Дев’ятий десяток нещодавно розміняв скрипковий майстер Орест Миколайович Моргоч, знаний на Буковині, в усій Україні та за її межами (в Канаді, Мексиці, Іспанії, Ізраїлі, Італії, Польщі та Росії). Почесного громадянина прийшли привітати голова Чернівецької обласної ради Іван Шилепницький та голова Кіцманської районної ради Микола Подільчук.

По-сусідськи і я завітала в господу до іменинника. Ореста Миколайовича застала в майстерні за роботою над черговою скрипкою. Побачив мене і, не залишаючи своєї справи, звернувся: «Проходь, щось давно не заходила, а в мене такі новини!.. Уявляєш, недавно мені на ремонт привезли скрипку його величності маестро самого Ніколо Аматі, виготовлену ще 1667 року».

І так невимушено зав’язалася розмова про великого італійського майстра, який жив ще у XVІІ ст. Від Ореста Миколайовича дізналася, що сам Ніколо походив із старовинного багатого роду Аматі, котрі протягом багатьох поколінь займалися виготовленням смичкових інструментів (віола-дагамба). Проживали вони в невеличкому італійському місті Кремона, яке свого часу родина Аматі прославила на всю Європу. Тільки Ніколо Аматі дано було Богом створити ідеальну форму скрипки.

А далі мій співрозмовник поринув у свої спогади, в далеке дитинство. Пригадав свого діда Георгія Моргоча, в котрого був надзвичайно гарний срібний портсигар. Взявши його в руки, малий Орестик дуже довго й уважно роздивлявся. Спіймавши онука на «гарячому», дід жартома запитав: «Що, закурити хочеш?». А коли Орестові виповнилося 9 років, йому дісталася вуйкова скрипка. Та недовго тішився грою на ній. У скрипці відклеїлася нижня дека. Тоді йому здалося, що більшого горя в житті не може бути. Неподалік проживав столяр, до якого й звернувся по допомогу. Той дав хлопцеві клей, розповів, як склеїти скрипку, та й відправив додому. Малому Орестові довелося біля неї поморочитися. Зате після ремонту скрипка краще зазвучала, ніби повеселішала, що її «полікували». Саме тоді хлопець і вирішив, що обов’язково стане скрипковим майстром.

Після навчання в Ленінградській лісотехнічній академії Орест працює головним механіком, а згодом — старшим інженером з техніки безпеки в Кіцманському райагробуді. Бо треба ж було заробляти на хліб і до хліба. Одночасно багато читає літератури з виготовлення скрипок. Зокрема, книги Вільяма Гіля і його синів «Антоніо Страдіварі, його життя і творіння (1644-1737)», Апіан-Бенневіц «Скрипка під редакцією Отто Меккеля», Сімона Сакконі «Секрети Страдіварі» доводилося самотужки зі словником перекладати з французької, німецької мов.

В 1980 році, маючи вже достатній багаж знань, Орест Миколайович серйозно готується до виготовлення скрипки. Щоб знайти потрібну деревину, йому разом із лісничим-проводирем довелося пройти не один гектар лісу у Вижницькому районі. Пригадує, як проводир спитав у нього, що матиме з того. Орест Моргоч пообіцяв йому заплатити за кожну знайдену деревину 100 карбованців. «А якщо сто деревин знайду?» — допитувався лісничий. Орест Миколайович запевнив його, що стільки не буде, проте, якщо пощастить, то купці знайдуться.

Знайшли тільки дві деревини, і то не найкращої якості, аж тоді лісничий зрозумів, що вони шукали. А для виготовлення самої скрипки потрібно декілька порід дерева (для нижньої деки та інших частин скрипки — явір, для верхньої деки — смерека або ялиця, для грифа та поріжка використовують чорне дерево).

Коли почав робити скрипку, було багато помилок, експериментів, адже жодний із знайомих скрипкових майстрів своїми знаннями не ділився. Доводилося самому вдосконалюватися. І з кожним нововиготовленим інструментом знаходив багато нового і у звучанні, і в зовнішній красі. Орест Миколайович щиро зізнався, що при народженні нової скрипки відчуває велику насолоду. «Це почуття, — сказав він, — можна хіба що порівняти із почуттям батька, котрий вперше тримає на руках свою новонароджену дитину». А щоб «народилася» скрипка, потрібно щонайменше три місяці на її виготовлення, далі десь на два місяці майстер її залишає у спокої. Опісля її випробовує і, якщо звуки не ті, знімає верхню деку і достроює інструмент. Після довгої копіткої праці до майстра прийшло визнання. В 1989 р. отримав Подяку від правління Музичного товариства Української РСР, підписану Головою правління, народним артистом СРСР, професором, нашим земляком Дмитром Гнатюком. І саме тоді вперше офіційно була продана його скрипка. А за своє життя продав їх більш як шістдесят.

На завершення нашого спілкування Орест Миколайович поділився: він переживає, щоб не стався у справжній класичній музиці «колапс». Тому звертається до всіх, від кого залежить культурний розвиток нашої держави, взяти під опіку виготовлення дитячої скрипки. Щоб дитина, вперше беручи до рук музичний інструмент, звикала до його естетики та красивого звучання. Сам маестро виготовив уже чимало дитячих скрипок.

Щоб не здатися негостинним господарем, запросив мене на горнятко кави. І, коли я насолоджувалась її ароматом, Орест Миколайович заграв на своїй скрипці. З мрійливого стану вивело мене його запитання: «Знаєш, доню, чию мелодію щойно для тебе зіграв?» Я розгубилась і зніяковіла, бо не знала відповіді на поставлене питання майстра. «Нашого буковинського композитора-самоука із Селятина, що жив у XІX столітті, Чіпріяна Порумбеску. Це його «Балада», котра свого часу облетіла цілий світ».