У радянські часи його не пускали за кордон, бо був «режимним» спеціалістом — копав шахти для ракет, а нині пенсіонер ледве назбирав грошей на поїздку до Польщі, де похований батько-фронтовик.

Через 64 роки вінничанин Михайло Сторожук побував на могилі батька, який загинув у 1944-му в Польщі, на околиці села Клічанов, що за 20 кілометрів від Сандомира. З 1970-го він добивався цієї поїздки. У радянські часи його не випускали за кордон, бо працював, як він каже, на «дурному» підприємстві. А тепер пенсія така, що за неї можна хіба що поїхати в Сосонку під Вінницею, на дачу. «З 2005 року я щомісячно просив у когось допомоги: від Президента до голови ради ветеранів». На півтори тисячі гривень розщедрилися тільки міські депутати. І то після звернення до них голови міської ради ветеранів генерала Володимира Глазова. Трохи грошей дали брат і сестра. Мав дещицю своїх заощаджень. Так і зібрали разом на дорогу та на оформлення документів.

9 травня 2008 року Михайло Сторожук висипав пригорщу землі зі свого рідного села на Хмельниччині, звідки родом він і батько, на меморіальному комплексі загиблим радянським воїнам у Сандомирі в Польщі. Але, як з’ясувалося, батько не там похований...

Тут давно вже не грають оркестри...

Ще у 80-х роках минулого століття Михайло Сторожук отримав листа від Товариства Червоного Хреста тодішнього Союзу, де було сказано, що останки його батька перепоховано з могили в селі Клічанов на меморіальний комплекс радянським воїнам у Сандомирі. Місце поховання кулеметника, єфрейтора Панаса Сторожука позначено номером 229 на бетонному стовбці. Син фронтовика приїхав до Сандомира напередодні 9 травня. Сподівався стати свідком почестей загиблим. Але на алеях комплексу, де поховані 12 тисяч радянських воїнів, було безлюдно. Польський поліцейський, який підвіз вінничанина, сказав: «Тут давно вже не грають оркестри. Відтоді, як забралися радянські війська, тиша і спокій».

— З правого боку біля входу на головну алею стоїть пам’ятник Герою Радянського Союзу Скопенку, — каже Михайло Сторожук. — Він весь почорнів. Ніхто не доглядає...

Лише п’ять свіжих вінків налічив вінничанин на тій алеї, де йому сказали, що похований батько. Він пішов на фронт у 34 роки. Залишив троє дітей — двох синів і дочку. День 18 серпня 1944-го став для нього останнім. У похоронці, яку отримала мати, було сказано, що єфрейтор Панас Сторожук героїчно загинув за соціалістичну Батьківщину. Зазначалося місце загибелі — село Клічанов Сандомирського району Польщі. У похоронці також написано, що саме на околиці цього польського села з почестями поховали солдата Панаса Сторожука.

Ще до того, як надійшла похоронка, мати, Олена Степанівна, та її діти вже знали про смерть чоловіка і батька. «Нам написав про це в листі односельчанин, — каже Михайло Панасович. — Він воював разом із татом. Мені тоді було вже десять років. Я добре пам’ятаю того листа. У ньому дядько навіть розповів, як вбито тата. Він був кулеметником і прикривав у тому бою відступ одного з підрозділів. Коли наші відступили, тато залишився сам на сам з фашистами. Стріляв, як кажуть, до останнього».

Тіло його знайшли тільки через день, коли німців вибили з польського села. Воно лежало біля двох дубів на околиці села. Там його і поховали разом з іншими загиблими радянськими солдатами.

«Ніякого перепоховання не було...»

Після Сандомира Михайло Сторожук вирушив до села Клічанов. Хотів побувати на місці загибелі батька. Прагнув дізнатися, коли і як відбувалося перепоховання.

— Я не знаю польської, тому мені важко давалося спілкування, — продовжує розповідь чоловік. — Хоч кого запитував у селі, де поховані радянські солдати, ніхто не розумів, що мені треба. Село велике. Біля кожної хати по два автомобілі. А я ходив вулицями, чіплявся до людей, та нічого не міг дізнатися. Вже й обід настав, вже ніг не чув від ходіння. Так мені гірко стало... Вирішив піти до школи. Аж там мені нарешті поталанило...

Такі щирі і привітні люди, як вчителі і директор польської школи у згаданому селі Клічанов, Михайлу Панасовичу, за його ж словами, дуже рідко зустрічалися в житті.

— Директору, як і моїй доньці, 37 років, ще молода людина, — каже Михайло Панасович, — а молоді, знаєте, завжди зайняті, їм все ніколи. Так я думав, коли починав розмову в кабінеті директора. Насправді жінка витратила чотири години на телефонні дзвінки, поки зібрала у школі раду старійшин. Серед них були і місцеві, і ті, хто приїхав із Сандомира. Вони й показали мені місце останнього бою батька і могилу, де він похований. На ній стоїть старий хрест, а на табличці, яка від часу вкрилася іржею, ледве можна було прочитати два слова «Радянському солдату». Двох дерев, про які писав у листі фронтовий побратим батька, я не побачив. Від них залишилося два пні. Один уже трухлявий. Раніше могила стояла окремо. Тепер злилася з місцевим кладовищем.

— Ніякого перепоховання з цієї могили не було, — почув від одного з місцевих старожилів. — Ніхто її не розкопував.

Чоловік казав, що все життя прожив у Клічанові. Якби розкопували могилу, про це знали б у селі.

За польськими законами, могилу, за якою через 60 років перестають доглядати, стирають з лиця землі. Так пояснили вінничанину місцеві жителі. Ще трохи — і від могили Панаса Сторожука не залишилося б навіть пагорба. Бо з часу поховання уже минуло 64 роки. Тепер її не чіпатимуть. Бо знають, що в загиблого солдата є діти. У цьому вінничанина запевнила директор школи. Вона сказала, що особисто клопотатиме з цього приводу перед місцевою владою.

Михайло Панасович привіз із собою вигравіруваний на металевій пластині портрет батька. Залишив його в Клічанові. Поляки пообіцяли встановити на хресті. Попросили залишити й фотознімок загиблого батька.

— Фотографія буде зберігатися в музеї села, — каже Михайло Панасович. — Музей розташований у школі, на другому поверсі. Мені показували його. Там є розділ, де йдеться про війну.

Гостя з Вінниці запросили на урок. Один з учителів школи трохи володів українською, то він увесь час допомагав у спілкуванні. На уроці дітям розповіли, хто цей пан і чому він приїхав так здалеку до Клічанова. Його батько був жовніром. Визволяв від фашистів їхнє село і тут загинув — так казала дітям вчителька.

Вінничанина пригостили обідом. Увечері завезли до Сандомира до готелю. Перед тим, на його прохання, заїхали на автовокзал, щоб дізнатися, коли відправляється автобус до Перемишля. Наступного дня Михайло Панасович збирався в дорогу. Автобус мав вирушати об 11-й ранку. За три години до від’їзду до готелю знову під’їхала директор школи разом з учителем-перекладачем.

— Пане, я вам взяла квиток до Перемишля, — повідомила вона після привітання, — а поки є трохи часу, ми хочемо показати вам місто. Завеземо ще вас на ферму, де вирощують поні. Це наша маленька гордість.

Такою увагою поляки зворушили нашого земляка до глибини душі. «Мені незручно за квиток, — каже чоловік, — він коштує на наші гроші приблизно 70 гривень. До того ж люди пожертвували своїм часом...»

Ніби знайшов у Польщі родичів

Як рідного батька розцілувала на прощання Михайла Панасовича директорка школи. Запросила обов’язково приїжджати ще. Казала, приїжджайте, поки здоров’я дозволяє. Запевнила, що кожного разу приділятимуть гостю максимальну увагу. І не тільки йому, а також його родині.

— У мене таке враження, що я знайшов у Польщі своїх дуже гарних родичів, — каже Михайло Панасович. — Навздогін вони вже прислали мені фотознімки, разом з ними статтю в газеті, де я сфотографований біля могили батька.

Брат Михайла Панасовича теж виявив велике бажання вклонитися пам’яті батька. «Я коли розповів про все побачене і пережите братові і сестрі, вони живуть на Хмельниччині, у нас дружні стосунки, то обоє сказали, що тепер у них з’явилася найбільша мрія в житті — побувати на могилі батька. Але в них та само проблема, що і в мене, — продовжує Михайло Панасович, — де взяти грошей. Нема у нас великих статків. Будемо потроху збирати у складчину». Повернувшись додому, Михайло Панасович думав, чим би хоч трохи віддячити новим польським друзям за таку турботу про нього під час поїздки. Вирішив надіслати поштою сувенірну коробку вінницьких цукерок.

— За цукерки заплатив 54 гривні, — усміхається чоловік, — а за пересилку віддав аж 70 гривень. А в мене пенсія 700 гривень. Не подумайте, що це я скаржуся. Нітрохи. Якось воно буде.

Найбільш образливо чоловікові за те, що його так довго не випускали за межі держави. «Вони мене весь час про це запитували, а я не міг пояснити полякам, чому раніше не бував на могилі, — продовжує син солдата. — Їм не зрозуміти, що може стримувати людину віддати данину пам’яті рідним?»

У радянські часи Михайла Сторожука називали «режимним». Він після закінчення будівельного училища у Львові працював кранівником на будівництві шахт для балістичних ракет. «Тридцять метрів у глибину, два метри товщина бетонної стіни — оце вся таємниця, яку я знав, — каже співрозмовник. — Все одно ярлик начепили — «режимний» і хоч плач...»

Вінницька область.

На знімку: Михайло Сторожук розповідає про те, як важко йому було здійснити давню мрію — побувати на могилі батька в Польщі.

Фото автора.