Якби не стрижені голови і колючий дріт на мурах колишнього монастиря бернардинів, де нині розташована Бережанська виховна колонія, ніхто б не подумав, що ці хлопчаки — засуджені й відбувають покарання. Такі яскраві на них костюми козаків та гуцулів, так натхненно вони співають, танцюють, декламують, що мимоволі замилуєшся.
На спортивному майданчику відбувається ХVІІ фестиваль самодіяльної творчості засуджених
«Червона калина». Його присвячено 120-річчю видатного педагога Антона Макаренка, а також 25-річчю Бережанської колонії. У вишиванках заступник голови Державного департаменту України з виконання покарань Наталя Калашник, голова облдержадміністрації Юрій Чижмарь, багато хто з персоналу, гостей фестивалю, батьків...Неприродно, коли за гратами перебувають діти, але, на жаль, така реальність. У кожного із 150 вихованців колонії — складна доля. Самі вони не хочуть говорити, за що сюди потрапили, але статистика свідчить: 20 відсотків скоїли особливо тяжкі злочини, 70 — тяжкі і лише 10 — нетяжкі. 17-річний Іван з Дрогобича спершу неохоче йде на контакт, але потім ми розговорилися. Потрапив сюди за крадіжки. Крав з восьми років. Уперше впіймався в десять. Але крав далі. З магазинів приносив продукти, гроші. Мама спочатку сварила, била, потім перестала. У сім’ї — восьмеро дітей, виховує їх сама, без чоловіка, треба якось годувати. Іван каже, що й красти почав тому, що голод дошкуляв, хоча це, мабуть, лише половина правди. Друга половина — компанія, яка затягнула хлопця у злочинний вир. Та ще вплив старшого брата, котрий також відбуває покарання. До Івана ніхто не приїхав. Він маму виправдовує: з ким має дітей залишити? У подальшому житті покладається лише на себе та на Господа. Хлопець вже відсидів два роки — половину терміну. Щонеділі він — на богослужінні в церкві Пратулинських мучеників, що на території колонії. Сповідується, причащається, просить Господа допомогти швидше вийти звідси. Обіцяє, що з крадіжками покінчено назавжди. Буде жити чесно, тим більше що в колонії (на її території є своє професійно-технічне училище, школа) здобуває ремесло столяра. А от з освітою справи кепські: у свої сімнадцять закінчив лише шостий клас. На волі пропускав уроки, не вчився. Хоч Іван не без здібностей. Принаймні мова у нього образна, грамотна. Як далі складеться його доля?
Я довго не наважувалася підійти до матері й сина, котрі не могли наобніматися та надивитися одне на одного. З очей жінки сльози котилися градом, болісна гримаса — на обличчі хлопця. Людмила Куртенкова з Новоросійська майже сім років не бачила сина. Втік із дому у тринадцять, коли вона була вагітна другою дитиною. Відтоді чого тільки не передумала... Рік тому дізналася, що син живий, відбуває покарання в Україні. Романа звільняють умовно-достроково, в колонії він відсидів більше трьох років. Батьки приїхали, щоб забрати сина, мама розповідає йому про сестричку, якої він ще не бачив. Їй хочеться якнайшвидше забрати сина додому, хоча ще доведеться оформляти документи, залагоджувати питання з громадянством, адже, крім привезеного мамою свідоцтва про народження, жодних документів у двадцятирічного росіянина Романа немає.
Того дня, окрім нього, умовно-достроково звільнили ще десятьох вихованців колонії, трьох — охрестили. Взагалі те, що на території колонії діє церква, має велике значення для подальшої долі засуджених. Її настоятель отець Михайло Бугай веде велику духовно-просвітницьку роботу, намагаючись достукатися до їхніх сердець, навертаючи тих, хто спіткнувся у житті, до Господа. Навчать у колонії й української мови (тут перебувають мешканці різних регіонів), народних традицій. Хочеться вірити, що слова про любов до України, які часто звучали під час свята, щирі, адже хлопці — також її громадяни. Та й тематика свята звучить так:
«Сьогодні діти — завтра народ».Звісно, ми побачили парадний бік життя колонії. Умови проживання наближені до європейських, нормально годують, є змога здобути освіту, професію... Трапляються випадки, коли дехто без особливого бажання виходить на волю, де чекає невідомість. Адже потрапляють сюди переважно діти вулиці. Проте є й інший бік медалі. Про нього добре відомо голові обласної асоціації жінок Галині Решетник. Вона часто привозить сюди лікарів, психологів, юристів, соціальних працівників, і кожному з них є робота. Вихованці колонії звертаються зі своїми проблемами, їх інформують про їхні права. Ліга жінок ось уже декілька років співпрацює з управлінням Держдепартаменту з виконання покарань в області, є учасником проекту
«Громадський контроль за діями пенітенціарних установ», її представники входять до спостережних комісій. Вже сама присутність громадських активісток у таких установах відіграє неабияку роль. Водночас, на думку Галини Решетник, спостережні комісії не утвердилися належним чином через відсутність відповідної законодавчої бази. Турбує, що не виконується закон про соціальну адаптацію тих, хто побував за колючим дротом. Хоча певний прогрес у пенітенціарній системі є, однак і проблем достатньо. Про них під час фестивалю намагалися не говорити: свято є свято. Переможців вітали, нагороджували. Треба було бачити, як раділи такій увазі ці обділені долею підлітки...Тернопільська область.
Роман Куртенков уперше за сім років зустрівся з батьками.
Фото автора.
