Тепер уже можна назвати старими добрими часами ті, коли ми вперше дізнались про те, що в ковбасу, крім м’яса, кладуть ще й різні добавки. Тоді підсилювачі смаку, барвники, консерванти, емульгатори та стабілізатори справляли ефект справжньої харчової бомби, від якої, здавалося, всі ми загинемо. Ми з’їли тонни не тільки тієї, але й значно «пізнішої» ковбаси, рецепти якої ще не раз «вибухали» у суспільстві. Тепер усе це згадується лише з посмішкою. Про крохмаль і сою в ковбасі залишається лише мріяти: чому б і ні, адже це хоч і не м’ясо, а все-таки натуральний продукт. Втім, мова не про кулінарні рецепти і ковбасні стандарти. Фраза, яку довелось почути від м’ясопереробників днями, здається, стала кульмінаційною: м’ясо — це вже не самостійний продукт, а... смакова добавка. Справді, зважаючи на теперішні ціни, далеко не кожна українська родина може поласувати смачненьким реберцем, засмаженою відбивною чи й просто шматком сальця з часничком. Отож і залишається: кому — лизнути, а кому — лише понюхати.

Хто, що і скільки їсть

Неважко відшукати дані про те, що у пік нашої м’ясної слави, у 1990 році, кожен українець з’їдав за рік 84 кілограми м’яса. А торік на кожну українську душу припало по 41,5 кілограма м’яса — половина не тільки від колишніх показників, але й від норм, які дієтологи рекомендують для здорового життя. Хмельничани їли ще менше — по 38 кілограмів на рік.

Причина очевидна: надто дорогим, а тому делікатесним, продуктом стає свинина та яловичина. І не потрібно глибоких маркетингових досліджень, щоб зрозуміти, що такими вони стають через те, що все менше і менше худоби реве, рохкає та мекає у хлівах. На початок липня на Хмельниччині в усіх категоріях господарств налічувалась 341 тисяча голів великої рогатої худоби та 252 тисячі свиней. Тільки в порівнянні з минулим роком одних стало менше на 13 відсотків, других — на 28 (!). І це в той час, коли не тільки в області, а й у країні тваринництво мало б уже розквітнути буйним цвітом. Адже ще не стерся з пам’яті проголошений пару літ тому свинячий бум. По кілька сучасних свинокомплексів із швидкісної відгодівлі тварин мало вирости ледь не в кожній області. Переймати датський, німецький, ще якийсь європейський досвід кинулась за кордон не одна чиновницька делегація. Запах підсмажених із тих свиней шкварок уже витав у повітрі, у роті відчувався їх смак, але...

Ми не зуміли приростити жодної(!) голови. Зате кожен квартал, півріччя, рік звітуємо про спад тваринницького виробництва і, зрозуміло, зростання цін на м’ясо.

Микола Федик, виробничий директор ТОВ М’ясний двір «Поділля» веде нескладні підрахунки: за два останніх місяці ціни на живу худобу зросли так, що підприємство стає неконкурентоспроможним на вітчизняному ринку м’яса. Якщо свинину купувати по 17, а яловичину — по 13 гривень за кілограм живої ваги, то філейне м’ясо коштуватиме відповідно 60 і 100 гривень за кілограм. Можливо, для середнього класу подібні ціни й доступні. Та вся біда в тому, що левова частка населення краю недотягує до класу середняків, а лише ледь-ледь вибивається за межу бідності.

А тим часом м’ясники зіткнулися з подвійною проблемою: з одного боку, важко закупити сировину, з другого — нереально продавати вже свою перероблену продукцію за космічними цінами. От і виходить, що в березні—травні підприємство переробляло ще по 380 тонн м’яса, а в липні обсяги скоротились до 40 тонн. Виробничники всерйоз побоюються, що з такою динамікою невдовзі доведеться вести мову про тимчасове призупинення.

Саме так говорять на підприємстві. Бо не хочуть вірити, що колишній м’ясокомбінат із більш як піввіковою історією, котрий у кращі часи за день виробляв більше, ніж за останній місяць, змушений буде закритись.

Для колективу це серйозна проблема. Але ми б не зосереджувались на ній, якби вона не зачіпала практично всіх переробників м’яса, а головне — сотні тисяч споживачів.

Куди і що веземо

На підприємстві не приховують: тривалий час їм удавалося виживати лише завдяки тому, що експортували свою продукцію до Росії. Ситуація може видатись дивною: Україна, котра сама потребує імпортних м’ясних ресурсів, причому чималих, своє м’ясо вивозить за кордон. Експерти вимірюють вітчизняний річний дефіцит м’яса більш як у двісті тисяч тонн. І філейка з подільського бичка не переобтяжує прилавки на ринку. «Щоб витримати конкуренцію, ми не можемо підняти відпускну ціну на яловичину вище за 21,8 гривні, — розповів Микола Федик, — а її собівартість уже становить 23,5 гривні. В Росії нам платять по 24 гривні за кілограм, і тільки завдяки цьому підприємство утримується на плаву».

В сусідню країну М’ясний двір «Поділля» везе якісний натуральний продукт. А що ж натомість завозиться на наш споживчий двір?

Питання риторичне. Якщо не рахувати «юлині ніжки», про вартість і обсяги яких (за якість не берусь говорити) було оголошено на всю країну, мало хто з імпортерів розповідає про свої поставки. Зате всі знають, що до нас увозиться зовсім не якісне і зовсім не м’ясо. Про яку якість продукту може йти мова, коли вже після проходження двох митниць і доставки воно коштує в межах долара? Хіба може конкурувати з таким продуктом бабусине порося чи фермерський бичок?

Дискусії про те, чи поставить імпортне м’ясо останню крапку в житті вітчизняного тваринництва, не вщухають. Сільгоспвиробники твердять в один голос: чуже м’ясо не наситить українців, зате знищить наші ферми. М’ясопереробники не такі категоричні: якщо не вистачає своєї сировини, чому б її не привезти? Питання тільки в тому, що і за якими цінами імпортувати. Харчовики переконані, що подолати проблему низькоякісної м’ясної сировини можна, висунувши одну умову: завозитись повинні не м’ясні сурогати і фарш-блоки, а лише м’ясо на кістках, а ще краще — живі тварини. Тоді вже не тільки сертифікати, а сама худоба свідчитиме, чим і як вона була відгодована, наскільки якісне таке м’ясо. Очевидно, що й коштуватиме воно не менше вітчизняного, а це означає, що наш товаровиробник буде не тільки не ображений, а й опиниться в рівних конкурентних умовах із чужоземним.

Важко заперечити цим аргументам. Якби не ще одна обов’язкова ланка ринкового ланцюжка: споживач. Така програма справді може принести йому м’яса багато і якісного, але... дуже дорогого. Тож чи стане він його споживати набагато більше, залишається під великим знаком питання.

Кому і як платимо

Задача, над якою ламає голову вже не один уряд, для кожного дядька в селі вирішується дуже просто: вигодуй замість одного три поросяти, то й сам більше з’їси, і продати буде що. Так, погоджується сільгоспвиробник, от тільки для того, щоб виростити, грошей не вистачає. Де взяти? У дотаціях, — переконаний уряд і щедро дотує.

Начальник інспекції якості та формування ресурсів сільськогосподарської продукції Ростислав Троян наводить такі цифри: торік режим пільгового оподаткування зберіг для тваринників області 53 мільйони гривень, вже в нинішньому році — ще майже 29 мільйонів. Податок, який не пішов у казну, повинен був стати підмогою для розвитку тваринництва. А ще ж до того область отримала 36 мільйонів гривень дотації за кожен зданий кілограм м’яса. До кінця року ця сума буде ще більшою, бо з початком серпня розмір дотації за кожен кілограм збільшився з 1,9 гривні до 2,9.

Витрачені та ще витрачатимуться колосальні гроші. Та чи змінило це ситуацію у тваринництві і м’ясопереробці? Питання зайве, бо всі їхні «здобутки» у наведених мінусах. Гроші розійшлись по парі сотень у різні кишені, а ні м’яса не стало більше, ні ціна його — меншою.

У загальнодержавних масштабах цифри ще більші. На підтримку галузі цьогоріч направлено понад півмільярда гривень. А тим часом у високих кабінетах стверджують, що цього дуже мало, потрібно було б дати мільярдів шість.

Та, може, й добре, що не дали? Гроші щезають, наче їх корова язиком злизує, тваринники ж як бідкались, так і бідкаються, переробники потерпають від дефіциту сировини, а справжнє м’ясо дедалі рідше з’являється на столах у споживачів.

Коли аналізуєш усе це, з’являється якась зовсім фантастична думка: а чому б за ті мільйони не збудувати хоча б по одному сучасному тваринницькому комплексу та в кожній області? Та так, щоб прибутки від нього йшли не якомусь м’ясному олігарху, а з державним контрольним пакетом акцій? І щоб технології там були сучасні. І худоби багато, і м’ясо дешеве...

Втім, надумається ж таке. Кому ж потрібне підприємство, якщо воно не приносить мільйони конкретній людині? Хіба що отим кільком мільйонам пенсіонерів та малоімущих. Та хіба це рахується? Для них завдання вирішується набагато простіше: заокеанські ніжки по 13 гривень за кілограм — і ніякого м’яса вже не треба. Не хочете? А їжте. Бо так треба.

Хмельницька область.

На знімку: м'ясо-молочна череда дедалі зменшується.

Фото Валерія Друженка.