До 1 жовтня Україна й Росія мають визначитися з баченням подальшої долі найважливішого для двосторонніх відносин Договору про дружбу, співробітництво і партнерство. Бо заклики до його розірвання, що лунають з уст маячливих російських держдумівців чи гарячкових українських радикалів, залишаються «гласом» даремно «волаючих» з трибун: сусідів не вибирають і навіть з не дуже приязними бажано жити в мирі.

Визначена дата ще не настала, але з обох столиць уже встигли обмінятися офіційними характеристиками на методи дружби й співробітництва партнера. Сподіваючись, що Договір буде продовжено на наступні десять років, МЗС РФ проте дозволив собі в уже звичній, далекій від правил дипломатії, формі звинуватити українську сторону в недружній до Росії політиці.

Перелік наших «гріхів» доволі об’ємистий, хоча не новий. Підніміть будь-яку заяву відомства Сергія Лаврова, що стосується українського питання, і ви переконаєтеся, що тамтешні чиновники-автори не надто переймаються творчими муками. Тут і «курс на прискорений вступ до НАТО, що суперечить інтересам безпеки Росії». Тут і вболівання за «братів своїх менших» — український народ, волю якого при цьому нехтують. Тут і «постійне мусування питання про терміни перебування Чорноморського флоту РФ на території України», тим часом як у Москві твердо переконані, що наші войовничі квартиранти — від бушлата до крейсера «Москва» включно — є «стабілізуючим чинником як у відносинах між Росією й Україною, так і в контексті регіональної стабільності» (! — Авт.). Тут і негостинність до «видних» російських політиків, які взяли собі за звичку курсувати до нас з періодичністю московського експреса з «ушатами» каламуті на «братню» Україну.

Про «негативні явища в гуманітарній сфері» і згадувати не хочеться: який тамтешній діяч не любить швидкої «їзди» на заяложеній від постійного вжитку темі — «ущемлення» російської мови в Україні та прав її носіїв.

До реєстру нових звинувачень додалася хіба що провина української влади за неправильне розуміння миротворчої місії Росії: «Ми не почули слів жалю і співчуття у зв’язку із загибеллю мирних жителів Цхінвалі і російських миротворців. Навпаки, президент України намагався покласти провину за кровопролиття на Росію. При цьому в Києві завзято замовчують той факт, що своїм постачанням важкого озброєння грузинській армії українська сторона несе частку відповідальності за пролиту кров» (цікава логіка авторів заяви: якщо зважити на обсяги постачань зброї самою Росією, то Москва потонула б у морі пролитої у світі крові. — Авт.).

Одне слово, «не введи нас у спокусу, але визволи від лукавого». Тобто хоч «така політика офіційного Києва веде до погіршення двосторонніх відносин і викликає в Росії глибоку стурбованість», але, «усвідомлюючи свою історичну відповідальність за долю російсько-українських відносин (? — Авт.) і прагнучи зміцнювати дружні зв’язки з українською державою, ми виходимо з того, що Договір 1997 року буде продовжено...». І як «Амінь» — сподівання, що всі здорові політичні сили країни-партнера не допустять порушення принципів Договору «з повним урахуванням обставин його набуття чинності». В контексті «історичної відповідальності» сподівання на якісь обставини просто-таки лиховісне...

На це загадкове посилання звертає увагу в заяві-відповіді й наш МЗС: «Намагання Росії дестабілізувати ситуацію в Україні через виплекану п’яту колону, яка чомусь позиціонується як «здорові політичні сили», не мають перспективи... Україна за жодних обставин не входитиме до сфери так званих привілейованих інтересів будь-якої країни». Зовнішньополітичне відомство попереджає «стурбованих» колег, що доля наших відносин «залежить від здатності російської сторони нарешті усвідомити той очевидний факт, що Україна вже 17 років є незалежною державою». І має таке саме право, як і її «дбайлива про всіх і вся» сусідка, на вибір зовнішньополітичного курсу, на захист державної мови, на об’єктивне висвітлення власної історії. Крім прав не забуває вона і про зобов’язання: чітко виконувати угоду з ЧФ, але нагадує про соромливо опущені слова — тимчасове перебування і до 2017 року. Ось і все «мусування питання».

А тепер абстрагуємося трохи від дипломатичних «реверансів». Якби нам вказували на «привілейоване» місце лише високопосадові кремлівські чиновники, було б півлиха для наших відносин. Гірше, що бацилу «історичної обраності» росіянам прищеплюють з ніжного малолітства. До моєї сусідки на канікули з Липецька приїхала онука, послухали б ви, яку «істину» глаголить десятилітнє дитя. І про те, що «Крим обов’язково заберемо назад», і про Медведєва-Путіна, «які повинні скинути Ющенка і Саакашвілі, бо вони за НАТО», і про російський народ, «найголовніший на світі». Здається, навіть бабуся збентежилася, коли улюблена внучка за відмову купити чергову ляльку обізвала її «проклятой хохлушкой».

Це — лише один приклад. У масовості «імперського психозу» переконалася й з інших фактів — хоча б із розмов у Криму відпочивальників з російських губерній. Здається, що у людей немає власних проблем, вони забувають, що дистанція від надмірно пишної столиці обернено пропорційна їхнім статкам — від’їдьте на сотню кілометрів від московських вокзалів: де знаменитий захист «соотєчествєнніков»? Чому нинішніх «самодержців» цікавлять лише закордонні земляки, а не власна п’яна й злиденна глибинка — ганьба для супернафтодоларової держави? Відповідь на це запитання можуть перекрутити лише «здорові політичні сили», названі для лаконічності в заяві українського МЗС «п’ятою колоною».