Промінчики щастя і надії дає своїм пацієнтам центр соціальної реабілітації дітей-інвалідів

Костянтин Васильович весь час щиро посміхається до мене, але при цьому не пропускає жодного мого руху: уважно розглядає фотоапарат, гортає сторінки блокнота, бере на зберігання мою сумку і не забуває ретельно її оглянути. Потім радісно позує для фотознімка і дуже хоче щось розказати, але... Слова поки що не виходять. Лише окремі звуки. До того ж Костянтин Васильович не знає багатьох предметів, він лише вчиться їх розпізнавати, сортувати, розрізняти за розмірами і кольорами. Він ще маленький, йому не більше п’яти років. А головне — має важку хворобу і інвалідність від народження.

Над Костиком доля позбиткувалась як могла. Ще й життєві обставини додали свого: народився у зовсім небагатій родині та ще й далеко від міста. Для тих, хто отримав статус сільського інваліда від народження — це ще один вирок долі. Бо маленькій людині з важкими вадами вирости, вижити в селі набагато важче, ніж у місті.

У переважній більшості випадків усі ці обставини ставлять на такій дитині хрест. У кращому разі вона може стати в’язнем у своїй хаті, але при батьках. У гіршому — вихованцем спецінтернату.

Зізнатись чесно, побачити такий центр у віддаленому райцентрі, котрий не може похвалитись ні промисловими підприємствами, ні потужними спонсорами, було просто несподіванкою. До того ж, як з’ясувалось, він єдиний в області з таким режимом роботи — п’ятиденним цілодобовим перебуванням. На практиці це означає, що батьки з усіх навколишніх сіл привозять сюди своїх дітей на весь робочий тиждень, а на вихідні забирають додому. А термін перебування, тобто реабілітації дитини, має бути не менш як шість місяців. Однак кожна родина корегує його для себе. Так, чотирнадцятирічний Олег приїздить сюди із своїх Дзвінок тільки під час канікул, щоб не пропускати шкільні заняття. А дехто з дітей проходьть повторні курси лише з невеличкими перервами, отож вважають центр практично своїм домом.

Ще до минулого року заклад мав статус центру ранньої реабілітації, тобто був розрахований лише на дітей від двох до семи років. Але Ніна Укримська, директор центру, та місцева влада зробили все, щоб зняти такі обмеження. З минулого року вікова планка для пацієнтів піднята до вісімнадцяти років. Справді, хіба можна виправити чи хоч трохи полегшити такі важкі вади за рік-другий? Хіба можна, лише показавши, як життя може змінюватись на краще, відправити семирічного малюка знову до сільської хати, практично закривши перед ним усі життєві дороги?

Цікава історія: білогірський центр — це не лікувальний заклад, і тут немає медичних світил, але те, як тут допомагають дітям, можна назвати справжнім дивом. Коли батько побачив, як його семилітня Маруся саме тут уперше в житті стала на ноги і зробила свої перші кроки, він плакав, як мала дитина.

Маруся і мені охоче демонструє, як вона вчиться ходити (на знімку). Самі по собі її ніжки і спинка не дуже хочуть слухатись. А от нехитра конструкція параподіуму (спеціального тренажера) дає змогу жорстко зафіксувати суглоби, стояти рівно. Якщо до цього додати щоденне тренування і пекуче бажання рухатись так, як усі, то можна навчитись ходити. Нехай не дуже впевнено, нехай із великим напруженням, нехай долаючи біль, але ходити. І Маруся щиро вірить: колись вона таки навчиться рухатись так само вільно і красиво, як роблять це всі навколо.

Працівники центру з гордістю показують свої тренажери, спортивні знаряддя, спеціальні костюми, іграшки для навчання і розумового розвитку. Для багатьох міських престижних тренажерних залів це вже давно не новинки. Але для райцентру — справжнє багатство. Якби не місцева районна державна адміністрація та рада, котрі надають неоціненну матеріальну підтримку закладові, навряд чи сільські хворі діти могли б побачити щось подібне.

Та, напевно, було б замало і коштів, і найсучаснішого обладнання, якби не любов і щирість працівників центру. Треба обов’язково побачити, які стосунки встановились між персоналом і вихованцями, щоб зрозуміти, які найсильніші важелі реабілітації тут діють.

Єдине, про що шкодують, то це про те, що одночасно тут можуть перебувати не так вже й багато дітей — лише одна група на десять—п’ятнадцять осіб. А в районі нарахували до ста тридцяти хворих дітей, котрим варто було б хоч раз пройти реабілітаційний курс.

— Ми живемо надією, що скоро це стане реальністю, — розповіла Ніна Михайлівна. — Поки що наш центр розташовується в орендованому приміщенні дитячого садочка. Та влада вже підшукала для нас інше приміщення. Вже готова технічна документація для його ремонту, закуповується необхідне оснащення, а головне — серйозну фінансову підтримку пообіцяв Фонд соціальних інвестицій.

Планується, що в новому приміщенні діти отримуватимуть гідрокенезотерапію та іпотерапію. На моє запитання, що це означає, пояснили просто: вони отримуватимуть оздоровчі процедури в басейні і... кататимуться на конях. Голова райдержадміністрації Володимир Кобера взяв на себе завдання забезпечити дітлахів скакунами. А з басейном вирішили не чекати, поки воду запустять у новому приміщенні. Вже домовились у сусідньому райцентрі, що туди, у спортивний зал і басейн возитимуть білогірських дітей.

Уявіть, як треба щиро, всім серцем любити їх, щоб заради кількох пірнань у воду долати декілька десятків кілометрів, орендувати чужий басейн, доставляти туди дітлахів у інвалідних візочках чи й на руках...

Зрозуміло, що все це потребує певних фінансових затрат. Але не зарадили б і гроші, якби не було бажання допомогти, дати, можливо, єдиний в житті шанс стати схожими на всіх нас, здорових і дужих.

Я не знаю, чи буде ще хтось колись називати Костянтина Васильовича саме так. Не знаю, чи доведеться йому навчатись у школі. Чи будуть у нього в дорослому житті близькі друзі. На жаль, невиліковна хвороба ставить безліч перепон. І маленький хлопчик теж нічого не знає про це.