площі земельних ділянок, залишити їх заростати бур’янами і в такий спосіб позбавити нашу державу конкурентної спроможності. А апетити іноземних фірм-орендарів постійно зростають.

Так, наприклад латвійська зернова компанія «Dobeles dzіrnavnіeks» торік збільшила площу орендованих українських земель у 24 рази. Сьогодні під її контролем у Черкаській, Полтавській і Харківській областях перебуває понад 60 тис. га землі.

Цього року датська компанія «Trіgon Agrі» завдяки скуповуванню земель у Кіровоградській області довела свій загальний земельний банк в Україні та Росії до 130 тис. га. Сербський аграрний концерн «MK Grup» сьогодні обробляє приблизно 40 тис. га в Київській області.

Англійська зернова компанія «Landkom Іnternatіonal» на 30 тис. га орендованої землі в Україні на свій розсуд вирощує пшеницю, ячмінь та рапс. До 2015 року керівництво компанії планує довести площу підконтрольної землі до 600 тис. га.

Стрімке зростання апетитів потенційних іноземних латифундістів можна пояснити, принаймні, двома причинами. По-перше, як свідчить офіційна статистика, середній рівень рентабельності сільгоспвиробництва в Україні без урахування державних дотацій і доплат становить майже 15 відсотків. Але при цьому економічний результат нових сучасних підприємств з іноземним капіталом в 2007 році був значно вищий за офіційні дані. Так, наприклад, рентабельність виробництва соняшника на таких підприємствах дорівнювала 130 відсоткам, а пшениці — 80. З огляду на прогнозовані показники врожаю цього року також цілком слушним буде прогнозувати й чималі надприбутки, які отримають спритні іноземні інвестори.

Така прибутковість нашого сільгоспвиробництва для іноземних компаній пояснюється порівняно невеликими прямими витратами. Згадувана «Landkom Іnternatіonal» платить усього 35 доларів США за один гектар на рік. А це в 10 разів менше, ніж у Великобританії. Крім того, оплачуючи працю наших селян з розрахунку 400 доларів на місяць, компанія дуже непогано заощаджує на цій статті видатків. Адже в країнах Європейського союзу мінімальний розмір оплати праці за звичайного графіка роботи в сільському господарстві становить 1,8 тис. доларів на місяць, тобто в 4,4 разу вище, ніж в Україні.

А по-друге, іноземці так полюбляють українські поля ще й тому, що в переважній більшості країн Євросоюзу діють встановлені законодавством обмеження на розмір приватних земельних ділянок. Так, наприклад, у Німеччині площа приватного господарства не має перевищувати 100 га. При цьому за згоди місцевої влади землевласник може продати тільки один га із 100. У Болгарії дозволено купувати не більш як 30 га, а в Румунії — до 100 га.

Окрім того, в багатьох країнах світу встановлені суттєві обмеження на купівлю-продаж землі іноземними приватними особами та компаніями. Причому, якщо серед засновників фірм у Норвегії, Швейцарії та Ізраїлі є хоча б один іноземець (частка статутного капіталу тут не має жодного значення), то вона вважається іноземною. А от у США до іноземного належить підприємство з більш як 10 відсотками іноземного капіталу, в Ісландії — 20, на Мальті — 25, у Фінляндії — 49. Категорично заборонено продаж землі іноземцям у сусідній Білорусі, а також в Естонії, Румунії, Албанії, Ізраїлі, Китаї, Таїланді, Індонезії. Суворі обмеження щодо володіння землею іноземцями встановлені в Литві, Угорщині, Туреччині.

А в Україні на цей день будь-які обмеження стосовно оренди землі відсутні, тому іноземці небезпідставно сподіваються викупити великі ділянки землі після скасування мораторію.

Посилити державне регулювання ринку землі

Попри формальну заборону іноземцям володіти землями сільськогосподарського призначення, Земельний кодекс України містить конструкції, які дозволяють їм все ж таки набувати у власність такі землі (опосередковано).

Коли б у Земельному кодексі передбачили, що лише громадяни України та юридичні особи, засновані громадянами України, можуть володіти землями сільгосппризначення, іноземці були б змушені лише орендувати землю (сьогодні закон дозволяє купувати землю юридичним особам України, заснованим юридичними особами України, і за цих обставин іноземці можуть лише опосередковано купувати землю). Таким чином, закон не забезпечує жорстко реалізацію заборони стосовно володіння іноземцями нашими сільськогосподарськими землями, втім дозволяє їм будувати різні хитро вивернуті конструкції задля заволодіння бажаним шматком землі.

По-друге, остання статистика свідчить, що близько 30 відсотків власників земельних паїв в Україні не мають правонаступників. Цілком зрозуміло, що у них відсутня мотивація до збереження права на ці земельні паї. Із 6,8 млн. наших співвітчизників, котрі отримали сертифікати на земельний пай, дві третини — люди похилого віку. Середній розмір паю становить близько чотирьох га. В цілому це 27,2 млн. га сільськогосподарських угідь, 20 млн. га яких належать пенсіонерам — громадянам, котрі здебільшого живуть за межею бідності. Тому ця численна категорія власників в своїй більшості має природне бажання продавати земельні ділянки. Зрозуміло, що рано чи пізно ринок землі все одно доведеться відкривати, і ми повинні бути готовими до цієї непростої ситуації.

На моє переконання, всі питання стосовно ринку землі мають розумно регулюватися на державному рівні. Нам потрібно брати приклад із цивілізованих країн. Наприклад, в Польщі іноземним громадянам, тобто нерезидентам, дуже важко купити землю, оскільки для цього потрібен спеціальний дозвіл Кабінету Міністрів. А уряд Польщі неохоче надає іноземцям це право, а віддає перевагу своїм громадянам. Але й тут встановлена певна максимальна межа на придбання земельних ділянок, щоб не допустити утворення латифундій, як за часів феодалізму. Щоб таких латифундистів і у нас не було, вважаю, потрібно встановити максимальну межу придбання земельних ділянок фізичною та юридичною особами. Приміром, встановити норму, що кожній фізичній та юридичній особі надається право мати у власності 50 чи 100 га землі. Ці цифри наведені як приклад: зрозуміло, що норми мають визначати експерти, науковці й державні структури. Також вважаю, що за прикладом багатьох європейських країн і в Україні було б цілком слушним і доцільним надавати право на придбання земельних ділянок для нерезидентів тільки за рішенням Кабінету Міністрів.

Окрім того, оскільки засновниками і власниками підприємств переважно є фізичні особи, то реєстр земельних ділянок має вестися Державним земельно-кадастровим центром по кожному засновнику підприємства, який придбав у власність земельну ділянку (бо одна фізична особа може одночасно бути засновником декількох юридичних фірм і на кожну з них отримати кілька земельних ділянок). На мою думку, саме такий підхід повинен стати критерієм контролю за наданням земельних ділянок у власність. Це унеможливить монополізацію землі однією і тією самою юридичною особою, що, на жаль, відбувається в Україні сьогодні.

Отже, я вважаю, що насамперед треба віддавати перевагу вітчизняному інвестору, бо тільки він піклуватиметься про соціальний захист людей та розвиток інфраструктури сільських населених пунктів. Хоч би що там казали, а нині меценатство все-таки відроджується. Можна навести чимало прикладів, коли керівники сільськогосподарських товариств, заробляючи гроші за рахунок господарювання на землі, вкладають значну їх частину в газифікацію, розвиток соціальної сфери, освіти, охорони здоров’я та культури.

Безумовно, що рано чи пізно ринок землі все одно доведеться відкривати, і ми маємо бути готовими до цього. Оскільки земля — це основне наше багатство, значна складова національної безпеки нашої держави, тому потрібно продумати всі ступені її захисту і, безперечно, всі ці питання треба вирішити досить виважено і справедливо — на користь України і всіх її громадян.

Григорій СМІТЮХ,народний депутат України, член Комітету Верховної Ради України з питань аграрної політики та земельних відносин.