Звертаюся до порядної, об’єктивної, серйозної і шанованої газети «Голос України», щоб бути почутим. Часи вседозволеності намили десятки різного штибу видань, журналісти котрих вважають, що мають право вершити суд над представниками інших професій. Та намул осідає і зверху залишаються ті, хто сповідує чистоту свого ремесла. Я — багаторічний читач вашої газети, а тому переконаний, що правда завжди переможе, навіть на газетних шпальтах.

Чотирнадцятого серпня 2008 року на сайті «Економічної правди» було розміщено пасквіль під заголовком: «Юрист за рік. Без виїзду з рідного села». Пасквіль тому, що дуже схоже «вариво» уже було «вивішено» в інтернет-газеті «УП» 11 вересня 2006 року. І тоді у відповідь на цю інтернетну фальшивку була видрукувана у «Слові Просвіти», ч. 40 (365), 5—11 жовтня 2006 року стаття за підписом президента університету П. Таланчука «Таке собі інтернет-паскудство...».

Але є і нові «перли», тому подаємо нову статтю: «Таке собі інтернет-паскудство-2». А робимо ми це для людей, які справді хочуть знати правду про Університет «Україна», а не для виправдовування перед черговим писакою (в подальшому автора анонімної брехні називатиму Підбузинком).

Прикро, що керівництво сайту настільки «довіряє» автору, що не перевірило навіть прізвища вказаних представників університету (директор інституту — Наталія Валеріївна Сухицька, а не Софіцька, як зазначив автор).

Виконуючи замовлення, Підбузинок намагався, по-перше, очорнити Університет «Україна», представивши його як шарлатана, який дає вищу освіту за один рік і мало не в кожному селі, та ще й із якої професії — юрист! І оскільки нині триває досить інтенсивне формування контингенту студентів, то розрахунок простий — підірвати цей процес або значно знизити його результативність: дивіться, шановні громадяни, не влізьте в макогонову юшку, за цей горе-вуз узявся сам (щоправда, із пасквіля я так і не зрозумів, хто ж за це взявся: чи сам міністр Іван Вакарчук, чи МОН — які думки, така і мова) і проводить службове розслідування. А приводом для перевірки стало те, що університет буцімто запросив на 12 тисяч більше дипломів, ніж можна було отримати за ліцензією, що є сущою брехнею.

Автор статті двічі жонглює цифрами, що університет замовив на 12 тисяч більше дипломів державного зразка, ніж це передбачено встановленими для цього ліцензійними обсягами. На наш погляд, таке вільне поводження з неперевіреними фактами і цифрами не робить честі «Економічній правді», а свідчить про здатність автора діяти за принципом: «чув дзвін, та не знаю, де він» або «одна баба сказала». Університет з дня його започаткування працює лише в нормативно-правовому полі. Тому ніколи не замовлялись дипломи більше визначеного ліцензійного обсягу. Посилання з цього приводу на «джерела освіти» є спробою надати достовірності сказаному («12 (!) тисяч»), бо таку нісенітницю у джерелі не зачерпнеш, її можна тільки витягнути із брудної, затхлої калюжі, і дуже прикро, якщо вона й справді розміщена на території МОН.

Розправившись у такий спосіб із дипломами, Підбузинок узявся за структуру університету, географію розташування ТВСП і навантаження викладачів. Але, не знаючи системи освіти загалом і окремих її складових, горе-розслідувач розділив 4000 викладачів на 353 локальні центри і отримав... пшик, бо центри дистанційного навчання входять до структури філій, які мають потужні науково-педагогічні кадри на штатній основі і цілком здатні якісно здійснювати навчально-виховний процес і готувати висококваліфікованих фахівців. Можемо запросити борзописця підвищити свою кваліфікацію.

По-друге, «Економічна правда» (на жаль, сьогодні в Україні така ж економічна правда, як і правдива економіка), провівши серію розслідувань, як «ділки від освіти заробляють десятки мільйонів», виявила фігурантом у справі Університету «Україна» заступника міністра Василя Шинкарука, «який опікується вищою освітою». Підбузинку і на думку не спадає, що в нормальній цивілізованій країні президенти, прем’єри, міністри приходять і йдуть, а рішення і зобов’язання держави, відомств, які було прийнято в часи їхнього правління, неухильно виконуються новими лідерами. Саме в таку ситуацію потрапив Василь Дмитрович, і університет вдячний цій достойній, цілеспрямованій, вимогливій до своїх підлеглих, а передусім до самого себе, фаховій людині з передовими поглядами і високопрофесійними якостями за розуміння і допомогу в розв’язанні завдань, сформованих ще за попереднього керівництва МОН. Традиція хвицнути свого попередника (зокрема С. М. Ніколаєнка) і підлизатися до нинішнього керівника освітянської галузі є суто національним українським надбанням. «Уся Україна хвора від чуток. Але ж чутки — то потеруха правди».

Автор претендує на відповідність логотипу «економічна», але в економіці освіти розбирається, як баран у Святому Письмі. Отож подавився цифрою гіпотетичного заробітку, який він сам вирахував, — 35 (!) мільйонів доларів, і одразу ж кинувся шукати, а хто ж «дахує» «УУ». І тут він наплів сім мішків гречаної вовни. Окрім згаданого заступника міністра Василя Дмитровича Шинкарука, котрий є офіційним представником в Європейській групі супроводу Болонського процесу, експертом Ради Європи з вищої освіти, заступником голови Міжнародної комісії із супроводу Болонського процесу в Україні, тобто активно опікується проблемою структурного реформування та модернізації системи вищої освіти України, виявляється, ще і Прем’єр-міністр Юлія Володимирівна Тимошенко теж сприяє розповсюдженню псевдоосвіти в нашій державі, основним носієм якої є «УУ», бо свого часу «керівник і господар «України» Петро Таланчук, цей добродій (ставки його виросли, у минулій публікації він був Хаїм, а тепер став добродієм) навіть був міністром освіти в її «опозиційному Кабміні». Ось таке утнув той Підбузинок. Наразі нагадую, що я був ще й першим міністром освіти незалежної України в діючому уряді 2,5 року і працював з прем’єрами В.П. Фокіним, Ю.Л. Зв’ягільським, Л.Д. Кучмою, В.А. Масолом, і якщо копнути глибше, то там віднайдеш ще й не такі зв’язки...

А далі — фантазуйте. Автор це вміє. Адже зробив він Лідію Шинкарук, дружину Василя Дмитровича, співробітницею «УУ», якою вона ніколи не була. А шкода, ще один доктор економічних наук нам не завадив би. Автор абсолютно не обтяжений такими поняттями, як журналістська етика, чесність, відповідальність. Я вже не кажу про професіоналізм цього «розслідування». Судіть самі, шановні читачі.

Автор оцінює матеріально-технічну базу одного з локальних центрів університету, даючи знімок будинку в місті Сквира, в якому раніше розміщувалося ательє. На світлині відсутня вивіска, де зазначено, що це Університет «Україна», а представлене приміщення не належить університетові.

Сфотографований з тильного боку будівлі 2-й поверх у Сквирі належить приватному підприємцю, і нині там триває капітальний ремонт. Орендовані університетом приміщення розміщено на 3-му і 4-му поверхах цієї будівлі. Вони відремонтовані, забезпечені всім необхідним. Отже, на знімку представлена та частина будівлі, до якої університет не має ніякого стосунку. Щодо локального центру у Сквирі, то ще в березні 2005 року центр було перетворено на НКЦ Білоцерківського інституту. Тому у згаданому автором «локальному центрі» набір не припинено, а зрозуміло, що він не проводиться взагалі за своїм статусом.

Інтригуючою, на думку літописця, повинна бути й фотографія додатка до диплома. Представлений додаток вже експлуатували 3 роки тому, фактик несвіжий. У наведеному випадку свого часу йшлося про можливість наскрізного навчання в межах університету, а ніяк не порушення чинного законодавства загалом. Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів від 20.02.1998 року №65 «Положення про освітньо-кваліфікаційні рівні (ступеневу освіту)», п. 3, Університет «Україна» здійснює набір для продовження навчання за ОКР бакалавр, зараховуючи на третій курс рівня бакалаврату. Тож після отримання диплома молодшого спеціаліста на денній формі навчання триває 2 роки, на заочній — 2,5 року. Отже, продовження навчання на ІІ рівні, спеціальність «Правознавство», відбувається в рамках зазначеної постанови Кабінету Міністрів. Більше того, це відповідає Закону України «Про вищу освіту», де ст. 13. та ст. 42 передбачено відповідні нормативні терміни навчання.

А чого варта заява Підбузинка, що «визначення «локальний» чи «регіональний» центр невідомі українському законодавству!

Наказом Міністерства освіти і науки України від 21.01.2004 року №40 затверджено Положення про дистанційне навчання, яке зареєстровано в Міністерстві юстиції України 09.04.04 року №464-9063. Цим документом (пп. 2.5, 2.7) дані поняття визначено!

Міністерством освіти і науки України на червневій колегії у 2005 році було розглянуто питання «Про стан і перспективи розвитку дистанційного навчання в Україні» (доповідач — директор департаменту вищої освіти Я.Я. Болюбаш). Колегія констатувала, що в 54 вищих навчальних закладах ІІІ—ІV рівнів акредитації різних регіонів активно займаються проблемами розвитку дистанційного навчання (Національний технічний університет України «КПІ», Національний технічний університет «Харківський політехнічний інститут», Національна академія державного управління при Президентові України, Центральний інститут післядипломної педагогічної освіти АПН України, Міжнародний університет розвитку людини «Україна» та ін.).

Колегія визначила, що дистанційне навчання розширить можливості і підвищить конкурентоспроможність вітчизняного ринку освітніх послуг, збільшить доступність до них різних соціальних груп та категорій населення.

Автор дешевої статті, схоже, ще й профі з брехні і перекручування фактів. Це ж треба так уміти виривати слова з контексту! Перший проректор Університету «Україна» Лариса Романенко дала в інтерв’ю телефоном вичерпну інформацію, як у державі започатковувалася і розвивалася дистанційна форма навчання. Але замість цієї інформації в статті лише брехливі звинувачення.

В Університеті «Україна» навчання студентів за дистанційною формою базувалося на Законі України «Про вищу освіту» (2002), Постанові Кабінету Міністрів України від 23.09.03 року №1494 «Про затвердження Програми розвитку системи дистанційного навчання на 2004—2006 роки, Концепції розвитку дистанційної освіти в Україні, затвердженої міністром освіти і науки України В.І. Кременем 20.12.2000 року, Положенні про дистанційне навчання, яке затверджено наказом МОН України 21.01.04 року №40 та здійснювалося на підставі наказу МОН України №432/36 від 02.07.03 року «Про проведення педагогічного експерименту з дистанційної форми навчання в регіонах України». У документі зазначено: «...дозволити проведення у 2003/2004 навчальному році педагогічного експерименту з дистанційної форми навчання в регіонах України Відкритому міжнародному університету розвитку людини «Україна» як ВНЗ, що розробляє спеціальні технології навчання осіб з обмеженими фізичними можливостями». Програмою створення та впровадження системи дистанційного навчання громадян в регіонах України, котрі мають «обмежені можливості пересування до інтегрованих центрів навчання», затвердженої спільним наказом МОН України та Академії педагогічних наук України від 02.07.03 року №432/36 та наказом МОН України «Про продовження педагогічного експерименту з дистанційного навчання від 30.06.05 року № 387, передбачалося «продовжити проведення експерименту у 2005/2006 навчальному році Відкритому міжнародному університету розвитку людини «Україна» (П. М. Таланчук).

Усе це свідчить, що регіональні та локальні центри дистанційної форми навчання в Університеті «Україна» здійснювали підготовку фахівців на основі нормативно-правових актів.

Тепер трішки уваги освітянському бізнесу.

Загалом фінансова інформація будь-якої установи є конфіденційною. Університет «Україна» — не виняток. Проте автор «професійно» підраховує лише так звані «прибутки» від освіти. А ми хотіли б звернути увагу на ефективність та цілі використання цих прибутків. На сьогодні Університет «Україна» — єдиний заклад освіти, який самостійно (в тому числі і за рахунок кредитних коштів) будує власні приміщення із забезпеченням безбар’єрності доступу студентів до вищої освіти. У такий спосіб надається можливість отримати освіту і професійну реалізацію тим людям, перед якими закриті двері інших навчальних закладів: інвалідам, сиротам, малозабезпеченим. Стосовно «переваг освітнього бізнесу» також зауважимо, що Університет «Україна» — неприбутковий навчальний заклад. Отже, його засновники не отримують дивідендів і не мають жодних прибутків від освітянської діяльності. Хочеться запросити всіх бажаючих відвідати навчальні корпуси і наочно переконатися в наявності сучасної матеріальної бази університету та в тому, куди йдуть прибутки від «освітнього бізнесу»: чи в кишеню так званих «заробітчан від освіти», чи на створення гідних умов навчання для багатьох поколінь талановитої молоді. Бо, на щастя, не всі в нашій країні думають лише про прибутки. Є люди, здатні мислити глобально і на майбутнє з цілком продуманим державним підходом до розв’язання освітянських проблем. А тепер про те, що «ЕП» ніколи не надрукує. За 10 років свого існування «УУ» закінчили 34794 фахівці. Серед випускників 2956 інвалідів, 226 сиріт і 1805 громадян із соціальне незахищених сімей. За ці ж роки університет вклав 87 мільйонів гривень у розвиток власної матеріально-технічної бази.

І наостанок. Хочеться побажати «ЕП» братися за справді серйозні проблеми, які, на превеликий жаль, мають місце в освітянській галузі, а не виконувати такі брудні замовлення та ще й на такому примітивно низькому рівні.

Якщо ж захочеться все-таки жарених фактиків, звертайтеся, допоможемо. Можна, наприклад, обсмоктати тему, як це «добродій» (ваша термінологія) Таланчук примудрився у 69 років народити сина, та й чи його це син, хто був дублером тощо.

Або ще одна тема. Як це може бути, що студент на візку, який не спроможний писати (він тільки носом друкує на комп’ютері), навчається в Університеті «Україна»? На те, що він автор декількох поетичних збірок, член Спілки письменників, на твори якого уже написано десятки романсів, які виконують провідні співаки України, можна не звертати уваги? Тут важливо, скільки грошей на ньому заробили «ділки від освіти», адже газета — економічна. Яка вже тут правда!

Пробачте за тон відповіді, але ви на нього самі напросилися.

З повагою,Петро ТАЛАНЧУК, професор, президент Університету «Україна».