Попроси у криниці дощу

Про віддалене поліське село Стобихву «Голос України» вже писав 18 жовтня 2007 року. З тих пір тут відбулися зміни. З Великого Обзира до села проклали сім кілометрів гравійки. Але старий уклад життя зберігся. Відрізана багато літ бездоріжжям від світу, Стобихва має свою шкалу цінностей. Ось і тепер ми їдемо туди, бо є причина: в селі освячуватимуть джерело.

Дорога до Стобихви з Луцька неблизька — 170 кілометрів. Можна кілометрів на сорок її скоротити, але чи буде швидше їхати через лісові нетрі? Не ризикнули. Зробили кільце через райцентр Камінь-Каширський. Як і раніше, приїзд сторонніх людей тут —подія. Нас у Стобихві відразу помітили. Лиш зупинилися на сільській площі, як опинилися в центрі уваги. Першими підійшли дві вбрані в традиційний поліський одяг жінки. Це Галина Макарук зі своєю подругою Олександрою Набруско. Галина Іллівна тутешня знаменитість: гарно співає, пише вірші, майстерна рукодільниця. А ще вона як ніхто знає минуле села.

— Сто літ тому Стобихва була містечком, — оповідає. — На горі стояла велика церква Успіння Божої Матері. Було шість магазинів, земська управа, поштова станція, водяний млин, кілька вітряків, ґуральня, сірникова фабрика, цегельний завод, церковно-парафіяльна школа. Тричі на рік — ярмарки. 1911 року тут було 1467 жителів. Тепер лише 57. Яка чума обезлюднила наш край? Насамперед війни. У Першу світову всіх із Стобихви виселили на схід. Бої, що йшли на берегах Стоходу, дехто порівнює зі Сталінградською битвою. Кажуть, після одної штикової атаки росіян трупами було перегороджено ріку. Ходили по них як мостом. Після війни, як повернулися стобихівці, поховали всіх в одну братську могилу: і німців, і росіян, і поляків. А села майже не стало: згоріла церква, будинки розібрали на бліндажі...

Життя повернулося сюди. Але містом Стобихва так уже й не стала. В 1940 році біля сусіднього Поворська зробили полігон для бомбометання, і нас знову виселили. Цього разу в колишню Ізмаїльську область, у колишні німецькі села. Друга світова теж не пожаліла Стобихву. Постраждали і ті, хто залишився на Волині, і ті, кого силоміць вивезли на південь. Німці знищили майже всіх євреїв Стобихви, багато односельчан загинуло на фронтах війни, у партизанах, у боївках УПА. 1947 року, пройшовши пішки понад тисячу кілометрів, женучи з собою худобу, стобихівці повернулися додому. Та ненадовго. Через чотири роки їх знову стали виганяти із села. Військовий полігон був потрібніший. Люди перебралися в сусідній Великий Обзир, в інші села. Лиш кілька десятків родин не покинули рідної домівки. Жили під вибухи бомб на полігоні, на території якого була Стобихва. Кажуть, сюди літали навіть бомбовози з Східної Німеччини і Польщі. В 1956 році наш колгосп ім. Чапаєва приєднали до Великого Обзиру. Розібрали школу-семирічку, перевезли в село Оленине, клуб і ферму віддали у Великий Обзир. Село стало «безперспективним». Лише 1989 року провели нам електрику. Серед подій того часу згадуються зйомки 1988 року в Стобихві фільму про Миколу Вавилова. Я тоді вручала хліб-сіль Богдану Ступці... Але заговорилася з вами, мені ж скоро виступати, треба на репетицію. Побачимося ще біля кринички.

Освячене джерело

Такого велелюддя, як того червневого дня, Стобихва не знала з 2003 року, коли село відзначило 300-річчя. Біля невеличкої облаштованої в простій селянській хаті Свято-Успенської церкви зібралися і ті, хто нині живе в селі, і ті, кого пов’язує із Стобихвою сімейне коріння. Дорогу Хресного ходу вибрали не найкоротшу — попід горою, а через пагорб, на якому колись стояв храм, спалений майже сто років тому.

Криничка, яку бачив ще восени, невпізнанно змінилась. На бетонній цямрині зведено зруб з навісом, за склом ікона. Поруч альтанка, тут можна перепочити, сховатися від негоди. Освячене джерело на другий день після Трійці, то й криничка носитиме назву Святої Трійці. Обряд здійснюють десять священиків Української православної церкви на чолі з благочинним Камінь-Каширської округи протоієреєм Стефаном Михалюком. У воду тричі занурюють срібний хрест. Освячення завершено. Джерельною водою всіх щедро окроплює настоятель Свято-Михайлівського храму села Верхи отець Павло Камець. До його парафії належить і Стобихва.

Звучать прекрасні слова пісні про Стобихву у виконанні Галини Макарук та її подруг. Вони ж підносять протоієрею Стефану і начальнику облводгоспу Юрію Бахмачуку хліб-сіль. Адже саме Юрій Йосипович свого часу ініціював відновлення джерел на Волині. Найбільше їх, сім, відновлено в Камінь-Каширському районі. У цьому велика заслуга начальника районного управління водного господарства Панаса Матвійчука. На багатьох облагороджених джерелах довелося бувати. Кожне з них — улюблене місцем відпочинку жителів довколишніх сіл та їх гостей.

Про потерчат та дощі на замовлення

Криничку, оскільки вона колись містилася в саду поміщиків Леонардів, в Стобихві називають Панською. Тут її вважають теплою. Кажуть, навіть узимку біля неї розцвітають квіти. Великообзирський сільський голова Олександр Токарчук розповів, як кілька літ тому, коли Волинь спопеляла суша, горіли ліси, біля кринички відправили молебень. І дощ пішов. Та й того дня, коли освячувалась криниця, несподівано в чистому небі звідкілясь взялася хмарина і щедро скропила нас теплою літньою зливою. Може й справді ця криничка притягує дощ?

Від Галини Макарук почув легенду про двох потерчат (нехрещених померлих дітей), яких бачили в кінці села під горою. Вийшли вони із кринички ягід позбирати. Зустріли жінку та й давай просити, щоб вона їх охрестила. Жінка зняла з себе хустку, розірвала навпіл і сказала хлопчику: «Ти Адам, — а дівчинці: — Ти Єва». Перехрестила їх. І вони побігли знову в ту криницю. В яку саме — сказати важко, бо як пише дослідник історії нашого краю Микола Теодорович у книзі «Волынь в описании родов, местечек и сел» (Почаев, 1903 г.): «Колодцев в местечке 10. Вода в них здоровая и годная для питья. Самая лучшая питьевая вода получается из двух криниц — одна в помещичьем саду, а другая — в огороде священника. Обе криницы зимой не замерзают, или, по местному, «паруют».