Україна ввійшла не просто в черговий етап політичної кризи. Вперше вона втягується у політичну війну за участю трьох основних центрів впливу та трьох інститутів влади — Президент, Кабінет Міністрів, Верховна Рада.

До неї починають підключатися місцеві органи влади. З’являються перші оціночні заяви щодо подій в Україні з боку міжнародних інституцій та зацікавлених країн.

Українське суспільство поки що недооцінює небезпечність нинішньої ситуації з огляду на те, що всі роки незалежності — це постійна криза, і відбулося звикання до неї. Вона стала для нас природним середовищем. А також через нав’язування людям спрощеного сприйняття подій.

Разом з тим уже зараз належить усвідомити, що ця політична війна, якщо не попередити її розгортання, може мати непередбачувані тяжкі наслідки.

Особливо якщо враховувати такі додаткові обставини:

- згасання державотворчого імпульсу, кризу державності та національної ідентичності, за якими в українській історії завжди поставав етап руїни;

- відсутність загальновизнаного національного лідера;

- пошуки українськими провідниками опори в першу чергу за межами країни, а не на власний народ;

- егоїзм влади при зруйнованій старій економіці і відсутності повноцінної нової економіки;

- повну зношеність країни та вичерпаність ресурсів, закладених у попередній період;

- примушування народу до життя минулим та вдоволення невиразним сьогоденням за відсутності перспективи майбутнього;

- гостру конфронтацію між основними панівними групами із ситуативними і алогічними союзами, побудованими на основі політичних комбінацій, що посилює суспільну дезорієнтацію;

- намагання розділити країну через наміри підігнати Конституцію під політичну кон’юнктуру, включаючи зміну виборчої системи.

Особливо слід наголосити, що сьогодні дедалі виразнішим стає домінування особистого над державним, що робить протистояння надзвичайно запеклим, небезпечним і руйнівним для країни.

Абсолютно неприйнятною і неприпустимою є демонстрація «принциповості» на базі власної вигоди та під прикриттям розмов про державні потреби й інтереси, демократію і парламентаризм.

З порушенням законів не борються симетричним їх порушенням, як це було продемонстровано останніми рішеннями Верховної Ради. Такий взаємозалік порушень є просто викличною демонстрацією безвідповідальності сторін конфлікту.

Спроби БЮТ та ПР поставити на місце ослабленого Президента України за недотримання ним домовленостей, за порушення Конституції, які справді мають місце, дії цих політсил з позицій реваншу та помсти В. Ющенку обернуться помстою для країни.

Поспішність у вибудові нової системи організації влади під ситуативний момент свідчить про невпевненість організаторів цих дій у їх правильності, їх взаємній недовірі щодо тривалості свого союзу.

Звідси — намагання виправдання своїх дій державними потребами, перекривати постановку питання про загальносуспільний діалог та спільне думання.

Таке намагання сховати свої дії та наміри за колективними рішеннями може призвести в недалекому майбутньому до вишиковування країни подібно до того, як це робиться з парламентськими фракціями, до розподілу її на сфери впливу, чергового етапу розподілу та перерозподілу власності, специфічного тлумачення демократії, «плаваючого» зовнішньополітичного курсу, остаточного розчарування міжнародної спільноти в Україні.

Тим більше, що лідери нового політичного тандема не довіряють одне одному, сподіваються переграти одне одного і приречені на гостре протистояння після розв’язання тактичного завдання — сконцентрувати владу в своїх руках.

Такий розвиток подій став можливим через те, що Президент, замість консолідуючих дій, віддає перевагу нав’язуванню свого бачення облаштування країни та її зовнішньої політики, що розколює українське суспільство і розсварює людей, воліє, як і його попередники, мати справу з ослабленим парламентом.

В Україні фактично відсутній діалог — як на рівні влади, так і на рівні суспільства. І що показово — з цим звиклися. Як наслідок — державне будівництво не стало справою усього українського загалу.

Утім, цього й не буде, бо, за взаємними оцінками найвищих представників влади, керівництво державним будівництвом у нас здійснюють державні злочинці.

Вже лише через це політичні кризи до останнього часу виступали способом і формою існування України як держави.

Але з огляду на викладене, цей парадоксальний ресурс уже також вичерпано. Що вимагає сьогодні загостреної постановки питання про долю України, українського народу.

У цьому зв’язку вважаємо за необхідне:

- зробити все, щоб попередити і не допустити в будь-яких виявах силового розв’язання нинішнього небезпечного конфлікту. З цього приводу Президентові належить виступити зі спеціальним зверненням до народу;

- з усією гостротою поставити питання про особисту відповідальність керівників держави та політиків за спрямованість розвитку подій;

- закликати і зобов’язати Президента, Прем’єр-міністра, лідерів парламентських фракцій до невідкладного проведення прилюдного діалогу для вичерпного з’ясування того, що відбувається в країні, чому таке відбувається, хто за це повинен нести і нестиме відповідальність, що належить робити і хто це буде робити.

Усе це має скласти зміст суспільного договору, який слід публічно напрацювати і негайно прийняти у вигляді Закону про засади внутрішньої та зовнішньої політики.

Лише на таких основах може постати працююча і відповідальна коаліція. І ми за таку коаліцію і за роботу в такій коаліції.

Лише при такому підході не матимуть конфліктного характеру рішення щодо системи організації влади в країні.

Сьогодні для такого публічного діалогу, обговорення і прийняття основоположних рішень потрібні лише політична воля зазначених осіб та мораторій на реалізацію вже прийнятих конфліктних документів.

В іншому разі не виключено, що завтра такий діалог буде організовуватися вже під примусом міжнародних посередників. Це — не для України.

Переконані, що цього вимагатимуть і наші люди, які не хочуть, не допустять розвалу країни, які заслуговують на нормальну владу і нормальне життя.

Володимир ЛИТВИН,керівник фракції «Блок Литвина»у Верховній Раді України.