Куди поділося 300 тисяч жителів області?

Торік Житомирщина відзначила 70-річчя з часу створення. Територія області в минулому входила до складу чотирьох історичних земель України: Київщини, Полісся, Волині та Поділля. Це й відображено в гербі Житомирщини. У верхній частині — срібний архістратиг Михаїл з опущеними донизу мечем та піхвами — це герб Київщини від 14 століття. Поряд «Погоня» — срібний вершник на коні. Це був символ Полісся від кінця 13 до 18 століття як території, що входила до Великого князівства Литовського. У нижній частині — срібний рівносторонній хрест з розбіжними сторонами, символ Поділля, і золоте сонце з шістнадцятьма променями, що символізує Волинь. А в центрі — герб Житомира, отриманий разом з Магдебурзьким правом у першій чверті 15 століття: зображення срібної міської брами з відчиненими воротами і трьома вежами.

Це історія. А географія не менш пістрява. Щоб зрозуміти її, найкраще політати над Житомирщиною на Ан-2. Але це тепер складно. Давно немає, як то було колись, авіарейсів на Народичі та Олевськ — найбільш віддалені від Житомира райцентри на півночі області, до яких, між іншим, від обласного центру набагато більша відстань, ніж до Києва (столичні політики кажуть так: до вас доїхати просто, всього дві години по Києву, а потім ще година — і вже в Житомирі). Але можна принаймні глянути на кольорову карту. В нижній частині її переважає жовтий колір. Угорі — зелений із жовтими плямами: то серед лісів острівці з населених пунктів та полів. З літака то, звичайно, ефектніше виглядає. А якщо ще й походити по тих лісах, що на півночі області, стає зрозуміліше, чому Житомирщина в роки війни була партизанським краєм, чому саме тут було проведено нараду з партизанськими командирами, на яку, у глибокий німецький тил, прилетіли секретарі ЦК, про що тепер нагадує пам’ятний знак, встановлений на самому кордоні з Білоруссю.

У цифрах це виглядає так: область має близько мільйона гектарів лісів, і розміщуються вони на третині території області. За площею лісових насаджень посідає перше місце в Україні. Лісівники Житомирщини пережили кризові 90-ті з найменшими втратами — якщо порівнювати з іншими галузями. Швидше за все тому, що попередній Президент не встиг підписати указ про прискорене реформування лісової галузі, як то було з сільським господарством. Тож тепер в обласного управління лісового і мисливського господарства найбільша проблема — як прийняти розпайовані (вони ж тепер приватна власність!), але вже зарослі самосійними березами та соснами колишні поля, які вже ніхто не оброблятиме, і перетворити їх на справжні ліси.

Якщо краєвиди на півдні Ружинського району майже не відрізняються від черкаських, та ще й чорноземи в цих краях такі ж масні й непролазні після рясних дощів як і там, то на півночі є місця, де ліси аж ніяк не можна вирубувати, але не через загрозу повеней, як у карпатському регіоні, а тому, що все може піском замести. Умови господарювання на Поліссі, в перехідній зоні і в лісостепу надто різняться, тому навіть підсумки роботи в сільському господарстві завжди підбивають окремо.

Житомирщина має багаті надра: ведеться видобуток титанового ільменіту, вогнетривких кварцитів, бутового каменю, лабрадориту, габро, граніту, а біля Володарська-Волинського залягають великі поклади п’єзокварцу, берилу, топазу.

За територією (майже 30 тисяч квадратних кілометрів) область на п’ятому місці в Україні, за кількістю населення — на п’ятнадцятому. Проблемою є те, що дуже багато сіл має невелику чисельність жителів. За етнічним складом область можна вважати мононаціональною: за даними останнього перепису українці становлять 90,4 відсотка (у 1989 році було 84,9 відсотка). Частка росіян між двома переписами скоротилася з 7,9 до 5 відсотків, поляків — з 4,5 до 3,5, євреїв — з 1,4 до 0,2 відсотка.

Їжак під череп

Заступник начальника головного управління праці і соціального захисту населення Житомирщини Світлана Бойм уміє «заганяти їжака під череп». Вдумайтеся в цифри, які вона навела. На 1 липня чисельність населення області працездатного віку становила 756,6 тисячі чоловік. Тих, хто працює за наймом з укладенням трудової угоди, і жінок, які перебувають у відпустці з догляду за дитиною, — 288 тисяч. У малому підприємництві зайнято 104,4 тисячі осіб. Зареєстрованих безробітних не так уже й багато — 23,6 тисячі осіб. Тих, хто здобуває фахову освіту за денною формою навчання, 32,3 тисячі. Тепер додайте всіх тих, про кого відомо, що вони роблять, і відніміть від загальної кількості працездатних. Вийде, що близько 300 тисяч не платять податки (отже й не працюють), не няньчать малюків, не займаються торгівлею (саме цей вид заняття найчастіше приховується за красивим словом «підприємництво»), не сидять на лекціях в аудиторіях університетів чи коледжів, не навідуються періодично до центрів зайнятості, щоб знайти роботу.

Щоправда, в тій цифрі не врахована кількість військовослужбовців. Але якщо навіть уявити собі, що вся українська армія дислокується на Житомирщині і складається тільки з жителів області, це не закриє тієї «дірки», адже в наших Збройних силах усього близько 200 тисяч. Виходить, в одній тільки області зникла ціла армія працездатних людей, і цього ніхто не помітив. Можна навести й інше порівняння: кудись зник цілий Житомир.

Спробуйте підрахувати, наскільки багатшими були б місцеві бюджети, якби ці люди працювали, заробляли хоча б по тисячі гривень і сплачували податки з доходів фізичних осіб (а місцеві бюджети на 85 відсотків складаються саме з таких податків).

Звідки ж взялися ці «люди-невидимки»?

Два з гаком десятиліття тому, в день відкриття ХІХ всесоюзної партійної конференції, довелося возити з екскурсією по Житомиру колег-журналістів з польської воєводської газети, з якими тоді дружив редакційний колектив, в якому працював і автор цих рядків. Проїхали і через промислову околицю, де були розташовані підприємства-гіганти, характеризуючи які тоді полюбляли додавати слова «найбільший у Європі». Це і льонокомбінат, і завод верстатів-автоматів, і завод хімічного волокна та інші. Гості вражені були їх розмірами, а прокоментували зі співчуттям:

— Ох і проблем у вас з ними буде скоро...

Як у воду дивилися. Про ці та низку інших підприємств тепер згадують тільки тоді, коли перераховують, скільки який банкрут заборгував людям зарплати, страхових внесків до Пенсійного фонду тощо. Причому й самі доповідачі нерідко дивуються: підприємство не працює, нічого не виробляє, а борги зростають! На деяких підприємствах історія з банкрутством, санаціями, мировими угодами має вже довгу бороду — тягнеться більше десяти років.

Трудова біографія одної зі знайомих житомирянок почалася з того, що на початку 70-х, одразу після школи, пішла працювати на приладобудівне підприємство, яке випускало тоді щити і пульти управління — для залізниць, атомних електростанцій тощо. Уже в наші дні побувала в колишньому складальному цеху, де колись була її дільниця — монтувала там якісь дуже секретні вироби. Зайшла туди, роздивилася довкола — і з очей закапало. Сама з себе потім сміялася: уяви, каже, як на мене дивилися й дивувалися, чому це стоїть жінка біля бананів і сльози втирає. Просто величезний складальний цех після реконструкції перетворився на грандіозний супермаркет дуже відомої мережі. Потім звикла — люди ж до всього звикають.

Звикли й до того, що не поспішають тисячі чоловік до початку зміни через прохідну іншого приладобудівного заводу, колектив якого завжди відкривав святкові демонстрації в обласному центрі на тодішній площі Леніна з транспарантами, які сповіщали, що експортує продукцію до 49 країн світу. Тепер вироби цього типу імпортуються до нас з єдиної країни, зрозуміло ж, з Китаю. Немає в продажу популярних колись меблів об’єднання «Житомирдерев» і баянів Житомирської музичної фабрики. На безнадійного банкрута перетворився завод «Автозапчастина» — одне з найстаріших підприємств обласного центру.

Повний перелік вийде надто довгий. А тепер занепадає фарфорова галузь...

Довгоносики здохнуть з голоду?

Запам’яталося, як на самому початку 60-х років минулого століття нас, школярів, у селі, де пройшло дитинство автора цих рядків, виводили на бурякове поле не тільки з сапками, а й із своєрідним свердлом — робити в ґрунті дірки: в них засипали якусь трутизну, довгоносики мали падати туди й там подихати. Так тоді боролися з цим шкідником. Складається враження, що ще кілька років, і всі бурякові шкідники самі зникнуть — з голоду поздихають. Чому?

Південь Житомирщини сприятливий для вирощування цукрових буряків. Це визнали ще відомі цукрозаводчики з династії Терещенків (цікава сторінка історії: на території нинішнього Андрушівського району один з них не тільки цукор варив, а й літаки будував). Торік на Житомирщину приїздив Мішель Терещенко, внук Михайла Терещенка. Радів, що чимало збереглося з того, що стояло тут ще сто літ тому, збудоване його предками. А от про нинішню ситуацію в солодкій галузі йому нічого втішного розповісти не могли. Цього року стало ще гірше.

Є тільки одна обставина, яка хоч якось може втішити. Як було в області шість цукрозаводів, так вони і стоять нині. Жоден не порізали на металобрухт, як це діялося на Вінниччині чи Черкащині. Але це, мабуть, просто тому, що за їх кількістю Житомирщині годі рівнятися з тими регіонами, тож владі якось вдавалося контролювати ситуацію.

Загалом ці шість підприємств здатні переробити за сезон 1 мільйон 200 тисяч тонн цукросировини, виробити до 130 тисяч тонн цукру, що в два рази більше річної потреби області в цьому продукті. Але торік вони заготовили тільки 405 тисяч тонн коренів — майже вдвічі менше, як позаторік. А виготовлено було 46,5 тисячі тонн цукру — це лише 82 відсотка потреб області.

Цукрозаводи, опинившись останніми роками у складній фінансовій ситуації, зменшили авансування виробників. Вирощування буряків вимагає значних затрат, а коштів у господарствах хронічно бракує, тож вони відповіли на це зменшенням посівних площ: торік на 9 тисяч, нинішньої весни — ще на 12 тисяч. Якщо минулого року солодкі корені були висіяні на 23 тисячах гектарів, то тепер на 11 тисячах. Перестали сіяти буряки навіть там, де колись ними на весь Союз славилися. У Романівському районі, наприклад, працювала знатна буряківниця Марія Марцун, відзначена за свої досягнення двома зірками Героя Соціалістичної Праці. Цього року на весь район посіяли аж... 270 гектарів.

Минулого переробного сезону не працювали два цукрових заводи. Цієї осені через брак сировини кількість тих, які не включаться в роботу, може зрости, прогнозує начальник головного управління агропромислового розвитку ОДА Микола Дідківський.

Схоже, найсумніші справи на Коровинецькому цукрозаводі, справу про банкрутство якого передано до господарського суду. Якраз на цьому підприємстві, побудованому рідним братом його прадіда в 1878—1880 роках, торік навесні і побував Мішель Терещенко. Тоді його, між іншим, запитали, чи не планує він узятися за справу, яку робили зачинателі династії у минулому й позаминулому століттях. Сказав, що може відповісти тільки після ґрунтовного вивчення ситуації в галузі, але одразу ж додав, що у Франції всього п’ять цукрових заводів, але великих, потужних і сучасних, які забезпечують потреби країни. Висновок напрошується сам собою: якщо на наших цукрозаводах сезон переробки триває тільки місяць, то про яку рентабельність можна говорити?

А між іншим, лише один цукрозавод із шести — Андрушівський розташований у райцентрі. Решта — в селищах, де, образно кажучи, заводська труба — єдиний годувальник. Не діє завод — ніде працювати. То що робити людям, де брати засоби на прожиття? Але й це ще не все. Різке скорочення посівів — то й селянам менше роботи. І не тільки в сільгосппідприємствах, а й тим, що вирощували сировину для цукрозаводів на власних наділах, особливо в селах, де від господарств тільки згадка залишилася...

Льонарі сподіваються тільки на Китай

А на Поліссі основна технічна культура — льон. Тут справи зовсім кепські. Щоб довести це, достатньо однієї цифри. Порівняно з найкращими для льонарства часами посівні площі під цією культурою зменшилися у 20 разів. Але якщо у лісостепових господарствах є вихід: невигідно вирощувати буряки — посіють пшеницю, то в більшості поліських районів так не вийде. Бо заробиш на цьому, за образним висловом поліщуків, як Заблоцький на милі. Врожаї ж то значно нижчі, як на чорноземі. Саме льон був основним годувальником для північних районів, саме на ньому виросла ціла плеяда Героїв Соціалістичної Праці. Не можна сказати, що нині держава забула про цю культуру: вона готова дотувати кожен посіяний гектар довгунця. Але що робити з вирощеним урожаєм? Колишній Житомирський льонокомбінат, який потім став ВАТ «Льнотекс», просто не працює. Волокно продавати нікому.

Були ентузіасти, які захотіли відродити льонарство в Коростишівському та Брусилівському районах, навіть власну переробку трести на волокно налагодили, але і в них руки опустилися. Вперто тримається за довгунець тільки підприємство «Ємільчино-льон», яке, відкривши власне представництво в Китаї, зуміло налагодити туди експорт волокна. Недавно з цієї країни повернулася житомирська делегація на чолі з заступником голови ОДА Ігорем Орловим. Він повідомив, що одна з провінцій Китаю готова в принципі вкласти у вирощування льону на Житомирщині два мільярди доларів. Щоправда, переговори тільки почалися, як зробити, щоб це було взаємовигідно, ще невідомо. До речі, договір щодо льону свого часу з китайцями вже підписували, але далі цього справа не пішла. Кажуть, через те, що надто часто керівництво області мінялося.

Не можна не згадати і про хміль. Свого часу Україна вирощувала вдвічі більше запашних шишок, ніж їй було потрібно, тож чимало експортувала. Три чверті українського хмелю давала Житомирщина. Завдяки тому, що два північні райони області спеціалізувалися на його вирощуванні, туди прийшло нове життя. Та потім галузь довели до такого стану, що потрібна була реанімація за солідні бюджетні гроші. А де вони — там охочі підставити власні кишені. За справу відродження хмелярства взялися, як гірко жартували справжні хмелярі, «танкісти й кадебісти». Вони створювали нові хмелеплантації нерідко тільки на папері. Цього літа розгорівся новий скандал за «хмільні» гроші, хмелярі, обурені діями районної влади, погрожували навіть залізницю перекрити.

Та все ж найбільший надлишок людей на селі дало тваринництво. Куди не поїдеш — руїни ферм. Менше корів — потрібно менше доярок.

Гроші рахують усі

Скільки заробляє середньостатистичний житель області? 1511 гривень, назвала статистика дані за червень. А середньомісячна за січень-червень перевищила минулорічний показник на 41 відсоток і становила 1315 гривень. У начальника управління Пенсійного фонду в області Олександра Чорнія зовсім інша цифра, значно скромніша — 1219 гривень. Звідки розходження? Просто Пенсійний фонд, на відміну від статистики, рахує всіх без винятку, і малі підприємства, і підприємців, які мають найманих працівників. Адже тут — персоніфікований облік. Саме він дає змогу побачити гірку істину: з 372 тисяч працюючих кожен третій отримує заробіток, нижчий за мінімальний.

Різні дані і з заборгованості з заробітної плати. Статистика дає цифру 17,3 мільйона гривень, Пенсійний фонд — 26 мільйонів 700 тисяч. З тієї само причини: статистика не має даних з МП і підприємців-фізичних осіб. А за сумою боргу до Пенсійного фонду область узагалі рекордсмен: 66,5 мільйона гривень, з них більше 15 мільйонів — штрафні санкції й пеня.

Що чекає того, хто спокійно й чесно працював усе своє життя? На жаль, далеко не завжди спокійне і швидке оформлення пенсії. На законодавчому рівні не було передбачено, щоб при реструктуризації, ліквідації, банкрутстві підприємства всі документи передавалися до архіву. До чого це призвело, можна бачити на такому прикладі. За призначенням пенсії звернулися 75 чоловік, які працювали колись на меблевій фабриці в Радомишлі. Але не тільки від неї давно сліду не зосталося, а й від документації, яка там велася. А з низкою колишніх колгоспів узагалі жах. Люди, які в них працювали, не можуть пред’явити ніякого документа, який засвідчував би їх стаж, окрім трудової книжки. І то вона оформлена неправильно. Щоб уникнути таких ситуацій надалі, нині створюються місцеві трудові архіви.

У скрутній ситуації опинилися колишні працівники «Льнотексу», заводу хімічного волокна та цілої низки інших: на цих підприємствах утворилася велика заборгованість зі страхових внесків. Ще добре, якщо чоловіки та жінки і без цих пропащих років встигли набути стажу в 25 та 20 років: вони якусь пенсію все ж отримають. А якщо ні?

А де ж ті, від кого не надходять ні податки, ні страхові платежі до ПФ?

В одному з сіл побачив у дворах селян два «Джон Діри». Як розповіла сільський голова, то люди побували на заробітках в Росії, придбали їх, тепер уже нікуди не їдуть — збирають урожай на полях односельчан і з того живуть. А якось випало познайомитися з симпатичною молодою парою з малям на руках. Виявилося, що познайомилися у Великобританії, де обоє, причому легально, працювали в якогось фермера. Тепер чоловік роздумував, чи не поїхати ще й до Росії, бо потреби сім’ї зросли.

Скільки працює за кордоном, ніхто не знає. Та все-таки область пристолична і багато хто вирішує, що значно зручніше працювати в Києві.

Голова Попільнянської РДА Юрій Проценко пояснив, чому так багато жителів району постійно курсують електричками до столиці:

— Півтори тисячі гривень у Києві вони можуть заробити за десять днів, потім 20 днів відпочивати вдома. А в сільському господарстві за ці гроші треба весь місяць працювати з ранку до вечора. Не приваблює навіть найсучасніша техніка.

Він звернув увагу на парадокс: у центрі зайнятості стоять на обліку безробітні, а на цегельні заводи, які тут відкрили, не могли знайти працівників, довелося набирати з інших районів. А незабаром постане проблема кадрів і в медицині: у цій сфері дуже багато пенсіонерів.

За прилавками — «люди-невидимки»

Після поїздки до Рівного в Житомирського міського голови Віри Шелудченко з’явилася ідея побудувати підземний торговий комплекс по вулиці Московській — біля головного продовольчого ринку обласного центру. У зв’язку з цим пригадався лозунг, що його хтось написав у Варшаві на одному з ринків, коли в Польщі тільки починалися економічні перетворення: «Дурень працює, розумний торгує». Схоже, в нас він діє й досі. Підприємства стогнуть: немає електрозварників, слюсарів, токарів, робітників інших професій, а базарів стає дедалі більше і більше, причому торгових міць як бракувало, так і бракує. Саме там у першу чергу треба шукати «людей-невидимок», що й робить державна податкова адміністрація в області. Її керівник Борис Буряченко повідав таку цікаву історію. Податківці вирішили перевірити сім ринків обласного центру. Згідно з законом попередили про це заздалегідь. Йшлося тільки про те, наскільки легально працює там той чи інший продавець. Найкращою була ситуація на одному з приватних ринків — там у день перевірки було зачинено тільки чверть павільйонів. А от інший, комунальний, наче вимер: не з’явилося 60 відсотків торговців. Усього на семи ринках, підсумував Борис Дмитрович, нараховується понад шість тисяч торгових місць. Виявилося, що половина тих, хто там торгує, не побажала зустрічатися з податківцями, бо, очевидно, просто не змогла б показати документи, які узаконюють їх бізнес.

Заступник голови ОДА Ігор Орлов зазначив:

— Виявлено 1485 фактів використання праці найманих працівників без укладення трудових угод. Я думаю, що реально їх — десятки тисяч.

До речі, зафіксувати такі факти вкрай складно, стверджує начальник державної територіальної інспекції праці Василь Сокорчук. Бо інспектор просто не уповноважений встановлювати особу людини.

Старший прокурор відділу захисту майнових і особистих прав і свобод громадян та інтересів держави Ольга Степаницька звернула увагу на таке:

— Беручи на роботу працівника, роботодавець умовляє не укладати трудову угоду, бере його на випробувальний термін, а потім відмовляє в офіційному працевлаштуванні, виплативши, в кращому випадку, якусь символічну суму.

У переліку тих, хто став «людьми-невидимками», і селяни. Вдумайтеся в такий факт: понад 83 відсотки сільськогосподарської продукції в першому півріччі вироблено в особистих селянських господарствах. Офіційних робочих місць для жителів села нерідко немає не тільки тоді, коли землю нікому здати в оренду, а й коли приходить потужний інвестор. Адже серед них є й такі: привезли власних механізаторів, ті посіяли, потім знов приїхали з сучасною технікою, зібрали, розрахувалися за паї, урожай забрали. А для місцевих жителів робочих місць нема. Бо тваринництвом займатися не хочуть: невигідно, мовляв. От і виживають люди за рахунок власних корів, свиней чи городу.

На завершення — про найскладнішу категорію. Знаєте, який вираз найчастіше повторюється в міліцейських кримінальних зведеннях? «За підозрою у скоєнні злочину затримано непрацюючого (або непрацюючу)...» Якщо неробство перетворює людей на п’яниць, убивць і дебоширів, то мав, мабуть, рацію той, хто першим заявив, що праця створила людину.

Олексій КАВУН.

Фото автора.

На знімку: майбутнє Житомирщини.

Фото Олексія Кавуна.