Світ перед загрозою третього післявоєнного переділу. Хто й навіщо «розморожує» конфлікти

Другий переділ. Невдачі в побудові глобальної імперії та епоха«кольорових революцій»

У 90-х роках ХХ століття Захід увірував, що новий світовий порядок непорушний і непохитний. Фінансова і військово-політична міць США, міжнародна вага їхніх союзників дозволяли розраховувати на беззастережний успіх. США та їхнім союзникам удавалося різними способами стримувати посилення впливу країн — регіональних лідерів, таких як Китай, Індія, Росія. Кризи на Південно-Азіатських біржах 1997—1998 р., дефолт у Росії в 1998 р. незмінно повертали капітали і ресурси в тиху і спокійну американську «гавань».

Фактично на пострадянському просторі ультранаціоналістичним режимам удалося утриматися лише в республіках Прибалтики. Не дивно, що ці країни в точності повторили шлях «інтеграції» країн Центрально-Східної Європи до євроатлантичної цивілізації. Ці країни з готовністю пройшли шлях «ліберальних економічних реформ» і з видимим задоволенням і запопадливістю поділилися своїм суверенітетом зі США і їхніми європейськими союзниками. Але в аспекті національної політики прибалтійським режимам удалося повністю показати, що таке неонацизм.

У цих «молодих демократіях» національні меншості було зведено до статусу негромадян, позбавлених соціальних, культурних і політичних прав. Ставлення до росіян як до «окупантів», «п’ятої колони» тощо було закріплено і на рівні законодавства, відповідно до якого значна частина російськомовного населення Прибалтики не одержала громадянства країн проживання з усіма наслідками, що з цього випливають. До того ж у Прибалтиці розпочалася активна кампанія з реабілітації пособників нацизму і відбілювання фашистської ідеології.

А в більшості інших пострадянських держав націоналістичні режими зазнали політичної поразки (у Грузії, Україні, Білорусі, Молдові) й були відсторонені від влади. Як наслідок — з’явилися передумови до стабілізації ситуації, зниження градуса протистояння і поступового «заморожування» міжнаціональних конфліктів. На пострадянському просторі почав поступово встановлюватися мир, налагоджувався міжнаціональний діалог, розвивалися економічні зв’язки. З’явилися реальні передумови для початку економічної інтеграції.

Як показали подальші події, посилення економічної і політичної інтеграції на пострадянському просторі аж ніяк не вкладалося в плани конструкторів нового світового порядку. Звісно, такий хід подій не влаштовував США, їхніх натовських союзників і транснаціональні корпорації, становлячи для них істотну загрозу.

От чому США та їхні сателіти вирішили приступити до другого етапу переділу світу. Передбачалося остаточно закріпитися на Балканах, посилити свій вплив на Кавказі й у Середній Азії, не допустити зближення Росії, України, Казахстану і Білорусі. Для розв’язання своїх геоекономічних завдань (контроль над ресурсами, ринками збуту і утвердження в зоні впливу зовнішніх емісійних центрів) їм необхідно було перетворення нових незалежних держав на військово-політичні напівколоніальні території і вбудовування їх до систем безпеки під американським контролем.

Цілі й завдання, що стоять перед «геополітичними шахістами» стосовно другого післявоєнного переділу світу, цілком очевидні.

По-перше, військова присутність Сполучених Штатів на Балканах, які традиційно є одним із «найуразливівших місць» Європи, гарантувало б «слухняність європейських союзників». Водночас ставило б під контроль США і НАТО перспективні маршрути доставки до Європи енергоносіїв із Близького Сходу, Каспію і навіть із Росії. Ключем до досягнення цієї мети було критичне ослаблення Югославії, аж до її знищення як держави.

По-друге, встановлення проамериканських режимів на Кавказі й у Середній Азії гарантувало США доступ до енергетичних ресурсів (Азербайджан, Киргизія, бажано Казахстан і Туркменистан) і відкривало шляхи для прокладення альтернативних російським маршрутів постачання вуглеводнів до Європи (Грузія). Це багаторазово посилювало позиції Америки як основного контролера стратегічних ресурсів і шляхів їхньої доставки в Європу. Одночасно вирішувалося завдання економічного і політичного стримування Росії, а також розширювався плацдарм (поряд із Афганістаном) для військово-стратегічного стримування Китаю.

Третє завдання також абсолютно очевидне. Не допустити створення політико-економічного союзу між Росією, Україною, Казахстаном і Білоруссю. У противному разі США одержували могутнього політичного, економічного і військово-стратегічного конкурента. Об’єднавшися в Єдиному економічному просторі (ЄЕП), ці чотири колишні радянські республіки, котрі були стрижнем економіки СРСР, цілком могли за короткий час завоювати першість з темпів економічного розвитку у світі.

Для вирішення триєдиного геополітичного завдання США, їхні союзники і сателіти обрали тактику прямого політичного втручання у внутрішні справи наших держав. З початком нового століття під проводом США до Євразії приходить нова «епоха» — епоха так званих «кольорових» революцій.

Інспірування «кольорових революцій» мало двояку мету: або країна, в якій відбувалися «революційні» події, критично ослаблялася, як було із Сербією; або відбувалася різка зміна внутрішнього і зовнішнього політичного курсу, як це сталося у випадку з Грузією та Україною. Слідом за цим було добровільне чи примусове розміщення військових баз США на території цих країн.

За відпрацьованою і добре відомою західним спецслужбам схемою політичну ставку знову найчастіше робили на найрадикальніші націоналістичні кола, котрі мріють про побудову моноетнічних держав за зразком і лекалами країн Прибалтики. Потім зміна влади оголошувалася «демократичним волевиявленням народу», а новий політичний режим одразу записувався в групу так званих демократичних держав.

Уперше технологію «оксамитового перевороту» здійснено в Югославії. Переворот у Югославії був проведений у момент виборів і став типовою операцією зі скинення глави іноземного держави не через відкриті силові дії, а за допомогою сучасних виборчих технологій. Ослаблений прямою воєнною інтервенцією країн НАТО уряд Мілошевича був повалений, відкривши США дорогу до ослаблення позицій Сербії у регіоні й в остаточному підсумку розпаду Югославії.

Апробований сценарій сподобався і був потім з успіхом реалізований у Грузії («революція троянд» 2003 року) та Україні («помаранчева» революція 2004 року). Політичні режими цих країн уже неабияк набридли населенню. Влада загрузла в корупції і хабарництві. Економіка виявилася розділеною між кількома зрослими з владою олігархічними кланами, а рівень життя громадян стрімко деградував.

Тому заяви про поліпшення життя народу, боротьбу з корупцією і казнокрадством, розвиток економіки зустрічали захоплену підтримку громадян. Кампанія з «промивання мізків» принесла свої плоди: народ віддавав голоси за «нових демократів», котрі нібито мали підтримку всього «прогресивного» людства. Люди повірили в ілюзію капіталістичної демократії, за що незабаром і поплатилися.

Ні в Грузії, ні в Україні виборці не прислухалися до голосу лівих, котрі попереджали, що до влади рвуться ніякі не демократи, а представники радикальних націоналістичних рухів. І їхньою основною метою є зовсім не розвиток економіки і поліпшення життя громадян, а різка зміна внутрішньо- і зовнішньополітичного курсу, відчуження народного суверенітету на користь США і НАТО.

На жаль, найпохмуріші прогнози лівих здійснилися. Політичні режими Грузії та України виявилися такі далекі від демократії, як небо від землі. Безсовісне нехтування Конституцією, порушення соціальних і культурних прав та свобод громадян, реабілітація і насадження націоналістичних ідеологій, нагнітання міжнаціональних протиріч і русофобії стали візитними картками внутрішньої політики української і грузинської влади.

Кардинально змінилася і зовнішньополітична лінія цих країн. Від відносно виваженого курсу часів Кучми і Шеварднадзе стався різкий поворот убік загострення відносин з Росією. Усі зусилля було кинуто на забезпечення вступу України і Грузії до Північноатлантичного військово-політичного блоку — НАТО.

При цьому обидва режими — і Ющенка, і Саакашвілі — практично провалили інші напрями внутрішньої і зовнішньої політики. Сьогоднішній стан української економіки — висока інфляція, скорочення темпів зростання виробництва, падіння рівня соціального забезпечення громадян — переконливий доказ неспроможності режиму Ющенка. Що стосується економіки Грузії, то, на думку багатьох експертів, основним джерелом зростання там, як і раніше, є гроші грузинських гастарбайтерів, котрі працюють у Росії. Та й з України в Росії працюють 2,5—3 мільйони гастарбайтерів.

Однак для заокеанських стратегів реальне становище в країнах «демократії, що перемогла» не становило жодного інтересу. Ні введення Ющенком внутрішніх військ до столиці України для розгону парламенту в період гарячої політичної весни 2007 року, ні застосування Саакашвілі сльозоточивого газу проти мирних демонстрацій у Тбілісі восени 2007 року не могли змінити «демократичний» імідж фаворитів Білого дому. Геополітичних цілей США в результаті цих «революцій» було досягнуто, другий переділ Великої Євразії і світу було завершено.

Загроза третього переділу. Розвінчання міфу про «демократичні режими»

Захід цілком задовольняла ситуація, за якої у світі щодня зростає кількість бідних і голодуючих, а США і Європа насолоджуються всіма принадами суспільства споживання. Прибутки стікаються до країн Заходу, на фондових ринках «надуваються» трильйонні фінансові бульки, і «золотий мільярд» купається в потоках дешевих товарів і ресурсів.

Однак світ виявився неспроможним нескінченно підтримувати зростаючі потреби «золотого мільярда» за рахунок найтяжкішої самоексплуатації, критичного виснаження своїх природних і людських ресурсів. Ситуація сягнула критичної точки. Для забезпечення життєдіяльності більш як 6,5-мільярдного населення землі перестало вистачати рису, пшениці, нафти, газу, води. Праця населення «периферії» постійно знецінюється, і от уже самі країни-виробники виявилися нездатними забезпечувати життєво важливі потреби населення у продуктах і товарах. В умовах глобального дефіциту ціни на сировину різко ринули вгору.

Тільки-но країни-виробники почали одержувати справедливішу ціну за свою сировину, товари і працю — міць світового фінансово-економічного гегемона захиталася. Долар став утрачати своє значення як світова валюта. Населення країн «золотого мільярда» виявилося неспроможним задовольняти свої зростаючі потреби. Фактично вся глобальна система капіталізму, контрольована транснаціональними корпораціями, підійшла до порога свого колапсу.

Апробовані «кольорові революції» уже не приносили ефекту. Так, «тюльпанова революція» у Киргизстані хоч і призвела до зміни влади, але не забезпечила задуманого ефекту. Нова влада не пішла на поводі в США. Керівництво Киргизстану вважало безглуздим і згубним для національної економіки погіршувати відносини з Росією і Китаєм.

Нещодавня спроба (липень 2008 року) організувати «кольоровий переворот» у Монголії також провалилася. Політичні виступи опозиції переросли в підпали та безчинства і були припинені владою.

У таких умовах для збереження свого панування США довелося шукати нових шляхів. Було прийнято рішення дестабілізувати ситуацію у Китаї, Росії та інших країнах, що розвиваються, котрі давно вже не задоволені гегемонією США й позиціонують себе як серйозний конкурент «дядька Сема».

Коли не ефективний один інструмент, завжди намагаються знайти інший засіб. Американські стратеги швидко згадали про існування кількох «заморожених» міжнаціональних конфліктів у Великій Євразії. Косовська проблема в Європі, уйгурський і тибетський сепаратизм у Китаї, і, нарешті, кавказький вузол конфліктів.

Увесь світ міг спостерігати, як одна за одною «спалахували» ці конфліктні точки. Лютий 2008 року — проголошення незалежності Косово і заворушення в сербській частині краю. Березень 2008 року — активізація виступів у Тибеті, що переросла в масові заворушення і громадянські сутички. Серпень 2008 року — напад грузинських військ на Цхінвалі й початок етнічних чисток у Південній Осетії.

Це не простий ланцюг збігів, а система добре спланованих і підготовлених акцій. Те, що ситуації у Сербії і Китаї не призвели до вибуху в регіоні, свідчить лише про виважену позицію керівництва цих країн. Сербія обрала міжнародно-правовий шлях і обстоюватиме свою точку зору в Міжнародному суді ООН. Керівництво Китаю зробило все, щоб погасити міжетнічну конфронтацію і не допустити геноциду та етнічних чисток.

Але Саакашвілі не міг «підвести» своїх заокеанських заступників, які обіцяли захистити його від будь-яких міжнародно-правових санкцій і переслідувань. Тим більше, що до виконання цієї «місії» грузинський режим готувався довго і ґрунтовно. Не роблячи навіть спроб економічної реінтеграції, налагодження соціокультурного діалогу і зближення між Грузією та Абхазією, Грузією та Південною Осетією, Саакашвілі мав намір гарантувати територіальну цілісність Грузії методом військового примусу і геноциду. Про це красномовно свідчить військова політика грузинського режиму.

З самого початку свого президентства Саакашвілі взяв курс на мілітаризацію країни. В останній рік правління Шеварднадзе (2003-й) військовий бюджет Грузії дорівнював 30 млн. дол. У 2004-му він зріс втричі — до 90 млн. дол. У 2005 році збільшився до 200 млн. дол. У 2006-му — до півмільярда. У 2007-м військовий бюджет мав становити 850 млн. дол., але його двічі переглядали вбік підвищення, і під кінець року було витрачено на військові потреби близько 1 млрд. дол. На 2008 рік озвучувалися плани уряду Грузії збільшити бюджет Міноборони до півтора мільярдів доларів.

Стокгольмський міжнародний інститут досліджень проблем світу, що вивчає ринок озброєнь, у своїй щорічній доповіді в 2007 році назвав Грузію світовим лідером із зростання військових витрат.

До навчання грузинських збройних сил залучали велику кількість іноземних інструкторів, в основному зі США й Ізраїлю. Паралельно нарощували й кількість збройних сил Грузії. Якщо в часи Шеварднадзе у збройних силах було близько 6 тисяч солдатів і офіцерів, то до середини 2008 року ця цілком професійна армія збільшила штат до 35 тисяч військовослужбовців на контрактній основі. Плюс — близько 100 тисяч резервістів з мобілізації.

До озброєння грузинської націоналістичної влади доклало свою руку й українське керівництво. Саме Україна стала головним постачальником військової техніки й озброєння в Грузію в 2007 році, про що свідчать дані із звіту про міжнародну торгівлю товарами військового призначення, опублікованого Організацією Об’єднаних Націй.

Згідно з даними звіту ООН, у 2007 році Грузія імпортувала 74 танки, 6 одиниць бронетехніки, 9 великокаліберних артилерійських систем, 8 літаків, 10,8 тисячі ракет і пускових установок, а також 28,8 тисячі одиниць вогнепальної зброї. З цього переліку Україна цілком забезпечила постачання всіх танків, бронетехніки й літаків. Крім того, торік Україна експортувала Грузії 5 артилерійських систем, 495 ракет і пускових установок, а також 19964 одиниці вогнепальної зброї. Сукупна ринкова вартість цієї техніки й озброєнь повинна була поповнити український бюджет на суму більш як 100 мільйонів доларів.

Сьогодні необхідно розібратися, чи дійшли ці гроші до державного бюджету, і виявити, в які ще «гарячі точки» продавало зброю українське Міністерство оборони, особисто підлегле президентові Ющенку. Комуністи наполягають на створенні парламентської слідчої комісії з цього питання і оприлюдненні цих фактів в українському суспільстві.

Загалом, бачачи всі ці цифри і факти, наївно думати, що геноцид південноосетинського народу був випадковим збігом обставин. Вочевидь, що невтручання Росії в події у Південній Осетії взагалі поставило б південноосетинський народ на межу повного знищення.

Одержавши сигнал з Вашингтона, «форпост західної демократії», як назвав себе пан Саакашвілі, перейшов у наступ. Був відкритий вогонь на ураження по миротворчих силах, що на законних підставах перебувають на території конфлікту. Цим Саакашвілі продемонстрував світовому співтовариству справжнє відношення грузинського керівництва і його союзників до усіх відомих принципів і норм міжнародного права.

Втручання російських миротворців мало на меті схилити режим Саакашвілі до припинення вогню. Однак це лише розпалило військовий настрій агресора. Розв’язавши війну, він звернувся до своїх заступників з Білого дому, закликавши їх виконати свої «союзницькі» зобов’язання. У результаті мир три дні балансував на межі третьої світової війни.

Російська армія змушена була припинити геноцид і військову агресію Грузії, примусила її до миру. В основу миротворчих зусиль покладено шість принципів «плану Медведєва—Саркозі» з врегулювання конфлікту у Південній Осетії.

Цей конфлікт показав, біля якої небезпечної межі перебуває сьогодні світ, до чого можуть призвести хворобливі амбіції націоналістичних лідерів. Напередодні третього переділу маски було зірвано: президенти України, Польщі, Естонії, Литви і прем’єр-міністр Латвії прибули до Тбілісі, щоб підтримати режим Саакашвілі. Тим самим вони показали світові, які справжні цінності та союзницькі зобов’язання їх пов’язують.

Не викликає сумнівів той факт, що конфлікти стали можливими тому, що в більшості пострадянських держав національне питання залишається невирішеним. Націоналізм і пріоритет так званих титульних націй призводить до того, що малі народи не знаходять собі місця в цих державах і шукають підтримки у зовнішніх сил. Так було у Придністров’ї, Нагорному Карабаху, так стало і з Південною Осетією та Абхазією. Ці невизнані республіки шукають підтримки в Росії. І саме конфлікт на ґрунті націоналізму використано США для того, щоб спочатку зіштовхнути режим Саакашвілі й Росію, а потім перевести цей конфлікт у конфлікт Росії й НАТО.

Осетини, абхази та й самі грузини стали жертвами комбінації, що режисирували в Тбілісі й Вашингтоні. Якби США відреагували на прохання Саакашвілі й направили свої війська до Південної Осетії, війна Росії й Заходу була б неминуча. І лише завдяки виваженості позицій Росії ця сутичка не переросла в «гарячу» війну.

Для того, щоб врегулювати ситуацію, сьогодні необхідно зробити два принципові кроки.

З одного боку, не можна допускати, щоб Цхінвалі став ще одним розбомбленим Белградом, а Південна Осетія — знищеною Сербською Країною, тобто безкарними для убивць. Необхідно зробити все, щоб злочини проти мирних жителів у цьому конфлікті були розслідувані на міжнародному рівні, а винні суворо покарані.

З другого боку, військові підрозділи Росії зобов’язані залишити територію Грузії. Розуміючи, що грузинський націоналізм несе реальну загрозу для малих народів, потрібно шукати гарантовані механізми захисту південних осетинів, абхазців від націоналістичного реваншу. Можливо, варто створити спільний миротворчий контингент із сил під егідою ООН і СНД водночас.

Враховуючи вільне волевиявлення осетинського й абхазького народів, положення Статуту ООН, декларації 1970 року про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин між державами, Гельсінкський Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі 1975 року, інші основні міжнародні документи, Російська Федерація 28 серпня 2008 року визнала незалежність Південної Осетії і незалежність Абхазії і закликала інші держави наслідувати її приклад.

Уроки для України

Можна сміливо стверджувати, що конфлікт на Кавказі цілком розкрив сутність нинішнього політичного режиму України і його головні завдання.

Що зробив Ющенко для нормалізації ситуації на Кавказі? Він побіг рятувати грузинську «демократію», забувши про тисячі вбитих і поранених у Цхінвалі. Його блок «НУ—НС» кричав про необхідність якнайшвидшого вступу до НАТО, начебто не зважаючи, що саме НАТО є безпосереднім винуватцем трагедії на Балканах, а непрямим — на Кавказі. І що саме можливе перебування України в НАТО може викликати нові конфлікти в нашому регіоні.

Це означає, що Україною правлять сили, які не розуміють і нехтують національні інтереси й готові в будь-який момент перетворити країну на іграшку в чужих іграх за ресурси та території. Не виключено, що режим Ющенка, проводячи таку ж націоналістичну політику, як і Саакашвілі в Грузії, був зацікавлений у тому, щоб використовувати війну в Грузії для остаточного розриву з Росією.

Недарма так звані українські націонал-патріоти кричали про те, що потрібно вигнати російський Чорноморський флот із Криму, розірвати Договір про дружбу і співробітництво між Україною та Російською Федерацією і терміново вступити до НАТО.

Більш того, немає сумнівів у тому, що Ющенко й українські націонал-радикали готові піти ще далі. Їхні публічні виступи свідчать, що Україну намагаються зробити форпостом у майбутній антиросійській кампанії. От у що намагається зараз зіграти Ющенко і його команда.

Президента України не турбують негативні наслідки для національної економіки, загроза розриву торгово-економічних зв’язків, промислово-інвестиційної і науково-технічної кооперації. Його не хвилюють загроза скорочення виробництва і ліквідація десятків тисяч робочих місць. Заради того, щоб називатися головним ворогом Росії, нинішній політичний режим готовий погодитися на збільшення втричі ціни на газ.

Нинішній режим не піклується про добробут громадян, переважна більшість з яких не зможе «потягнути» підвищення комунальних тарифів. Населення буде жити в неопалюваних квартирах, не зможе без візи поїхати до своїх родичів у Росію, Білорусь або Казахстан, але не про це піклується глава держави.

Ющенко і його команда не можуть не розуміти, що такий стан речей викликає справедливе обурення українського народу. Тому представники режиму вже зараз вводять у свій політичний лексикон поняття «п’ята колона», «вороги України» та інше. Над нашою країною нависла тінь авторитаризму і найжорстокішої націоналістичної реакції.

Компартія України докладе максимум зусиль, щоб не допустити такого сценарію розвитку подій. Ми впевнені, що в цьому питанні знайдемо порозуміння із більшістю парламентських політичних сил, за винятком ортодоксальних націоналістів.

Верховна Рада розбереться і з тим, хто, кому і за яким правом постачав зброю, яка допомога надавалася з мілітаризації Грузії, які були зобов’язання Києва перед Тбілісі в ході конфлікту. Перевіримо і чутки про участь українських спецслужб у кавказьких конфліктах. Режим Ющенко оцінять за його дії і дійдуть політичних висновків.

Крім того, КПУ ініціюватиме розгляд широкого кола питань, пов’язаних з корекцією зовнішньополітичного курсу України.

По-перше. Необхідно змінити підходи до формування зовнішньої політики української держави. Основною проблемою української зовнішньої політики була і залишається її залежність від рішень, що одноосібно ухвалює глава держави.

При Кучмі це призводило до того, що держава перетворювалася на лобіста інтересів окремих близьких до президента бізнесів-груп і розплачувалася життями своїх громадян в Іраку за лояльність США і Заходу до українського керівництва.

При Ющенку зовнішня політика України взагалі не виконує функцію обслуговування інтересів українського суспільства. Вона будується винятково на основі «уявлень про світ» однієї людини і її зобов’язань перед тими, хто був спонсором її приходу до влади. Такому порядку формування державної політики необхідно раз і назавжди покласти край.

Для того, щоб упорядкувати зовнішню політику України, надати їй стрункість і логіку, необхідно закріпити основні пріоритети зовнішньополітичної діяльності на рівні закону. Комуністи вважають за необхідне в максимально короткі терміни прийняти «Закон про основи зовнішньої і внутрішньої політики України». У цьому законі мають бути чітко зафіксовані базові інтереси української держави. Зокрема, пріоритетна зовнішньополітична мета й механізми її досягнення.

У комуністів є своє бачення базових пріоритетів зовнішньої політики країни. Ми вважаємо, що Україні не слід плентатися у хвості чужих політичних стратегій і перетворюватися на «дівчинку на побігеньках» у глобального капіталу. Нам цілком під силу претендувати на власне місце у світових політичній та економічній системі.

По-друге. Необхідно в найкоротший термін раз і назавжди вирішити питання про вступ України до НАТО. Незважаючи на те, що ясність у цьому питанні мала настати ще в 2006 році на загальнонаціональному референдумі, спекуляції на цій темі тривають. Ющенко знехтував свій конституційний обов’язок і волюнтаристськи відмовився підписати указ про його проведення. Тепер вступ України до НАТО обговорюється усіма, крім єдиного носія державного суверенітету — народу України.

Комуністи вимагатимуть від президента виконання його функцій. У випадку подальшого нехтування Ющенком своїх обов’язків КПУ порушить питання про проведення референдуму з приводу вступу України до НАТО з ініціативи парламенту і винесення на порядок денний питання про імпічмент президентові. Якщо глава держави не в змозі виконувати закріплені в Конституції функції — він має бути відсторонений від влади.

Ми жадаємо від президента, спікера і прем’єра відкликати свої підписи під листом до НАТО з проханням надати Україні ПДЧ. Вважаємо також за необхідне терміново прийняти закон про припинення на території України всіх військових навчань, у яких задіяні військові підрозділи НАТО, і заборонити їхнє перебування в нашій країні.

Комуністи впевнені, що національна безпека повинна забезпечуватися Збройними силами України, а не іноземної держави. Так, ми за збільшення бюджетного фінансування армії. Але спрямовувати його треба не на закупівлю застарілих зразків американської техніки, а на придбання продукції вітчизняного ВПК, фінансування науково-дослідних і конструкторських розробок.

Розвиток національного ВПК може стати однією з опорних точок для формування стійкої бази інноваційного розвитку.

По-третє. Ми вважаємо за необхідне внести зміни в Конституцію і закони України (про національну безпеку, військову доктрину), положення про нейтральний і позаблоковий статус України.

Конфлікт на Кавказі ще раз підтвердив, що сильна нейтральна Україна зі своєю сучасною армією і розвиненим оборонним комплексом, з рівними і партнерськими відносинами і на сході, і на заході — це найкраща гарантія державному суверенітетові й незалежності.

Насамкінець — головне. Українським політикам і суспільству час відкрито й привселюдно засудити політику націоналізму, що стає таким же чинником глобальної погрози, як і світовий тероризм. Націоналізм у сучасному світі підриває суверенітет країни і призводить до цивільних конфліктів.

Нам також потрібен серйозний діалог про майбутнє глобальної системи безпеки. Блоковий принцип безпеки себе цілком дискредитував. Не можуть країни, що прагнуть до нейтралітету, бути в заручниках окремих блоків.

Як убезпечити внутрішню політику від спекуляцій на темах безпеки, як не допустити втручання у внутрішні справи, якими мають бути колективні структури безпеки в сучасному світі з огляду на новітні технології і нову глобальну архітектуру — от те, що має бути обговорено.

Економічна глобалізація інтенсифікувала не тільки фінансові, а й культурно-цивілізаційні обміни і взаємодії у світі. Ми переконані, що забезпечення миру і міжнародної безпеки є можливим тільки на принципах взаємної поваги культурної і цивілізаційної ідентичності. У відповідь на політику надуманого «конфлікту цивілізацій», що культивують ідеологи євро-атлантизму, комуністи пропонують інтенсивний розвиток рівноправного міжцивілізаційного діалогу.

Зокрема, реалізація принципів «нового соціалізму» в галузі міжнародних відносин припускає організацію інтенсивної комунікації між урядами лівих сил, між партіями, яким близькі ідеї нового соціалізму. Відродження глобальної соціалістичної перспективи можливо тільки за умови створення Союзу лівих урядів і Асамблеї партій «нового соціалізму».