Батьків камертон

Олександр Данилович Бакуменко народився 25 листопада 1953 р. в Києві. Закінчив тут із золотою медаллю школу, у 1977 році — факультет автоматизованих систем управління та прикладної математики Київського політехнічного інституту. З 1977 по 1985 рік працював у Київському виробничому об’єднанні «Завод Арсенал». З 1986 року працює в галузі зв’язку: провідним інженером, старшим науковим співробітником, начальником відділу, головним інженером спеціалізованого підприємства зв’язку. Має нагороди.

Автор поетичних збірок «Серпневий падолист» (2001), «Сніги ідуть весною» (2002), «Батьків камертон» (2002), «У пісні вічності душа» (2005).

Упорядник посмертної книги поезій батька Данила Бакуменка «Кардіограма мужності» (2000), удостоєної в 2001 році літературної премії ім. Павла Тичини, а також книги Григорія Коваля «Не дають мені спать солов’ї» (2001), «Музика землі» (2002) та Дмитра Білоуса — «Мандрівка в Країну Чеснот» і «Жар-птиця».

Член Національної спілки письменників України, віце-президент Української асоціації письменників художньо-соціальної літератури, головний редактор видавництва «Альтерпрес», лауреат літературних премій імені Костянтина Симонова та Олександра Фадєєва.

...Стельмахи — великий український письменник Михайло Стельмах, батько, і син його Ярослав, один з найкращих драматургів сучасності, що так рано нас покинув; видатний поет Андрій Малишко та його донька Валентина, відома наша поетеса; гордість українська і світова Дмитро Павличко і його донька Соломія, прозаїк, есеїст, літературознавець... Багато інших.

Олександр Бакуменко, про якого нижче піде мова, — син поета-бійця. Батько захищав рідну землю з перших днів війни в уславленому студентському батальйоні. А закінчив її на сході в Маньчжурії. Він став автором чи не двох десятків книжок поезії та прози. Був відзначений не лише численними бойовими орденами, а й багатьма літературними преміями. Син Олександр крок за кроком йшов за батьком.

* * *

Гадаю, слова, які подаються метром літератури нижче на адресу О. Бакуменка, читач сприйматиме як турботу про нове покоління письменників. Автор їх ішов поруч із батьком сьогоднішнього інтервйованого. І на війні, і в післявоєнні роки... Він знав багато про «деталі» життя, які не знаємо ми.

Дмитро БІЛОУС, поет, почесний академік АПН України, лауреат Національної премії України імені Т. Г. Шевченка (датується 24 лютого 2004 року).

Пісенність родоводу

Народженого в сім’ї поета Данила Бакуменка хлопця на честь діда назвали Олександром. А дід-лісник, уважний до кожного деревця і живого мешканця лісу, також був поетичною натурою. У «Баладі про лісника», присвяченій пам’яті діда, поет Олександр Бакуменко пише:

Узимку, влітку, в пору падолисту

Любив безмежно мій дідусь ліси.

І досі в Харкові стоять у центрі міста

Дерева діда — пам’ятник краси.

Тепер Олександр, дідів онук і тезко, став інженером і письменником. Видав кілька книжок для дорослих і дітей, есеїв про поетів батькового покоління та цікаву книжку «Захисник Чернечої гори» — про свого батька.

Рід Бакуменків походить з прихарківських Дергачів, де витає дух Олександра Олеся та Гната Хоткевича, дух українського відродження. Отож цілком природно, що й Олександр перейнятий національною ідеєю. Епіграфом до його віршів можуть бути слова Олександра Олеся «З журбою радість обнялась», з них постає життя без прикрас. Поет свідомий своїх високих завдань. Він відкритий до світу, до природи і людей. Автор зворушливо втілює у віршах найкращі риси свого роду і народу. В його творах утверджується вірність батьківським заповітам — отже, триває естафета поколінь. Характерною рисою Олександра є жага знань, творчий пошук. З кожним новим виданням поета й дослідника помітне творче зростання. А треба сказати, що наш молодий поет за освітою — інженер. Тому такі щирі й осмислені, приміром, оці його рядки:

У згоді дружній творчість із добром

Працює пензлем, алгоритмом і пером.

У творчості знаходять спільну мову

Палітра, думка, формули і слово. Душа і серце, світлих дум політ

Здіймаються крилато у зеніт.

Улюбленим жанром автора стає поетична новела, балада, пісня. Його ліричні вірші наче самі прагнуть стати піснями та романсами. А оскільки автор не обходить і гострих кутів життя, то твори ці мають часом і публіцистичне забарвлення. В них немає прилизаності, лакування. В нашому бурхливому житті Олександра Бакуменка бентежить і хвилює все. Його вірші перейняті тривогою часу, співзвучні добі, звернені до сучасників. Лишається тільки побажати щасливої дороги людині з доброї династії Бакуменків продовжувати славити українське Слово.

* * *

Роздуми сина про творчість батька

...Я вже думав писать лише прозу,

Та приснилася Лопань мені:

У квітучім її верболозі —

Гуси, гусоньки чарівні...

Я довірливо кликав:

— Гусята!

Понесіте на крилах у світ!

А прокинувся —

Біла палата,

І ні зграї гусей, ані літ...

Все десь там,

За вікном, пролетіло,

Як у вирій гусині ключі.

А поезія, бач, наболіла —

Сниться навіть в лікарні вночі.

Мені зараз згадується розповідь батька про перші кроки до літератури. Було це в 1946 році. Після війни, коли він служив на Далекому Сході, розпочалася його творча дружба з незабутнім Максимом Тадейовичем Рильським. Батько звернувся до видатного письменника за літературною консультацією, надіславши йому дещо зі свого літературного доробку. Великий поет уважно поставився до молодого автора. Зробив відповідні зауваження, частину творів повернув з помітками, а частину сам же відібрав і надрукував у журналі. Зошит з новелами передав на розгляд Юрію Івановичу Яновському. В одному з листів до батька на Далекий Схід, що надсилався разом із сигнальним примірником збірки поезій «Братерство» з дарчим написом видатного поета, Максим Тадейович писав: «Даниле, талант — це терпіння, вистачить його у Вас — бути Вам поетом, а як ні, то пеняйте на Бога...» А терпіння цього батько вчився все життя...

Так от, за клопотанням Максима Рильського в серпні 1946 року батькові під час служби на Далекому Сході надали відпустку для участі в першій українській нараді письменників-фронтовиків. «Спадщина батьків — не в деревині, спадщина батьків — душа твоя». Сьогодні, згадуючи ці незабутні слова з його останньої поеми «Хата», я ще більше замислююсь над його творчістю і відчуваю свою відповідальність за її долю.

О. Бакуменко.

* * *

1. Пане Олександр, а все ж у своїй поетичній творчості ви реаліст чи романтик?

— Не секрет, що літературна балада тісно пов’язана з романтикою світосприйняття. Десь у душі я і тепер залишаюся романтиком. Якщо жартома, то скажу, що добре поінформованим романтиком. Це, мабуть, уже прийшло з життєвим досвідом. Тому в своїх романтичних баладах завжди відокремлюю справжню суть від другорядних речей. А це, насамперед, — поведінка людини у складному, жорстокому світі, де не все залежить від людини. Але при цьому людина все ж таки має визначальне право вибору, насамперед вибору між добром і злом. Правда і кривда, доброзичливість і заздрість, працелюбність і лінощі, розум і недолугість, зрештою любов і ненависть — це деякі з багатьох різнобарвних ниток, що, переплітаючись між собою, складають етичну спрямованість моїх балад. Це є у «Баладі про лісника», «Убогій долі», в інших.

2. У вашій поезії вчуваються сильні патріотичні мотиви. На жаль, сьогодні в нашому суспільстві змістовних патріотичних творів замало. Як ви вважаєте, в чому тут причина?

— Сьогодні економічна і морально-етична ситуація в Україні не сприяє вихованню патріотичних якостей. Та й патріотизм сьогодні має бути іншим — мало вигукувати патріотичні гасла, треба бути щирим і послідовним у своїй любові до рідної землі і того, що становить нашу духовну суть. Важливо, щоб людська енергія, ідеї народу були не руйнівними, а в основі нашого буття лежало бажання творити добро. Я за патріотичні твори, але без патетики і велемовності, яка завжди межує з нещирістю. З цього приводу я написав вірші «Рідна школа», «Завмирає пісня» та «Додому»...

3. Про відродження гідності української нації сьогодні говорять багато. Є це й у вас...

— І це не дивно, адже сьогодні перед нашим суспільством постає питання, як відродити гідність української людини. Саме «відродити», а не піднести. Така термінологія, так би мовити, підкреслює міру її потоптаності сьогодні. Її топчуть злидні, її гнітить реальна — всупереч усім законам і Конституції — безправність перед чиновниками всіх рівнів; людину на власній землі принижують свої й чужі можновладці. Нам бракує культури національного самостояння, культури національної саморепрезентації і навіть у повсякденному житті бути зразком культурності і такту.

4. Високоморальне філософське ставлення до Слова Божого у розвитку нашого суспільства... У вашій поезії це відчувається...

— Так, багато роздумів викликає сьогодні різкий поворот нашого суспільства від активного атеїзму, насаджуваного радянською владою, до поголовного релігійного поклоніння. Справді, всі ми завинили перед Богом, зруйнувавши впродовж минулого століття не лише сотні культових споруд, а, насамперед, мільйони людських душ. Та чи дає нам моральне право ця провина так слізно благати допомоги у Бога, як робиться це щодня у всіх інформаційних засобах, на велелюдних зібраннях? Відчувається брак внутрішньої культури та незнання релігійних канонів й у надмірній кількості нових культових споруд в період всенародної економічної скрути.

5. Пане Олександре, у багатьох своїх сатиричних баладах ви гнівно викриваєте результати сучасної бездуховності...

— Пригадую слова батька: «У правди — земля під ногами, у правди — нескорені крила. То хай же постане із нами у спогадах правда всесила!»

Що з нами зробили? І головне, що немає винних... Вигадали нейтральний діагноз — «економічна скрута» — і затуляються ним, як фіговим листком. Коли нація тяжко хвора, її потрібно лікувати Правдою. І тільки Правдою. Народ уже стомився від брехливих і нещирих обіцянок. Він уже ні в що не вірить. І народ можна зрозуміти. Над ним надто довго роблять експерименти на витримку. Навіть після перепису населення наші керівники наголошують, що вони виступають від імені п’ятдесятидвохмільйонної держави. Де ті мільйони? Адже всім відомо, що впродовж останніх майже дванадцяти років наш народ скоротився більш ніж на чотири мільйони, що процес його руйнації триває й далі?! Хто тепер, після багатьох років розгулу, вседозволеності та масового здирництва, зможе вивести на чисту воду злодіїв, які встигли вкрасти в народу сотні мільйонів? Куди зникають Лазаренки, чому наші засоби інформації забули справу Лазаренка?! А все це — результат бездуховності, що знайшла добрий грунт і всіляко підтримується сучасними можновладцями. Про це мої вірші «Сорок сім», «На Голгофу», «Привіт із минулого», «Сіль землі» та інші.

6. Пане Олександре, чому гостре світосприйняття сучасного негативу знаходить позитивне відтворення у вашій творчості?

— Література не може існувати осторонь суспільних проблем, як і суспільство існувати без літератури. Сьогодні болючі проблеми нації до крові оголюють рани українського народу, які лікувати прийдеться власними силами. Адже ми в цьому світі нікому не потрібні. Нас практично загнано у глухий кут. Такої руйнації після другої світової війни ще не знала Україна. Майже повсюди зупинено заводи, фабрики, людей викидають за борт життя, вітчизняне виробництво штучно гальмують, щоб дати іноземному капіталові нажитися на нашому горі. Книговидання, що було духовною опорою народу, майже зупинено. Ніби триває війна-невидимка із власним народом, де не потрібні книги, романи, поезія, театр, кіно. Куди легше запустити на екрани в наші домівки фільми бруду і несмаку!.. Нехай ідуть на телеекранах України відкриті уроки для злочинного світу! Хай формується свідомість нашої молоді за так званим сучасним стандартом — прямою дорогою за колючий дріт. Горе та й годі...

7. Як продовження попереднього питання: яке ваше ставлення до сьогоднішніх засобів масової культури, пане Олександре?

— Сьогодні в засобах масової культури спостерігаються відверті елементи бездуховності та примітиву, що подаються народові як сучасний стандарт. На щастя, більшість людей відчувають будь-яку нещирість чи фальш. Навіть наші дітки легко помічають відсутність змісту, людяності та доброти. Але їхні душі найбільш уразливі й довірливі. Тож нам, дорослим, батькам, діячам літератури та мистецтва, треба плекати слово, піклуватися про душу нашого майбутнього суспільства, якщо чиновникам у нашій державі байдуже. На відміну від західного суспільства, наші люди мають ще здатність не тільки слухати, а й чути та співпереживати. Вони мають свої душевні потреби.

Ще хотілося б додати, що в нас сьогодні спостерігається гострий дефіцит вітчизняного інтелектуального продукту на рівні точних і ефективних розв’язань наших болючих проблем. Маю на увазі не пустопорожні прожекти та галасливі обіцянки, а скрупульозно підраховані, переконливо обчислені й викладені, усвідомлені й підхоплені громадськістю, скажімо, проекти подолання безробіття, вирішення комплексних проблем енергетичного забезпечення народного господарства, вирішення проблем пенсійного забезпечення і таке інше. Просто дивно, що для засобів масової культури цих проблем ніби не існує.

Зверніть увагу: з телеекранів зникли науково-популярні програми, що підсвідомо виховували та розвивали світогляд молоді. На зміну їм прийшли, на західний манер, різні ток-шоу, у кращих випадках вікторини. Інформаційний простір перестав бути українським, втрачаються наші національні символи, щодня пересічному українцеві вкладають у голову чужинський спосіб життя, чужинську мову та книгу. Про яку традиційну ментальність українця можна вести мову, коли держава тільки спостерігає за деградацією народу, коли керівникам держави ніколи замислитися над основним питанням: а яким суспільством доведеться їм керувати, яка духовність поєднуватиме мільйони індивідів, заражених ідеями насильства, підступу, вседозволеності?.. Високоінтелектуальну націю намагаються щоденно принизити до рівня слаборозвинутих африканських країн або до рівня малоосвічених негритянських гетто.

8. Яке, на вашу думку, місце в суспільстві сьогодні належить представникам творчої інтелігенції, письменникам?

— Основна маса інтелігенції має передчуття трагізму ситуації в нашій державі. Так було завжди: барометром суспільства в епоху перемін були поети, письменники, науковці. Вони помічали й передбачали коливання суспільного життя, боліли серцем і душею за долю свого народу. На мою думку, відчуття тривоги — звичайний «робочий» стан поета. А тим більше тоді, коли підстави для неї очевидні. Шкода тільки, що нині в Україні склалася така ситуація, коли слово письменника дуже важко потрапляє до людей. Бо книжки художньої літератури виходять мізерними накладами й осідають на місці видання, до села вони практично не доходять. Та й купити сьогодні не всі у змозі, навіть дешеві видання. Бібліотеки — на грані знищення. Сьогодні радіо, мабуть, найдоступніший засіб інформації. І в плані пропаганди художньої літератури виконує велику і почесну місію: підтримує та поширює серед простих людей літературну думку. В усі часи в нас люди вірили письменникам більше, ніж офіційним повідомленням. І, може, через те й зберегли в собі людське, духовне, глибоко моральне. Наш народ має високий інтелектуальний потенціал. У нас освічений, поінформований, політично «підкований» народ, який у змозі послухати і сам собі дати раду.

9. Пане Олександре, як вплинула творча спадщина визначних письменників на ваше становлення як поета-публіциста?

— Замислюючись над їхньою спадщиною, розумію, що історичний смисл творчості видатних письменників не обмежується хронологічними рамками їхнього життя. Творча думка видатних письменників продовжує своє життя й після їхньої смерті, бо ввібрала в себе духовні прагнення, надії та розчарування, сподівання та мрії своїх сучасників, старших і молодших.

Згадуючи незабутніх учителів, пересвідчуюся в тому, що справжній художник не може бути хронікером свого часу. В його творчості обов’язково має відбуватися безпосереднє відтворення соціально-політичних битв, але справжній зміст епохи має відображатися не в битвах, а, насамперед, у людських образах, характерах, пристрастях. На мою думку, видатні письменники — не літописці, а художники. Вони животворять людину, відтворюють її образ, простежують розвиток людства через образи своїх сучасників. В їхніх творах розкривається вічне і незмінне, що складає основу людської природи, її розвиток і збагачення в процесі розвитку світової історії...

Переосмислюю, переглядаю народні сюжети в дусі нашого сьогодення, прагну намалювати картину складного, сучасного життя, світу бідних і багатих, світу добра і зла, ніжності та жорстокості, жаги та байдужості, подвигу та зрадництва, любові та ненависті. І в цьому земна любов та краса стають моїми натхненниками, додають мені сил у творчості.

Як сказав колись Гете: Бог іще наділив його (поета, письменника) вмінням передавати, як він страждає. І таким комунікативним засобом, на мою думку, є поезія. Мистецтво Слова здатне образно передавати все, що переповнює душу людини: хороше та погане, зробити очевидним для людей головне в житті, його сенс, показати те справжнє та прекрасне, заради чого варто жити.

10. Пане Олександре, і все ж таки, який жанр поетичної творчості вам найближчий? Що таке у вашому розумінні творчість?

— Мою творчість можна сміливо віднести до жанру баладно-пісенної публіцистики, оскільки в ній відбито реалії нашого складного життя і моє особисте ставлення до всього, що відбувається в суспільстві. Звичайно ж, я говорю про все мовою художніх образів. Тож чи це ліричний твір, чи філософський, чи відверто жартівливий — зміст і сюжет обов’язково мають бути, інакше, на мою думку, просто немає сенсу писати. Зазвичай у центрі балади постають не події, не історичні епізоди, а особистості, персоналії, які діють на тлі тих чи інших подій. Але фон подій у баладі не може бути нейтральним чи абстрактним. Він обов’язково має бути насичений конкретним національним колоритом. Сучасна балада набуває рис соціального твору. Такий досвід «сучасної» соціальної балади ми маємо в Данила Бакуменка та Володимира Забаштанського. Зрештою реалістична, сучасна балада може отримати й безпосередньо політичне забарвлення, перетворитися на памфлет із публіцистичною кінцівкою. Бачте, який широкий діапазон у цього поетичного жанру. Та все одно, у нашому розумінні балада здебільшого — жанр романтичний.

Таким розумінням поезії я завдячую своїм незабутнім учителям Д. Бакуменку, В. Забаштанському, П. Бібі, які вчили конкретизувати кожне слово, кожний рядок. Погодьтеся, правда — це конкретна категорія, вона або є, або її нема. Саме так вона має висвітлюватися у поезії, прозі, у справжній творчості кожної людини.

* * *

«Про що не писав би Дмитро Білоус — про веселе чи сумне, про кумедне чи трагічне, він завжди писав з любові про любов» — так починається повість-есе «Зодчий Слова» лауреата Міжнародної літературної премії імені Костянтина Симонова, поета, прозаїка і перекладача Олександра Бакуменка про життєвий і творчий шлях класика української літератури Дмитра Білоуса.

Презентація книжки Олександра Бакуменка, що побачила світ у київському видавництві «Альтерпрес», відбулася 15 травня цього року в Національному музеї літератури України. Свято нової книги відкрив відомий письменник і громадський діяч Петро Осадчук. Працівники музею літератури, зокрема Валентина Каменчук, взяли активну участь у проведенні презентації та в організації виставочних стендів із книгами й світлинами Дмитра Білоуса. На презентацію книги про патріарха української літератури завітали друзі, колеги й учні видатного письменника: Борис Олійник, Іван Драч, Микола Сингаївський, Вадим Скомаровський, Петро Засенко, Анатолій Качан, Микола Сом, Василь Василашко, Ярема Гоян, Дмитро Онкович, Михайло Сіренко, Василь Довжик, Михайло Шевченко.

Усі виступаючі відзначали мудрість книжки О. Бакуменка, її актуальність, легкість, з якою читається ця непересічна книга. Зокрема, Борис Олійник відзначив, що «після книги Олександра Бакуменка, яку я одним залпом прочитав, я зовсім по-іншому ще раз поглянув на Дмитра Григоровича. І заслуга автора цієї книги в тому, що він не перенаситив твір занудними деталями, банальною хронікою життя, а пішов углиб генеалогічного древа, в його коріння й показав, наскільки ж талановитим є наш український народ.» Борис Олійник запропонував перевидати книжку О. Бакуменка відповідним накладом, щоб вона знайшла свого вдячного читача в усіх куточках України.

Іван Драч у виступі відзначив, що творчість Дмитра Білоуса по праву належить до визначальних надбань української літератури. Іван Федорович був зворушений тим, що автор повісті присвятив свою книжку одному з побратимів свого батька. «І книжку не пересічну, а зроблену на високому рівні, на високому професійному рівні, — сказав видатний поет. — Я думаю, що цій книзі накреслене довге життя, вона існуватиме й продовжуватиметься у нових виданнях».

Добрим словом згадали свого Вчителя знані сьогодні письменники, які пройшли через його літературну студію, що працювала наприкінці 50-х — на початку 60-х років при видавництві «Молодь». Як згадували Микола Сингаївський і Петро Засенко, під час занять літературної студії не було байдужих, і згодом література для них стала справою всього життя. Вадим Скомаровський, виступаючи на презентації, підкреслив, що твори Білоуса є в усіх читанках, букварях, хрестоматіях, словниках, календарях, закордонних журналах. Філософсько-дидактичні вірші Дмитра Білоуса допомагають учням пізнавати й любити українську мову, недарма за книгу «Диво калинове» Білоуса було вшановано найвищою національною премією — Шевченківською. Василь Василашко відзначив, що останні роки життя Дмитра Білоуса в творчому плані видалися дивовижно плідними, літературний доробок письменника поповнився кількома рукописами нових книжок: «Безцінний скарб», «Мандрівка в Країну Чеснот», «Сокровенне», «Жар-птиця», «Рідні небеса». Усі ці книжки побачили світ уже після смерті автора, у 2004—2006 роках, і найактивнішу участь у їх виданні брав Олександр Бакуменко.

Про цю презентацію тепло й зворушливо написала Тетяна Петровська, член Національної спілки письменників України. Це дуже приємно. В наш час такі події нерідко не знаходять доброго слова в осередках культури.

Серпень, 2008 рік.

Київ

Фото з архіву сім’ї Бакуменків.