Микола Денисенко спалив рукописи 30 романів і диплом журналіста

Рукописи тридцяти творів, які немирівчанин Микола Денисенко писав багато років, згоріли у вогні менш як за п’ять хвилин. «Це був протест проти обману і несправедливості, — каже пан Микола. — Я перебував тоді у великому відчаї. Ще й стрес пережив — ми з дружиною перекинулися у власній машині. Але не це стало причиною спалення написаного. Диплом журналіста Львівського університету згорів тоді так само. Тоді хотілося спалити все, що нагадувало про муки творчості. Це вже був другий такий бунт моєї душі...»

Щоб викупити книгу, продав «Волгу»

Перед виборами до Верховної Ради 2002 року один з кандидатів у депутати пообіцяв Миколі Денисенку «вивести в люди» всі тридцять написаних ним художніх творів. Казав, що років за п’ять, щонайбільше десять, їх читатимуть не тільки в Немирові. «Він навіть у своїй програмі записав пункт про підтримку місцевих авторів, — каже Микола Денисенко. — Я настільки довірився обіцяному!.. Все думав, коли ж ті вибори».

Ще під час виборчої кампанії до друку передали першу книгу оповідань Денисенка «Подарунок для коханої». Все йшло так, як казав кандидат у депутати. Однак викуповувати книгу у друкарні автору довелося за власні кошти.

— Той кандидат пролетів на виборах, — каже співрозмовник. — Не до моїх книг йому було після того, коли повідомили результати голосування. Людину можна було зрозуміти. Він програв. Його задуми не здійснилися. А що мені залишалося робити? З друкарні раз у раз нагадували, щоб забирав книгу. Грошей на це я не мав... Я б на його місці дотримав слова. Тим більше, що для нього то були невеликі гроші.

Після чергового нагадування Денисенко пішов оббивати пороги офісів підприємств і організацій. «Я обійшов у місті більше десяти підприємців і підприємств, — каже пан Микола, — пояснював ситуацію, просив допомогти викупити книгу з друкарні, навіть запевняв, що поверну кошти, коли продам наклад. Навіть привідкривав зміст, там любов така чиста, первинна, як перший сніг, як вода з джерела... Ніхто не допоміг. Навіть ламаного гроша не запропонували. Ще ніколи не почувався таким приниженим, морально виснаженим».

Тоді ж, дорогою додому, «Волга», за кермом якої сидів пан Микола, пішла шкереберть у канаву. Машина перекинулася. На щастя, він і дружина, вона була в салоні, відбулися невеликими травмами.

Коли добралися додому, пан Микола мовчки, не кажучи нічого дружині, згріб усі свої рукописи і влаштував на подвір’ї багаття. Як серед сторінок текстів опинився диплом? «Вже й не пригадую, — каже співрозмовник, — чи документ справді був між рукописами, чи я його на додачу до всього жбурнув тоді у полум’я...»

На той час, за словами Денисенка, у нього було написано тридцять художніх творів. Переважна більшість — романи. Один з них — роман-трилогія «З глибини віків» про рідну Немирівщину, починаючи з часів скіфів. «Невеликий уривок з цього роману все-таки зберігся, — каже автор. — Він був надрукований в одній з газет під заголовком «І скликали віче в Мирові». Я коли вступав у Спілку журналістів, подавав свої публікації. То в тій папці є список усіх моїх творів. Серед них і уривок із згаданого роману. Ну, і книжка збереглася «Подарунок для коханої». Я її все-таки викупив. За «Волгу». Ремонтувати машину після аварії не став. Не було за що. Продав її майже задарма. Виручив сто доларів. Цих грошей було мало. Знайшлися добрі люди. Позичили 250 «зелених».

Так серце Денисенка гріє тепер його єдине творче дітище: «Мені здається, коли б усе написане вийшло друком, я б почувався сильнішим на цьому світі, коли гортаю сторінки своєї книжечки, щоразу відчуваю, яка велика сила — слово».

— Відновити хоча б частину спаленого просто нереально, — каже автор. — Найбільше шкода документальних свідчень, які використовував у творах. Збирав їх по крупинках в архівах, бібліотеках. Скільки довелося наїздитися, скільки часу, сил і коштів затрачено...

— Не один я у відчаї зробив таке, — продовжує співрозмовник. — Такі факти в історії не поодинокі. Навіть класики не щадили своїх титанічних старань. Я ніхто у порівнянні з ними... Але моя душа вже вдруге ось так бунтує проти несправедливості. Я нічого не можу вдіяти.

За бороду вигнали з роботи

— Знаю, є в мені щось від бунтарної козацької вдачі, — продовжує Микола Денисенко. — По бабусиній лінії Маркушів наш рід йде від відомих козаків, це я вичитав в архівах. А від батька успадкував загострене почуття справедливості. Батько після війни був у нашому селі Криківці головою колгоспу. Недовго, зо два тижні. Розпорядився видати солдатській вдові трохи насіння, щоб мала чим поле засіяти. У неї на фронті, крім чоловіка, полягли двоє синів. То за це тата на десять років засудили. Шість з них тягнув лямку в тюрмі. Про це також можна було прочитати в моїх книгах. Я, коли був головою сільради, одного разу, як і тато, заступився за людей. Пішов проти лінії партії, так тоді казали. Мене покарали інакше — у 26 років відправили в армію. Зате там, у Львові, познайомився з розумними людьми з університету Франка. Вони загітували здобути ще одну вищу освіту. Дослухався їхньої поради. Заочно закінчив факультет журналістики. На той час уже мав диплом нашого Вінницького педінституту. Я навчався на природничо-географічному факультеті...

Студентом Микола Денисенко багато їздив по Союзу: Прибалтика, Сахалін, Урал, Середня Азія. Практика, будзагони... «У мене було дуже багато друзів, — каже він. — На Уралі знайшов однофамільця, п’ять років листувалися з ним, він сам з Полтавщини. Коли в серпні 1991-го оголосили про розпад Союзу, мене так боляче вразило це повідомлення. Я сприйняв його, не повірите, як похорони своїх друзів. Тих, які були у різних куточках тодішньої країни. У моїй душі коїлося щось таке, що словами не передати той стан. Все моє єство вимагало протесту. Але ж не кричати мені на весь білий світ. Якось несподівано спало на думку не голити щетину. 19 серпня я голився останній раз. Відтоді ношу бороду».

У серпні 1991-го Микола Денисенко працював директором заочної школи в Немирові. Перед початком навчального року його викликав завідувач відділу освіти району і каже: «Що це ти собі задумав? Як на перше вересня з бородою прийдеш? Ти ж освітянин».

— У нас із тодішнім завідувачем були дружні стосунки, то я йому в усьому зізнався, що це не просто борода, а це знак протесту, — каже пан Микола. — А він мені, ти хоч нікому про це не кажи. Як не казати, коли після того така сама розмова відбулася в райкомі. «Там на мою бороду довго давили». Особливо після того, коли сказав про свій протест. Партії уже не було, а райком ще працював.

У травні наступного, 1992 року, заочну школу у Немирові закрили. Так влада розправилася з бородатим захисником Союзу. Деякий час Денисенко залишався безробітним. Був різноробочим. Потім очолював Будинок культури. Згодом призначили директором школи у Червоному, їхнього ж району. «Уже на другий день після цього у мене в школі була кличка — «Борода», — усміхається пан Микола. — Я був єдиний в районі освітянин, який ходив з неголеною щетиною. А зараз є ще один такий чоловік. Він так само запустив бороду на знак протесту. Він старший, борода в нього біла-біла, аж молочна».

— Одні кажуть, борода лоскоче, заважає, а я свою просто не відчуваю, — каже пан Микола, — сорочку, брюки на тілі відчуваю, коли вітер тріпоче волосся на голові чую, а бороди — ні. Вона, як єдине ціле. Як необхідний атрибут. Може, тому, що дуже старанно доглядаю. До неї ставлення таке, як до дружини. Хоча дружина інколи каже: «Поголи бороду, станеш молодшим».

Не менше п’яти-шести разів на день пан Микола розчісує бороду гребінцем. Для цього купив металевий. Пластмасовий ламається. Щодня миє своє сиве «клоччя» шампунем. Два-три рази на місяць підстригає. Контури наводить через день.

— Друзі і знайомі кажуть, що коли збрию бороду, не впізнають мене, — усміхається співрозмовник. — Я б це зробив за однієї умови — якби до нас повернулися ті старі добрі часи, коли я студентом міг подорожувати просторами великої країни, коли між людьми панували добрі, дружні стосунки.

На знімку: ось так Микола Денисенко п’ять-шість разів на день розчісує свою уже посивілу бороду.

Фото автора.