Чи стане Крим таким само спекотним, як Кавказ, не в кліматичному, а у воєнному сенсі, — запитання, яке лягло нині у «порядок денний» кожного, хто стежить не лише за прогнозом погоди. Але що важать самі по собі тривожні заклики до пильності або поблажливі поради не перейматися «безпідставною аналогією» з Південною Осетією, якщо за цими біполярними позиціями — «випалена земля» бездіяльності української влади з усіма її гілками і з усіма її чільниками протягом сімнадцяти років незалежності? Проблема далебі складніша, ніж обрання правильної стратегії оборони півострова з Сарича, Тузли і Перекопу...

Посол України в Словаччині Інна Огнівець (свого часу пані дипломат брала участь у переговорах з представниками російської сторони про врегулювання діяльності ЧФ у Криму) наприкінці минулого тижня в інтерв’ю Бі-бі-сі заявила, що офіційна Москва веде хоч і приховані, але дуже активні дії з надання російського громадянства мешканцям півострова. Поширення цього статусу, за словами посла, «дає Російській Федерації можливість у будь-який момент заявити, що порушуються права так званих «соотєчєствєніков». А для цієї заяви досить елементарних провокацій, які ми неодноразово спостерігали в Криму...» МЗС України в курсі незаконних дій своїх російських колег, але, як стверджує пані Огнівець, «досить важко контролювати цей процес». Масове придбання кримчанами «дубликата бесценного груза» з двоголовим орлом на обкладинці і є, вважає вона, однією з причин, чому «невипадково наступною після Грузії може бути Україна».

Цю політичну теорему одні сприймають як аксіому, інші — як брехню і маячню, шкідливішу за генетику в радянській ідеологічній науці. Кажуть, один із депутатів-кримознавців навіть пообіцяв здійснити публічне «харакірі», якщо йому доведуть факт співіснування тризуба й орла в одній кишені. Щоб не спровокувати здійснення необачної обіцянки — і так з кворумом у сесійній залі постійна недопруга, — не зазиратимемо в «широкі штаніни» мешканців нашого крайнього Півдня. Бо й так відомо, що кремлівських «миротворців» там є кому зустріти: якби збереглася звичка від захоплення кидати догори «чепчики», червоні з відтінками і біло-блакитні панами, не кажучи вже про триколір російських громад і «проривів», встелили б «визвольним» танкам дорогу від Севастополя до Армянська. Тим паче що не тільки нашим емзеесівцям важко «контролювати процеси», а й спецслужбам складно наморщити чоло над виконанням завдань, покладених на них, зокрема, законами про оперативно-розшукову та контррозвідувальну діяльність. Якщо вся українська «чекістська рать» безпорадна перед сотнею-двома бабць з антинатовськими гаслами чи ополченцями Вітренко — для чого ми платимо податки на утримання такого «щита» національної безпеки й територіальної цілісності?

Ще «веселіша» ситуація у «найвищих верхах». Якщо для секретаріату Президента й уряду важливіше за все «бряцання» взаємними обвинуваченнями, для глави держави і прем’єра — з’ясування, хто з них більше любить народ, а для парламенту — яка фракція демократичніша, захист національних інтересів виноситься за дужки як неактуальний законопроект. Поразки, чи то від неспроможності, чи то просто від нерозуміння важливості просвітительської роботи, в інформаційних війнах — найгірша диспозиція для гіпотетичної відсічі агресивних миротворців. У гамі тотальних ганебних сварок, непристойних конфліктів і дрібних — справді до мишачого рівня — міжусобиць можна прогавити не тільки переорієнтування цілей крейсеру «Москва» на 180 градусів, а й гуркіт чужих танків по Хрещатику. Яка тут, до біса, втіха від того, що українська армія потужніша за грузинську?

Її ефективність може дорівнювати лише заспокоєнню від свіжих обіцянок Володимира Путіна не зазіхати на українську територію. Мовляв, «Крим не є спірною територією. Росія давно визнала кордони сьогоднішньої України... Питання про якісь такі цілі для Росії віддає провокаційним сенсом...» Суто російська гарантія миролюбності й добросусідства! Бо що, як не «провокаційний сенс» криється в щойно оприлюднених Президентом Медведєвим «п’яти принципах» нової зовнішньої політики РФ? Читаєш їх і бачиш навіть не добре забуті, а просто переписані імперські постулати. Колись під пісню «Хотят ли русские войны» заливали кров’ю бруківки Праги і Будапешта. Тепер Москва, «не конфронтуючи з жодною країною», здійснюватиме лише миротворчу діяльність на засадах основних принципів міжнародного права. Як відбилися ці принципи на руїнах Горі — показують телекадри. Як вони здійснювалися в тій самій Абхазії і Придністров’ї, автор цих рядків уже розповідала в публікаціях після повернення з «гарячих точок» у цих регіонах. Тоді не один абхазький ополченець чи придністровський гвардієць розповідав про дивовижну тактику «союзників» — ударити в спину, коли, здається, вже перемога світить у приціл автомата. Не вірили, наївні, що геополітичні інтереси «миротворців» вимагають не пісенної тишини, а вогняного пороху у конфлікт.

До речі, «неконфронтація» не перекреслює і подальших намірів бути присутньою всюди, куди дотягнеться перст нащадків Юрія Довгорукого. У Росії є регіони з її привілейованими інтересами, і вона «дуже уважно» працюватиме там. Ступінь цієї уважності, звісно, залежатиме і від поведінки суб’єктів інтересів. «У них є вибір», — миролюбно натякнув пан Медведєв. Враховуючи, що наша — навіть не дуже наполеглива —чемність часто не влаштовує Кремль (он, Лужков знову закликає владу РФ «поставити Україну в куток», переуклавши з нею договір під надиктований варіант), можна собі уявити «привілеї» нашої «привілейованості»! І, нарешті — пріоритетний принцип — захист життя і гідності російських громадян, хоч би де вони перебували. Хочеш ще однієї української школи в Криму — вважай, як кажуть у Галичині, на чужу гідність. Бо доки у Києві почухаються, доки перетягнуть, як розлізлу ковдру, вже міфічні якісь повноваження, з Москви захисники ображених «їхніх» вдарять не паспортом...