Світ перед загрозою третього післявоєнного переділу.

Хто й навіщо «розморожує» конфлікти

У ніч із 7 на 8 серпня 2008 року, тобто фактично в день відкриття Олімпійських ігор у Пекіні, світ став свідком безпрецедентної за своєю жорстокістю, цинізмом і нелюдськістю воєнної акції. Розтоптавши принципи міжнародного права, християнські й загальнолюдські цінності, правлячий режим Саакашвілі скоїв акт геноциду Грузії стосовно жителів Південної Осетії. Злочинна авантюра націоналістичного режиму забрала життя майже 2 тисяч ні в чому не винних людей. Більш як 35 тис. чоловік стали біженцями. Ця ж доля чекала Абхазію.

Незважаючи на кричущі факти порушення прав людини і грубу наругу над міжнародним правом з боку грузинського керівництва, ситуацію намагаються перевернути з ніг на голову. Сьогодні Захід намагається не тільки реабілітувати злочинний режим Саакашвілі, але й призначити винною за загострення ситуації в регіоні Російську Федерацію.

По всьому світу розпочато кампанію, спрямовану на дискредитацію й політичну ізоляцію Росії. Лідери Заходу та Північноатлантичного альянсу всерйоз обговорюють, якими санкціями покарати державу, що врятувала від винищення два кавказьких народи і відвернула гуманітарну катастрофу в регіоні. Заходові й НАТО на всіх перехрестях вторять його вірні сателіти та політичні маріонетки, однією з яких є і український президент Ющенко та його політичні поплічники.

В таких умовах для українського суспільства особливо важливо не тільки дати об’єктивну оцінку подіям на Кавказі, а й розібратися в історичних причинах того, що сталося, розкрити справжні мотиви та цілі тих, хто виступив закулісним замовником «розморожування» міжнаціональних конфліктів у Євразії, хто здійснює у своїх інтересах післявоєнний геополітичний переділ світу.

Перший переділ. Розпад соціалістичної системи

Першопричини нинішніх міжнаціональних суперечностей сягають своїм корінням у глибину століть, а передумови слід шукати в подіях, що розгорнулися на світовій арені в останній чверті ХХ століття, коли з огляду на низку об’єктивних і суб’єктивних причин соціалістична система зіштовхнулася з гострою кризою, нав’язана капіталістичними країнами гонка озброєнь дуже виснажила економічний потенціал СРСР і країн РЕВ.

В таких умовах для Заходу виникли зручні передумови для перегляду підсумків Потсдама і Гельсінкі та реалізації сценарію першого післявоєнного переділу світу.

На виконання цього плану вже на початку 80-х США та їхні натовські союзники розгорнули активну ідеологічну кампанію з дискредитації політики соціалістичних країн, а також ослаблення позицій у суспільстві правлячих комуністичних і робітничих партій. Одночасно західні розвідувальні співтовариства приступили до пошуку політичних партнерів та «ідеологічних сателітів» і формування з їх числа так званої демократичної опозиції для підриву соціалістичних держав зсередини.

Тоді як перевірене і слухняне знаряддя капіталу на сцену ідеологічної боротьби знов було виведено націоналізм, що оправився після Нюрнберга. Різномасті націоналістичні рухи в соціалістичних державах стають основними рушійними силами антирадянських виступів і головним інструментом післявоєнного світового переділу сфер впливу.

Ставка на ультранаціоналістичні сили була невипадкова. Саме праворадикали, розпалюючи етнічну та релігійну ворожнечу, спекулюючи на історичних трагедіях народів, були у змозі розірвати міцні політичні, економічні й культурні зв’язки між країнами соцтабору. В першу чергу їхні дружні відносини з СРСР, а пізніше з Росією.

Тому не дивно, що нові світові гегемони в особі Сполучених Штатів і транснаціональних корпорацій передали владу в більшості постсоціалістичних держав Центральної і Східної Європи саме націоналістичним і праворадикальним силам. І ці сили цілком виправдали довіру своїх хазяїв. Навіть прийшовши до влади й одержавши кредит довіри свого народу, вони так і залишилися маріонетками в руках американських і натовських ляльководів. Усюди розмахуючи гаслами про захист національних інтересів, вони фактично здійснили їх планомірну здачу.

Економічні реформи, скроєні за найгіршими лекалами ліберальних фундаменталістів, призвели до передачі контролю над основними стратегічними активами транснаціональному капіталу. Власного виробника було витиснуто в нішу послуг і дрібнотоварного виробництва. Унаслідок економічних потрясінь і «шокових терапій» переважну більшість населення було позбавлено соціальних прав і гарантій. Трудящих цих країн фактично загнали в трудові резервації або перетворили на дешевий ресурс для західних економік.

Водночас ті, що називали себе ультранаціоналістами, зробили здачу народного суверенітету ледь не національною ідеєю. Вони проголосили безумовним пріоритетом своєї політики делегування більшості політичних прав на користь міжнародних організацій і військово-політичних блоків, у яких домінують країни Заходу.

У результаті весь свій незатребуваний «потенціал» ці націонал-радикальні горе-політики й бездарні економісти спрямували на розпалювання національної ворожнечі, широко використовуючи ксенофобію, русофобію, національний антагонізм і переслідування інакомислячих. Знов було витягнуто назовні історії про колись великі «національні імперії». Цілком очевидно, що першими під хвилю політичних репресій потрапили саме комуністи — послідовні супротивники будь-яких націоналістичних і праворадикальних режимів. Проте Захід радо оголошував своїх сателітів новими «стовпами демократії», винагороджуючи їх повною політичною підтримкою.

Історія вчить, що прихід націоналістів до влади в одній державі — це лихо для всіх її сусідів, для всього світового співтовариства. Рано чи пізно націонал-радикальні політики стають на шлях національної ненависті.

Так, для південних слов’янських народів геополітичні експерименти Заходу вилились у справжню трагедію. За встановлення «нового порядку» на Балканах уже на початку 90-х років народи багатонаціональної Югославії заплатили ріками пролитої у війнах і «етнічних чистках» крові та сліз.

За схожими лекалами ліпилася політика Заходу відносно Радянського Союзу. Уже наприкінці 80-х на території СРСР утворилося кілька вогнищ міжнаціональної напруги. У 1986 році виникають конфлікти в Казахстані й переростають у сутички на міжнаціональному ґрунті. Такі само протистояння спалахують в інших республіках Середньої Азії: у 1989 році — в Узбекистані (Фергана), у Киргизії (Ошський конфлікт). Зростає напруженість у відносинах між Таджикистаном і Киргизстаном. З 1987 року різко загострюється ситуація в Нагірно-Карабаській області Азербайджану.

Напружується обстановка в Європейській частині СРСР. У 1988 році вузол міжнаціональних протиріч зав’язується в Придністров’ї. Із середини вісімдесятих усіляко підігріваються русофобські настрої в прибалтійських республіках, в Україні та Білорусії. На стику століть міжнаціональний розбрат охоплює практично весь Кавказ: гримлять грузино-абхазький, грузино-осетинський конфлікти.

В остаточному підсумку загострення міжнаціональних відносин і прорахунки керівництва СРСР стали каталізаторами процесу розпаду радянської держави. Колись багатонаціональну країну, стрижнем якої були ідеї рівності та соціальної справедливості, міжнаціональної дружби, почали розтягувати по «національних квартирах».

Підсумки першого переділу. Контури «нового» світового порядку

Що ж збиралися запропонувати світові Сполучені Штати на початку 90-х років за відмову від соціалістичного шляху розвитку, чи, точніше, за який проект світобудови вони виступали?

Історично серед американських еліт склалися дві концепції «перебудови світу», за кожною з яких стоїть своя теоретична школа, своя історична та філолофсько-політологічна традиція. Ці геополітичні проекти переважно пов’язані з діяльністю Республіканської та Демократичної партій США.

Перша, неоконсервативна, концепція (Pax Amerіcana), яку сповідують в основному республіканці, базується на понятті національного інтересу. Його забезпеченню підпорядковується зовнішня політика держави. Домінування США у світі в рамках цього проекту розглядається як необхідна умова для розвитку і зміцнення державної міці. Ключове місце в світосистемній доктрині консерваторів посідає «місія» зі зміни й удосконалення світу, виконати яку покликані саме Сполучені Штати.

Другу, глобалістську, доктрину (Pax Globalіs) взяли на озброєння демократи. Її сутність полягає в перетворенні міжнародної системи на «майданчик для ігор ТНК» шляхом створення умов для безперешкодного переміщення капіталів і ресурсів у глобальних масштабах. При цьому кордони національних держав приречені на розмивання, а політичні режими й культура — на уніфікацію. Логічний підсумок утілення доктрини — «кінець історії» (в розумінні історії розвитку національних держав).

Очевидно, що труднощі, які зустрічаються на шляху становлення Pax Globalіs (вільного ринку і демократії), повинні бути усунуті, аж до силового впливу. Тому на етапі становлення об’єктивно виділяється група держав-«глобалізаторів», досить сильних і економічно спроможних для реалізації цієї доктрини. Головна роль у «розгоні» глобалістського проекту, безсумнівно, відводиться Сполученим Штатам як найрозвинутішій демократичній державі й «економічному серцю» планети.

Ці дві, на перший погляд, різні, але разом з тим однотипні своїми цілями концепції облаштування світу за своєю суттю є гегемоністськими проектами, спрямованими на конструювання «нового світу» на чолі зі світовим гегемоном США. Відрізняються вони лише методами утвердження «глобального лідерства» цієї наддержави. Концепція республіканців ґрунтується на досягненні військово-технологічної переваги, а демократів — на забезпеченні інформаційного і фінансового домінування.

Американський проект не залишає вибору іншим національним державам, визначаючи шлях їхнього розвитку. Союзники США стають частиною світового полюсу. Безнадійно відсталі й неспроможні країни і народи можуть лише визначатися, на яких умовах, добровільно чи примусово, перетворюватися на «глобалізовувану» периферію, фактично стаючи донором природної та людської сировини для економічного ядра «нового порядку». При цьому «відстаючі» мають змиритися з тим, що контури світопорядку, його тип і характеристики залежать виключно від перемігшої на виборах у США ідеології.

Кістяком для нової системи безпеки було обрано Північноатлантичний альянс, в якому беззастережно домінували США. Однак для забезпечення глобального військово-політичного домінування єдиного світового полюсу НАТО належало відповідним чином реформувати і розширити сферу його компетенції. Що й було зроблено згодом.

Примітно, що місця для міжнародних інститутів, створених на засадах максимального представництва, у новій системі практично не залишилося. Їм відводилася лише дуже скромна роль: або ритуальних жерців, які «легітимізують» політичні рішення «центру сили» (такі, як Організація Об’єднаних Націй (ООН) чи Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), або адептів ліберального культу, що готують нові країни до функції донорів для Євро-Атлантичної «ойкумени» (Міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), Світова організація торгівлі (СОТ)).

Стрижнем нової економічної політики країн «великої сімки» стосовно іншого світу стали принципи так званого неоліберального «вашингтонського консенсусу». Його основні правила, загалом, такі: лібералізувати ціни і фінанси, дати ринкові самому встановити правила гри («виправити ціни»), покласти край інфляції («макроекономічна стабільність»), здійснити приватизацію. А фактично зняти всі перешкоди для вільного перетікання ресурсів і капіталів зі світової периферії в центр. У результаті «відкритості» світових окраїн саме «полюс влади» має одержувати все необхідне для економічного розвитку, соціального забезпечення своїх громадян і зміцнення своїх політичних позицій.

Таким чином, за задумом творців, модель нової світобудови могла набути таких обрисів: світ остаточно поділявся на країни «вищого» і «нижчого» сорту. До «полюсу влади», у так званий золотий мільярд, входили США, Канада, країни Західної Європи, «вестернізовані» держави Східної та Центральної Європи. А також інші «цивілізовані» країни: Японія, Ізраїль, Австралія, Нова Зеландія, з застереженнями Туреччина і Південна Корея.

На роль світової периферії (джерела ресурсів і потенційних споживачів атлантичних цінностей) при цьому автоматично записувався практично весь мусульманський світ, Китай, Африка, Латинська Америка, Індія, Росія та інші держави СНД. Існуючий статус-кво повинен був підтримуватися консолідованими військово-політичними та економічними зусиллями країн Заходу.

Петро СИМОНЕНКО, голова фракції КПУ в Верховній Раді України, перший секретар ЦК Компартії України.

ЗАКІНЧЕННЯ В НАСТУПНОМУ НОМЕРІ.