Напередодні Дня українського кіно Національна кіностудія художніх фільмів імені О. Довженка відсвяткувала вісімдесятирічний ювілей. За цей час тут було знято близько тисячі картин, які ввійшли в історію не лише вітчизняного, а й світового кінематографа. Як це було, пам’ятає Довженків сад — свідок різних епох у житті українського кінематографа.

...У цьому саду вже немає яблуні, яку посадив Євген Шерстобитов разом із дружиною. Її зрубали, коли чистили сад. Євгену Фірсовичу стільки само років, скільки й Довженківській кіностудії. Тут він пропрацював сорок років, зняв двадцять картин для дітей. Тут познайомився зі своєю дружиною Жеммою Чайкою, котра прийшла на студію в 1945 році.

— Він приїхав з Москви до Києва знімати картину «Юнга зі шхуни «Колумб». Це було 1962-го. Тоді ми й зустрілися, — згадує дружина Євгена Шерстобитова. — «Казка про гучний барабан», знята в 1987 році, була останньою нашою дитячою стрічкою. Адже над фільмами ми працювали разом — я була у нього помрежем.

Жемма Степанівна поправляє медалі на лацкані піджака чоловіка:

— Ось цю давали до премії імені Островського, яку Євген Фірсович отримав за фільм «Казка про Мальчиша-Кибальчиша».

Подружжя каже, якби запропонували попрацювати, не відмовилися б. І з ностальгією згадують колишні часи.

— Я тільки-но переступав студійну прохідну, а мене вже зустрічав директор кіностудії. І квапив: «Швиденько ходімо знайомитися зі знімальною групою». Я ще не знав, що зніматимемо, а робота вже починалася, — каже ветеран.

...Була червона килимова доріжка, оркестр, високі гості, накриті столи в найбільшому в Європі знімальному павільйоні. На цьому святі, як у рідній домівці в особливі торжества, зібралася велика родина —кілька поколінь людей, які присвятили своє життя кіно. Лунали пафосні промови, згадували минуле, ділилися творчими планами й одержували заслужені нагороди й ордени. Говорили про відродження українського кіно. А за лаштунками офіційного Дня народження висловлювали не зовсім святкові думки: метри — про те, як раніше їх шанували й поважали, а ті, хто робить сучасне кіно, — про те, що не можна замикатися лише на національній, історичній і поетичній темі, треба дивитися далі й жити сьогоднішнім днем.

Але забувати історію не можна. Вона багато чого вчить, вважає голова служби кінематографії Ганна Чміль.

«Творчість студії Довженка в часи тоталітаризму влада оцінювала вкрай негативно. Через те, що кіностудія всупереч тому, що відбувалося тоді, відтворювала на екрані національну картину миру. А це бачення суперечило офіційній ідеології, — каже співрозмовниця. — Коли ми готувалися до ювілею кіностудії, то переглянули всі фільми, зняті тут. Це таке багатство, такий клондайк, якого немає в жодній кінематографії. Я вірю, що все це ми покажемо сучасному глядачеві».

На запитання «Голосу України», що ж не вистачає сьогодні державній політиці в галузі кіно, Ганна Павлівна відповіла:

— Їй не вистачає продуманості й протекціонізму. Ця політика здебільшого зводиться до виділення певної суми — в 50 мільйонів — на кіно. Тим часом щорічно в Україну завозять 11 тисяч іноземних фільмів. Це нерівні умови, які призвели до заповнення національного екрана закордонним продуктом. Щоб ситуація змінилася й наше кіно розвивалося й було конкурентоспроможним, варто ухвалити закон про протекціонізм українського кіно, закон про збори на його підтримку.

На знімку: заслужена артистка України Тетяна Слободська, режисер Євген Шерстобитов і його дружина Жемма Чайка.